Дії 16:25-34 – 16:35-40

Дії 16:25-34 – Землетрус і позбавлення

«А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув’язнені слухали їх. І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в’язничні були захиталися! І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали… Як прокинувся ж сторож в’язничний, і побачив відчинені двері в’язниці, то витяг меча та й хотів себе вбити, мавши думку, що повтікали ув’язнені. А Павло скрикнув голосом гучним, говорячи: Не чини собі жодного зла, бо всі ми ось тут! Зажадавши ж той світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили. І вивів їх звідти й спитав: Добродії! Що треба робити мені, щоб спастися? А вони відказали: Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасений ти сам та твій дім. І Слово Господнє звіщали йому та й усім, хто був у домі його. І сторож забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив, і охристився негайно він сам та його всі домашні. І він їх запровадив до дому свого, і поживу поставив, і радів із усім домом своїм, що ввірував у Бога.»

Пам’ятаю, як старий єпископ Стівен Нил, що вивчав древні мови ще в ті часи, коли мій батько тільки з’явився на світ, пояснював мені, як перекладати в. 30. Він звик до того, що панічне питання филипийського тюремника люди розуміють відповідно до його класичного перекладу: «Добродії! Що треба робити мені, щоб спастися?»

Саме такого запитання проповідники чекали від своєї аудиторії, і в них напоготові були слова, які далі вимовляє Павло. Відповідно, вони вкладали в репліку вартового мотиви наступного західного християнського богослов’я з його упором на докори сумління. Бо для цілої традиції від Августина до Лютера і Джона Беньяна питання «що треба робити мені, щоб спастися?» було глибоко особистим плачем людини, яка, перш ніж виявила євангельську істину, мучиться страхом перед пеклом: бо одні потраплять на небеса («спасуться»), а інші в пекло («не спасуться»), – і як зробити так, щоб пекло тебе оминуло.

Зрозуміло, ні про що таке тюремник і гадки не мав. У його язичницькому світі існували різні теорії щодо загробного життя, і кожна з них далеко поступалася по ясності і чіткості середньовічній картині раю і пекла, яка на довгі століття захопила християнські розуми. Між тим на дворі була північ, щойно стався землетрус; в’язниця, яку він вартував, відкрилася, і він з жахом чекав, яка кара його чекає наступного дня (швидше за все, смерть під тортурами). Збожеволівши від страху, він щойно спробував покінчити життя самогубством. Невже така людина стане розпитувати дивних гостей відносно подробиць виправдання благодаттю через віру?

Звісно, ні, казав єпископ Нил. У будь-якому випадку в Античності під «спасінням» зовсім не мали на увазі «відхід на небеса після смерті» (і новозавітні автори не використали це слово в такому значенні). Сам Ісус часто вживає слово «спастися» в значенні «зцілитися» (пор. Лк. 8:48: «віра твоя врятувала тебе», тобто «твоя віра спасла тебе»). «Спастися» означало позбавитися: позбавитися від якоїсь серйозної халепи (скажімо, хвороби, фінансової катастрофи, особистої неприємності і т. д.).

Тому мудрий єпископ радив перекладати в. 39 не суворо дослівно, але так, щоб він точно передавав той сенс, який вкладав у свої слова на смерть переляканий тюремник: «Будь ласка, підкажіть, як мені виплутатися з цих неприємностей?»

