Дії 19:11-22 – 19:23-40

Дії 19:11-22 – Сила Божа і сили в Ефесі

«І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими, так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них. Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує! Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені. І це стало відоме юдеям та гелленам, усім, що в Ефесі замешкують, і острах напав на всіх їх, і славилося Ім’я Господа Ісуса. І багато-хто з тих, що ввірували, приходили, визнаваючи та відкриваючи вчинки свої. І багато-хто з тих, що займалися чарами, позносили книги свої та й перед усіма попалили. І злічили ціну їх, і вийшло на срібло п’ятдесят тисяч драхм. Так могуче росло та зміцнялося Божеє Слово! А як сповнилось це, Павло в Дусі задумав перейти Македонію та Ахаю, та й удатись у Єрусалим, говорячи: Як побуду я там, то треба мені й Рим побачити. Тож він послав у Македонію двох із тих, що служили йому, Тимофія й Ераста, а сам позостався якийсь час ув Азії.»

За часів моєї юності і молодості одним з провідних політиків у британській лейбористській партії був Джордж Браун. Це була дуже розумна і талановита людина. Його готували в керівники партії і навіть у прем’єр-міністри. У результаті він став другою особою в партії і вище не піднявся. Згодом він голосно критикував лейбористів, проте все більша ексцентричність поведінки не сприяла пропаганді його поглядів.

Проте я зараз згадав про Джорджа Брауна у зв’язку з його словами про владу. За його словами, у молодості йому дуже хотілося змінити стан речей: у британському суспільстві багато що йде не так, тому потрібна людина, яка дісталася б до влади і усе налагодила. Тому Браун пішов у політику. І от у місцевій раді він швидко виявив, що не в нього, не в ради реальної влади немає. Рішення приймалися десь в іншому місці. Тоді Браун став балотуватися до парламенту. Виявилось, що і в парламенті та ж сама ситуація: у його членів немає реальної влади. Вони обговорюють проблеми, вони голосують, але рішення йдуть звідкись ще. Доклавши зусилля, Браун потрапив у кабінет міністрів. На його найбільший подив, не знайшов він реальної влади і там. Згодом він підійшов вже до самої верхівки, але так і не з’ясував, де реальна влада. Люди працювали, події відбувалися, але чому – невідомо. То де ж влада?

(На той випадок, якщо читач не знайомий із ситуацією в британському суспільстві, додам: ні, відповідь полягає не в тому, що «реальна влада – у королеви чи королівської сім’ї». Конституційна монархія діє абсолютно інакше. Втім, у нас конституції немає, тому поняття конституційної монархії дещо дивне, але на це питання ми теж не відповідаємо.)

Питання про владу стоїть у центрі багатьох сучасних дискусій. І є поширені альтернативи. На одному полюсі знаходяться країни, де правителі просто вирішують, чому бути, а якщо люди стануть протестувати, проти них висилають танки чи бульдозери. Просто. І дорого. На іншому полюсі є суспільства, де стільки обговорень, референдумів, лобіювання в ЗМІ, що всі буквально тонуть у морі слів і паперу, і реальні речі губляться в тумані взаємних компромісів.

І серед усього цього багато людей усвідомлюють неприємну істину: питання про політичну владу (як упорядковувати і направляти суспільство) – лише один з аспектів куди більшої проблеми: як трансформувати життя людей. Можливо, ці два питання взаємозв’язані тісніше, ніж ми зазвичай думаємо. Адже йдеться не просто про те, щоб трансформувати одного за одним усіх людей і в процесі змінюватиметься суспільство. Іноді немає можливості чекати так довго. Якби Вільям Вілберфорс з друзями чекали, поки більше людей зрозуміють несправедливість рабства, він би не почав невідкладні реформи. У той же час реформувати соціальні інститути і громадське життя недостатньо: інакше суспільство загрузне в лицемірстві, коли люди зовні говоритимуть і робитимуть одне, а думатимуть при цьому абсолютно про інше.

Мабуть, невипадково в цій ефеській сцені, ретельно зображеній Лукою як кульмінація Павлової проповіді, питання про владу/силу стоїть у центрі. Цікаво, що в підсумковому описі в. 20 (пор. 6:7; 12:24) згадана влада, причому сказано, що слово Боже росло і зміцнювалося відповідно до сили Господньої. (Грецьке слово kratos означає «сила, влада, могутність».)

Переклади не завжди дозволяють ясно побачити новозавітні паралелі. Між тим вони дуже цікаві: Еф. 1:18-19 («щоб ви зрозуміли… яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його»); 3:16 («щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім»); 3:20 («Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас»); 6:10 («зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його!»); Кол. 1:11 («зміцняючись усякою силою за могучістю слави Його»). Отже, в одному випадку це якраз Послання до Ефесян, а в другому – до Колосян. Колоси знаходилися в тому ж районі Малої Азії, що і Ефес, але далі углиб материка. Цікава увага до теми сили і влади в цих текстах. Сюди можна додати згадки в посланнях, написаних Павлом в Ефесі: 1Кор. (1:18, 24-25; 2:4-5; 4:20 – «Бо Царство Боже не в слові, а в силі»), 2Кор. (4:7; 6:7; 10:4; 12:9 – «краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене»), Так, Павлу довелося вивчити урок цього останнього вірша. І можливо, було це якраз в Ефесі.

Мабуть, з ним щось сталося в цей час, що не залишило сліду в творі Луки. Таке буває. Скажімо, Клайв Льюїс у своїй духовній автобіографії «Наздогнаний радістю», описуючи події 1919 року, прямо повідомляє: «Маю попередити читача, що один великий і складний епізод я повністю випускаю. Я не маю права розповідати про нього».

Біографи висловили здогадку (мабуть, правильну), що маються на увазі стосунки з матір’ю його покійного друга, убитого на війні: при живій сім’ї було б неетично поширюватися на подібні теми. Що стосується Луки, то він теж про щось пише, а про щось умовчує (подібно до всіх істориків, включаючи сучасних критиків!). Нічого не повідомляє він про епізод, про який пише сам Павло в 2Кор. 1:8-9: «Ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих». І зрозуміло, чому в 2Кор. він говорить про силу, владу в іншій тональності, ніж у 1Кор.: у проміжку між цими посланнями щось сталося. У 2Кор. він теж вірить, що сила Божа діє через його служіння. Але віднині він вважає, що ця сила найсильніше проявляється через його неміч. На мій погляд, під час дворічного перебування в Ефесі йому довелося пережити гоніння, арешт і тюремне ув’язнення, так що у свій час він навіть чекав швидкої смерті. З чим були пов’язані ці сумні події? Можливо, з хвилюваннями, які ми розбиратимемо в наступному епізоді. А можливо, і ні. Бог діє (і історики пишуть) таємничим чином. І Павло, що збирався йти в Рим (в. 21), ще не знав, наскільки складним шляхом він туди потрапить.

А вся річ у тім, що Ефес був одним з центрів влади: влади магічної, владі політичної, владі релігійної. Але служіння Павлове показало, що сила імені Господа Ісуса могутніша їх усіх. Вона давала, наприклад, дивну силу зціляти: унікальний випадок – зцілення відбувалося навіть через «хустки й пояси», до яких доторкався Павло. І далі йде чудова історія про невдалих «ворожбитів юдейських», які вважали, ніби для них достатньо додати ім’я Ісуса до свого чаклунського закляття, щоб досягнути успіху, але виявили, що біс шанує Ісуса (а також Павла), але жодним чином не їх самих. Тут відбито щось дуже важливе (пор. розділи 8 і 13): благовістя дає силу, але це не «чаклунство», не «магія». Магія ж намагається (до речі, про це я від Льюїса дізнався) добути цю силу, не заплативши ціну – покору Творцеві. Проте відмовлятися від сили, як деякі роблять (на жаль!), – означає випліскувати з водою дитину.

Помітимо, що «сім синів юдейського первосвященика Скеви» – загадка анітрохи не менша Іванових учнів в Ефесі. Ніякого офіційного єврейського первосвященика з цим ім’ям не було. Можливо, деякі євреї, довгий час живучи на язичницькій території, схилилися до якогось синкретизму юдейської віри з язичницькою релігійністю, обрядовістю і магією.

Найяскравіший прояв сили Божої в цьому уривку – спалювання дорогих книжок з чаклунства, а також зречення тих, хто займався чаклунством від цього заняття. (Лука продовжує тему протистояння благовістя магії.) Проте при згадці про гроші у в. 19 ми повинні відчути, що мають статися випробування. Як і у Филипах, коли благовістя порушує фінансове питання, небезпека не примушує на себе чекати.

Дії 19:23-40 – «Велика Артеміда ефеська!»