Інша справа, що він отримав набагато більше за те, що просив, як це часто буває з людьми, коли вони ставлять питання, які будь-яка людина, від Ісуса до самого юного і недосвідченого проповідника, може узяти і поглибити. Бо це, звичайно, не зміна, а поглиблення предмета. Не потрібно думати, що ми чуємо одне питання, а відповідаємо на абсолютно інше (хоча створюється враження, що в Євангелії від Івана Ісус іноді це робить). Згідно з християнським світоглядом, весь світ знаходиться у великій біді; це проявляється в безлічі речей, від бунту проти Творця, від ідолопоклонства, гріха, спотвореного людського життя і взаємин, до забруднення планети, до всесвітніх систем експлуатації і будь-якої конкретної тяжкої ситуації, будь-якої конкретної кризи, будь-якої конкретної людини в нужді або страху, а значить, і цієї людини, чий гріх створив перешкоду між нею і Богом. Християнство учить, що такий світ зараз, але не таким він буде, коли Ісус повністю запанує. Більше того, оскільки Ісус вже Господь і Месія, це володарювання може почати проявлятися вже тут і тепер, через вірних, які визнають Його володарювання. От чому «Віруй в Господа Ісуса» завжди є ключем до спасіння, спасіння в будь-якому значенні слова.

Іншими словами, Павло і Сила відповідають одночасно на конкретне запитання і на те глибинне питання, що витікає з серця, яке, – вони бачать досвідченим поглядом – лежить за більш зовнішнім і поверхневим. Схожу ситуацію з різними рівнями «спасіння» ми вже спостерігали на початку Дій: інвалід біля Красних воріт був «спасений», але пояснення відносно імені Ісуса свідчило, що «під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12), – усім нам, включаючи тих, хто не є інвалідом або жебраком (Дії 4:12).

Вищесказане анітрохи не скасовує того факту, що фраза «віруй в Господа Ісуса, і будеш спасений ти сам та твій дім» – класичний виклад сенсу християнського благовістя. Християнство – це не просто розкриття внутрішнього духовного потенціалу. Це навіть не просто молитися, ходити на службу і робити добрі справи. Не означає це і віру в якусь конкретну теорію відносно того, як саме Бог усунув наші гріхи через смерть Ісуса. Це визнання, сповідання і прославлення Ісуса Христа як Господа. Як напише Павло в листі до филип’ян: «Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних» (Флп. 2:10). А римській общині він скаже: «Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (Рим. 10:9). Ці стислі формулювання нескінченно глибокі за сенсом, вони вміщують усі томи систематичного і пастирського богослов’я, усе богослужіння, усі молитви, поклоніння і догматизм, усю етику, вибір і особисті дилеми. Фраза «Ісус є Господь» – те, що з прадавніх часів християнства вимовляли християни, що прийшли для хрещення (і тюремник теж швидко хрестився).

Як це сталося? З розповіді Луки можна винести щось дуже важливе: Божі посланці не застраховані від страждань, які трапляються, коли їх звістка кидає виклик самовдоволеному володарюванню політичних, економічних або релігійних сил. Але Бог осміяним не буває. Виправдання настане. Звичайно, ми б вважали за краще отримати результат без процесу, вінець без хреста, але в Царстві Божому так не буває. Як і сам Павло учив жителів Іконії і Антіохії: «Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» (Дії 14:22).

Тут починається ще одна велика тема, яка далі розростатиметься, поки не закінчиться одним великим знаком питання разом з кінцем книги, якраз у той момент, коли ми чекаємо кульмінації. А саме, тут Павло уперше з’являється перед римським судом. Як ми побачимо, тут є сумний парадокс, оскільки він сам римський громадянин і міг звертатися до римського правосуддя за захистом. Можливо, у цьому був деякий плюс: зазнати негативні сторони цього правосуддя, перш ніж узнати його з позитивнішого боку. Але з цієї миті в Діях починається ціла низка судів, в які постійно потраплятиме Павло. Для читача вони іноді відходять на другий план, оскільки Лука майстерно описує подорожі. Але увесь час повторюється одне і те ж: звинувачення, погрози, насильство, потім виправдання (або через публічну офіційну декларацію, або через втечу). Епізод у Филипах дуже показовий. Він немов задає зразок подальшого.

Але не треба засмучуватися. Потрібно радіти. Бо нічне свято в будинку тюремника провіщає і світло: починається довгождане виправлення світу. І великим знаком його стає нічна трапеза, яку влаштовує римський тюремник для двох вісників Царя Ісуса.