«І розрух чималий був стався там часу того за Господню дорогу. Бо один золотар, Дмитро на ім’я, що робив срібляні Артемідині храмки, та ремісникам заробіток чималий давав, згромадив він їх і ще інших подібних робітників, та й промовив: Ви знаєте, мужі, що з цього ремесла заробіток ми маємо. І ви бачите й чуєте, що не тільки в Ефесі, але мало не в усій Азії цей Павло збаламутив і відвернув багатенно народу, говорячи, ніби то не боги, що руками пороблені. І не тільки оце нам загрожує, що прийде зайняття в упадок, а й храм богині великої Артеміди в ніщо зарахується, і буде зруйнована й велич тієї, що шанує її ціла Азія та цілий світ. Почувши ж оце, вони переповнились гнівом, та й стали кричати, говорячи: Артеміда ефеська велика! І місто наповнилось заколотом. І кинулися однодушно до видовища, схопивши Павлових супутників Гая та Аристарха, македонян. Як Павло ж хотів у народ увійти, то учні його не пустили. Також дехто з азійських начальників, що були йому приятелі, послали до нього й просили, щоб він не вдававсь на видовище. І кожен що інше кричав, бо збори бурхливі були, і багатенно з них навіть не знали, чого ради зібралися. А з народу взяли Олександра, бо юдеї його висували. І Олександер дав знака рукою, і хотів виправдатися перед народом. А коли розпізнали, що юдеянин він, то злилися всі в один голос, і годин зо дві гукали: Артеміда ефеська велика! А як писар міський заспокоїв народ, то промовив: Мужі ефеські, яка ж то людина не знає, що місто Ефес то храмовий доглядач Артеміди великої й її образу, упалого з неба? Коли ж цьому перечити не можна, то потрібно вам бути спокійними, і не робити необачно нічого. А ви ж привели цих людей, що ані святокрадці, ані вашої богині не зневажили. Отож, як Дмитро та його ремісники мають справу на кого, то суди є на ринку й проконсули, один одного хай позивають. А коли чогось іншого допоминаєтеся, то те вирішиться на законнім зібранні. Бо ось є небезпека, що нас за сьогоднішній розрух оскаржити можуть, і немає жадної причини, якою могли б виправдати це зборище. І, промовивши це, розпустив він громаду.»

До цієї сцени ми повинні звикнути: занадто вже часто ми бачимо її на телеекранах. Величезне зборище на вулиці чи на площі. Обличчя розчервонілися від збудження і гніву. Вони готові постояти за своїх кумирів! Вони співають, скандують, все голосніше і голосніше, ритмічніше і ритмічніше: грають сила крові, національне почуття, місцевий патріотизм. І це надає сил тим, хто вийшов за них битися, і наводить страх на ворогів.

Я маю на увазі футбольний матч.

Часто можна почути, що у Великобританії спорт, особливо футбол, перетворився на релігію (або навіть став ще могутніше). Цікаво, що ця фраза вимовляється у світі, де «релігію» всіляко відтіснили і захистили себе від неї. Та і насправді: коли ми бачимо по телевізору інші натовпи з піснями, що не мають жодного відношення до Манчестер Юнайтед або Арсеналу, а до перемоги однієї-єдиної релігії, з розгромом невірних, ми здригаємося.

Якщо ми хочемо зрозуміти цей епізод з Дій, нам варто уявити саме такі натовпи: загрозливі вигуки, скандування, здійняті до неба кулаки, готовність на усе, включаючи вбивство. Одного разу в групі туристів і паломників я потрапив в Ефес. Ми планували, що прямо там, в античному театрі, я розповім про Павла. Я з нетерпінням чекав того моменту, коли дивитимуся на аудиторію, що розмістилася на рядах театру, що втікають вгору. Проте поява нашої досить великої групи в театрі виглядала як вливання жменьки води в Міссісіпі. Театр в Ефесі величезний, місць приблизно на 25 000. І от я стояв, наполовину закривши очі, і уявляв, що переді мною не півсотні англійських туристів у панамах і з фотоапаратами, а багато тисяч розгніваних, розлючених осіб. Вони кричать все голосніше і голосніше, і над театром з його прекрасною акустикою дві години гримить: «Велика Артеміда ефеська! Велика Артеміда ефеська!»

Артеміда дійсно була велика. Впродовж тривалого часу вона була наймогутнішим божеством цих місць. Мабуть, у далекому минулому місцеві жителі підібрали метеорит, що впав у цих краях. Вони визнали його даром з неба і в якомусь сенсі навіть образом самої богині (мабуть, без фотографічної схожості!). Саме про це говорить граматевс («писар міський») у в. 35. Храм Артеміди був масивним, а її культ (священнодіяли в ньому тільки жінки) був релігійним центром усієї області. Всюди були образи Артеміди. Археологи знайшли декілька десятків з них: характерний образ богині-матері з численними грудьми. До речі, статуетки продають і в наші дні, тільки вже не для релігійного поклоніння, а просто як сувенір.