Дії 16:35-40 – Публічне виправдання

«А коли настав день, то прислали начальники слуг поліційних, наказуючи: Відпусти тих людей! І сказав той в’язничний дозорець слова ці Павлові: що прислали начальники, щоб вас відпустити. Отож, вийдіть тепер та й з миром ідіть! А Павло відказав їм: Нас, римлян, незасуджених, різками сікли прилюдно, і до в’язниці всадили, а тепер нас таємно виводять? Але ні! Хай вони самі прийдуть, та й виведуть нас! Ці ж слова поліційні слуги донесли начальникам. А ті налякались, почувши, що римляни вони. І прийшли, та їх перепросили, а вивівши, благали, щоб із міста пішли. І, вийшовши з в’язниці, прибули вони до Лідії, а з братами побачившись, потішили їх та й пішли.»

Одним з найзнаменитіших судових процесів у древньому Римі була так звана «справа Вереса». Гай Верес був багатим аристократом і проконсулом, а обвинувачем у цьому процесі виступав знаменитий оратор Цицерон.

Подібно до багатьох римських аристократів свого покоління, Верес навчився використовувати римську систему демократії для власної вигоди. Зрозуміло, що вимагалося спочатку просунутися вгору кар’єрними сходами: квестор, претор і т. д. З цим особливих проблем не виникло: були впливові друзі, які могли замовити слово чи купити голоси на виборах. Проблему не складала навіть висока консульська посада, яку належало займати упродовж одного року. Усе ретельно планувалося, а на потенційних альтернативних кандидатів, які загрожували розладнати ці плани, чинився тиск.

Висока посада приємна сама по собі, але передусім її шукали заради грошової вигоди. Зазвичай наслідували такий порядок: через рік проконсул йшов зі свого поста і його посилали управляти однією з численних римських провінцій. Деякі з цих провінцій ми вже зустрічали в Діях: Юдея, Сирія, Кілікія, Азія, Галатія і Вітінія. Зараз ми в Македонії, а скоро будемо в Ахаї. Усі вони управлялися людьми, які раніше обіймали великі посади в Римі. З декількома з них ми ще познайомимося, коли говоритимемо про сумні події в Юдеї.

Звичайно, намісники були різними: деякі намагалися правити мудро і справедливо. Більше того, до часів Павла ситуація суттєво покращилася в порівнянні з тією, яка була за часів Цицерона (причому частково через справу Вереса). Проте в I столітті до Р. Х. намісники зазвичай займалися у великих масштабах тим, чим митники займалися в дрібних: а саме, здирством. Отже, Верес, відслуживши преторський термін, відправився на Сицилію, заздалегідь облизуючись при думці про великий куш.

На місці він абсолютно розперезався. Виявивши, що зі своїми повноваженнями і солдатами він може робити, що завгодно, він не лише обклав населення колосальними податками, але і зайнявся відвертим грабежем: виносив з будинків вподобані ним витвори мистецтва, накладав свою руку на все, що йому приглянулося. У Рим йшли кораблі, доверху навантажені награбованою здобиччю. Зі всяким, хто заперечував, чинив опір або погрожував поскаржитися в Рим, розправлялися швидко і жорстоко.

Проте Верес зарвався. Деякі сицилійці, які не могли більше терпіти, звернулися по допомогу до знаменитого юриста і оратора Цицерона. Спочатку той стривожився: у Вереса були високопоставлені друзі і роль обвинувача могла сильно пошкодити кар’єрі. Але все таки він перейнявся розповідями і зайнявся розслідуванням. Те, що він узнав, глибоко обурило і шокувало його, як шокувало весь Рим, коли Цицерон виніс усі ці непривабливі факти на поверхню (після довгої тяганини процес таки відбувся в 70 році до Р. Х.). Навіть друзі і куплені прибічники Вереса зрозуміли, що справи кепські, коли сплив наступний випадок: Верес велів розіпнути чоловіка, який намагався розповісти про те, що відбувається. І не просто людину, а римського громадянина. Його висікли, стратили і, помираючи, він продовжував повторювати фразу про своє римське громадянство, яке давало йому захист. Доля процесу була вирішена. Верес втік з Риму, не дочекавшись його закінчення. Через роки його убили за наказом Марка Антонія (з чуток, останньому приглянулися деякі із скарбів, які все ще мав Верес).

Історія облетіла всю Римську імперію як застережливий знак. «Я римський громадянин!» Це була вирішальна козирна карта, це був джокер у колоді. Усі місцеві правителі добре знали: вони не повинні повторювати помилки Вереса. Якщо вони зроблять щось подібне, а про те, що сталося, дізнаються в Римі… краще не думати, що буде далі.

Тоді робиться зрозумілішим цей уривок. Дізнавшись про те, що Павло і Сила римські громадяни, місцеве начальство перелякалося. Павло розрахував усе точно. Він зайняв високу моральну позицію і дуже значну політичну позицію. Він зажадав публічних вибачень і отримав їх. Вони просили його віддалитися з міста, і він послухався, але віддалився з гідністю і не відразу: спочатку зайшов у будинок Лідії, знаючи, що цього разу ніхто не ризикне його заарештовувати. Узнавши римське правосуддя з гіршого боку, Павло вирішив максимально використовувати його достоїнства.

Багато християнських тлумачів задавалися питанням, чи правильно вчинив апостол, апелювавши до свого цивільного статусу, і чи можна наслідувати його приклад. Навіть у високому Середньовіччі, коли церква і держава були більш менш єдині в європейському суспільстві, виникали подібні сумніви. Згадуючи про імператора Костянтина, при якому на початку IV століття Римська імперія офіційно стала «християнською», багато хто задавався питанням: чи не була зроблена жахлива помилка? Згодом, коли почався найсильніший накат на істеблішмент, про це стали говорити і у зв’язку з Павлом. Як відмічали деякі екзегети, Павло в посланнях неодноразово дає жорстку (імпліцитну) критику римського порядку: якщо Ісус є Володар, то цезар ним не є. І в цілому, я згоден з такою постановкою питання. Але тоді можна запитати: навіщо ж тоді тут і далі Павло витягує свого кролика з капелюха, своє римське громадянство?

За однією з версій, Лука просто вигадав ці епізоди з громадянством, а сам Павло думав і діяв інакше. Я не можу з цим погодитися. Як і у випадку з апостольською постановою, реальне життя набагато складніше, ніж гладкі абстрактні схеми. Так, безумовно, коли Павло називає Ісуса Господом, він окрім усього іншого стверджує, що цезар Господом не є. Псалом 2 дуже важливий для його богослов’я. Більше того, на його мислення і молитви сильно вплинули уривки на кшталт Іс. 40-55 з їх різким викриттям язичницьких володарів і язичницьких богів. Але Павло не хотів просто сидіти зі своєю богословською правотою у в’язниці в той час, коли він міг проповідувати Євангеліє. Всевишній дав йому унікальний статус (одночасно освічений фарисей і римський громадянин) і призвав його на служіння. Апостол вважав самоочевидним, що цей статус – те Богом дане знаряддя, яке він у числі інших повинен використовувати для справи.

Вивести звідси якусь єдину чітку модель для наступного християнства неможливо. У кожній ситуації слід вирішувати індивідуально, враховуючи всі обставини: який час, який політичний режим, які християнські служіння. Жорсткої заданості бути не може, але ми, стійко вірячи, що Ісус є Господь і через нього на землі настає Царство Боже, будемо готові і до несподіванок: диво може здійснюватися непередбаченим для нас чином.

Попередній запис

Дії 16:1-10 – 16:11-24

Дії 16:1-10 – Тимофій – і нові рубежі «І прибув він у Дервію й Лістру. І ото був там один ... Читати далі

Наступний запис

Дії 17:1-9 – 17:10-21

Дії 17:1-9 – Інший цар! «Як вони перейшли Амфіполь й Аполлонію, то прийшли до Солуня, де була синагога юдейська. І ... Читати далі