Як і у Филипах і інших містах, звістка про Ісуса Месію укупі з традиційним юдейським викриттям ідолопоклонства ударила по бізнесу. Уявимо собі, що хтось відкриє крамничку у фінансовому центрі Лондона, Франкфурту, Нью-Йорка або Токіо і, використовуючи свою здатність зціляти, почне проповідувати, що грошові ринки і біржі суть поклоніння богові Маммоні, що вони нищать життя мільйонів людей в інших частинах світу, що вся ця система прогнила до основи, а тому її слід відкинути цілком і повністю. Якщо така ідея захопить розуми (пор. спалені чаклунські книги у в. 19), проповідникові не минути лиха. Тому недивно, що Дмитро і його приятелі стривожилися.

Це поєднання економічного, релігійного і культурного впливу благовістя – одна з проблем, які християни повинні поставити і в наші дні. Багато кому з нас, жителів Заходу, зручно і затишно жити, розвівши ці речі по різних, ніяк не пов’язаних один з одним відсіках. Читаючи про випадок в Ефесі, ми щулимося і дякуємо небесам, що часи змінилися. Проте я згадував вже Вільяма Вілберфорса, і нам варто дуже замислитися: занадто вже глибоко проникло тління в наше суспільство, занадто роз’їдає воно його внутрішність під благовидною личиною – чи не повинен хтось, озброївшись мужністю і Біблією, ризикуючи кар’єрою, сказати те, що треба сказати?

Зауважимо ще мотив критики усіх храмів, будь то Парфенону в Атенах, святилища Артеміди в Ефесі або навіть самого єрусалимського Храму (Дії 7). Чи немає тут натяку? Можливо, Лука хоче сказати, що якщо Павло (імпліцитно) висловлювався проти великих язичницьких храмів, це було лише продовженням ранньохристиянського негативного ставлення до великого Храму в Єрусалимі?

Робити це, звичайно, непросто. У Павла явно виникло спонукання негайно відправитися в театр і виступити перед величезним натовпом. Це навіть краще, ніж в Ареопагу! От якби вони всі узяли і навернулися до Господа Ісуса, як було б чудово! Але не лише друзі Павла, і деякі дружньо налаштовані місцеві чиновники (в. 31), знали, що такий крок став би великою помилкою: зокрема, тому, що, як згадує Лука, більшість ентузіастів у театрі гадки не мали, навіщо зібралися, а просто випускали пару і цікаво проводили день.

Якщо Луку і відвідувало бажання зображувати Павла людиною, яку з розпростертими обіймами зустрічали в будь-якому місті як вісника миру і стабільності, гаранта спокійного життя, він давно відмовився від цієї спроби. Проте він підкреслює, що коли хвилювання, подібні до цього, спалахували, місцеві магістрати не винили в них Павла, а якщо когось і винили, то інших і попереджали більше заколотів не повторювати (в. 36-40). Безумовно, Ефес, одне з найважливіших міст Римської імперії, знаходився під пильним наглядом вищих римських чиновників, і на порушення громадського порядку вони не подивилися б поблажливо. Більше того, Ефес щойно став одним з головних центрів імператорського культу (шанування богині Роми і самого імператора), що швидко поширювався. Іншими словами, до Артеміди приєдналося нове божество, яке ще претендує на релігійну і політичну владу.

Ситуація схожа на филипську і коринтську. Граматевс виносить вердикт: якщо Дмитро і його колеги мають щось проти Павла, нехай подають офіційний позов. Лука не повідомляє, що цей позов дійсно був поданий. Взагалі язичники часто звинувачували юдеїв у блюзнірстві проти місцевих богів і богинь, у грабежі храмів, але ніхто не каже, що Павло винен у чомусь подібному. Доки не доведене зворотне, він невинний. З цим епізодом Лука закінчує оповідання про великий етап місіонерської і пастирської діяльності Павла і переходить до наступного етапу в його житті, де Павло піддаватиметься то одному судовому переслідуванню, то другому, але весь час отримуватимете той же самий вердикт. Розглянутий нами уривок містить важливі уроки для церкви. Чи можна сказати, що ми так переконливо і принципово свідчимо про ім’я Ісуса, що наша проповідь б’є по чужих корисливих інтересах, будучи при цьому самими морально чистими і бездоганними? Необхідно уникати як в’яло-безхребетної проповіді, що ніяк не впливає на реальне життя, так і нахабно-нахрапистих наступів на опонентів особистих і громадських.

Попередній запис

Дії 18:18-28 – 19:1-10

Дії 18:18-28 – Аполлос в Ефесі і Коринті «А Павло, перебувши доволі ще днів, попрощався з братами, і поплинув у ... Читати далі

Наступний запис

Дії 20:1-12 – 20:13-27

Дії 20:1-12 – Уздовж узбережжя і з вікна «А як заколот стих, то Павло скликав учнів, і, потішивши та попрощавшись ... Читати далі