Дії 17:1-9 – 17:10-21

Дії 17:1-9 – Інший цар!

«Як вони перейшли Амфіполь й Аполлонію, то прийшли до Солуня, де була синагога юдейська. І Павло, за звичаєм своїм, до них увійшов, і з ними змагавсь три суботі з Писання, виказуючи та доводячи, що мусів Христос постраждати й воскреснути з мертвих, і що Христос Той Ісус, про Якого я вам проповідую. І ввірували дехто з них і до Павла та до Сили пристали, безліч побожних із гелленів та немало з шляхетних жінок. А невірні юдеї були запалилися заздрістю, і якихсь негідних людей назбирали на вулицях, учинили збіговисько та й бунтували те місто, а набігши на хату Ясонову, шукали апостолів, щоб до натовпу вивести їх. А як їх не знайшли, потягли до начальників міста Ясона та декого з братті, кричачи: Ті, що світ сколотили, і сюди ось вони поприходили! А Ясон їх до себе прийняв. Вони всі проти наказів кесаря чинять, говорячи, ніби інший є цар Ісус… І вони зворохобили народ та начальників міста, що слухали це. Але, узявши поруку з Ясона та з інших, вони їх відпустили.»

Трохи північніше від тих місць, де я зараз живу, знаходиться маленький острів Ліндісфарн, який також називають Святим островом. Він був першим оплотом християнської віри в Англії задовго до того, як римляни послали Августина на південь Англії, щоб анексувати процвітаючий місцевий рух, підпорядкувавши його все більш могутньому римському престолу. Ліндісфарн був островом, де в VII столітті були єпископами Айдан і Кутберт, де отримували підготовку місіонери Хад і його брат Кед, перш ніж відправитися на дикі землі на південь.

У Ліндісфарна є наступна особливість. Потрапити на нього по суходолу з великої землі можна лише по греблі, яку двічі на день затоплює прилив. Це старий шлях паломників, зараз там проклали шосе і можна доїхати на машині. (До відносно недавнього часу доводилося наймати досвідченого таксиста, який знав, де ґрунт міцніший.) Небезпека полягає в тому, що прилив настає швидше, ніж чекають недосвідчені люди. Дорогу заливає дуже суттєво: висота приливу перевищує висоту машини чи людини. Були випадки, коли люди тонули, захоплені приливом на середині шляху.

Коли прилив наступає на дорогу, він настає з обох боків. Основна хвиля йде з півночі, але майже в той же самий час вона огинає маленький острів, заходячи ще і з півдня. У цій ситуації навіть сильному плавцеві неможливо, віддавшись на волю хвиль, спробувати вийти на берег десь в іншому місці. Швидше за все, подвійна сила здолає вас і ви потонете перш, ніж навіть розберетеся, що відбувається.

У Солуні Павло і його товариші якраз були захоплені подвійною хвилею (до речі, Солунь – великий порт навіть до цього дня в північно-західній частині Егейського моря) – у переносному значенні слова, звичайно. З одного боку, як і в Антіохії Пісідійській, були погрози і ворожнеча юдеїв. З іншого боку, як у Филипах, язичники висували звинувачення, пов’язані з порушенням своїх законів і звичаїв, бажаючи захистити економічне і політичне статус-кво. Що ж буде, якщо ці дві хвилі зіткнуться?

Відповідь: громадський безлад. До цього ми вже повинні були звикнути, читаючи Дії. Втім, оскільки більшість з нас у подібні безлади ніколи не потрапляли, варто зупинитися і розміркувати, наскільки це неприємно і страшно. Тут події дуже нагадують євангельські оповідання про суд над Ісусом: юдейське звинувачення швидко трансформується в язичницьке. Цього разу Павла і Силу знайти не вдається: ті тікають під покривом ночі, залишаючи за собою новонароджену церкву, до якої Павло мав сильні і ніжні пасторські почуття: це видно з Першого Послання до Солунян, написаного, мабуть, лише через декілька тижнів після відходу.

Павло скористався своєю звичайною стратегією: спочатку відправився в синагогу. (Явно в Солуні жило більше євреїв, ніж у Филипах.) Як і в Антіохії Пісідійській і інших містах, він пояснював Писання; Лука явно має на увазі промову на кшталт тієї, що ми бачимо в Діях 13. Проте цього разу звучить нова нота, яку ми не зустрічали в Луки відколи воскреслий Ісус пояснював Біблію учням на дорозі в Еммаус (Лк. 24): «Виказуючи та доводячи, що мусів Христос постраждати й воскреснути з мертвих». Можливо, страждання Павла змусили його ще раз замислитися не лише про страждання Ісуса, але і про месіанський, біблійний характер цих страждань. А може, він завжди про це згадував і лише зараз Лука привертає нашу увагу до цієї обставини. Як би то не було, це суттєвий елемент для місії до юдеїв, бо розп’яття Месії було серйозним каменем спотикання для багатьох благочестивих юдеїв: як Бог міг таке попустити? Як через такого Месію збудуться месіанські обіцяння про мир і справедливість всьому світу, про відновлення Храму? Павло прекрасно знав про існування цих проблем, у нього були навіть напоготові відповіді, але ці відповіді завжди починалися з Писання. На жаль, ми можемо лише будувати припущення щодо того, які біблійні уривки він використовував. Проте, якщо мати на увазі його послання, ці припущення цілком правдоподібні: Іс. 53 (зрозуміло!), Бут. 22 (жертвопринесення Авраамом Ісака; пор. Рим. 8:32), Пс. 22 (розумівся як молитва Месії) і, можливо, з Книги Захарії про страждання і виправдання.

Знову-таки це не було декілька вирваних з контексту уривків. Павло апелював до всього задуму Божого, до усієї історії Ізраїлю: єгипетське рабство і дивовижне позбавлення на Пасху; втеча Давида від Авессалома і подальша перемога; загибель Єрусалиму і початок вавилонського полону з наступним відновленням міста, яке усі вважали остаточним… іншими словами, він переказував національну історію, підкреслюючи теми страждання і виправдання, лиха і відновлення, смерті і воскресіння. Звідти був лише невеликий крок до висновку: саме такі закономірності ізраїльської історії, а тому не слід дивуватися, що Ісус Месія був розіпнутий і воскрес.

Для багатьох у синагозі це звучало занадто вже незвично, навіть неприйнятно і вже точно несхоже на більш менш звичний месіанський сценарій. Когось Павло переконав. Лука повідомляє, що досить багато греків, які молилися в синагозі, увірувало. Проте знову-таки позначився фактор священних ревнощів, праведного обурення, турботи про честь Бога і Закону. «Що за нісенітницю говорить цей чоловік? Невже він сам не розуміє, що це чистої води блюзнірство проти Творця? Що станеться із Законом Мойсеєвим, якщо ми почнемо так думати і вже тим більше, якщо греків стануть направо наліво приймати в сім’ю вірних?»

Далі ми бачимо, до чого можуть довести часом благі мотиви: якщо потрібно виконати справу, чи велика різниця, хто її робитиме, – набрали з ринкової площі хуліганів і здійняли шум на все місто. (Чи усвідомлює Лука сумну іронію? Відкинули Павла, але набрали язичницьку зграю, щоб та постояла за Бога і Тору…) Тут Лука згадує людину, яку, мабуть, вважає знайомим читачам: Ясона, чий будинок піддається нападу. Досі ми Ясона не зустрічали і, оскільки ім’я досить поширене, ми не знаємо, чи той це Ясон, який згаданий у Рим. 16:21 і знаходиться з Павлом у момент написання цього листа. Але він явно з місцевих і вже виділений як християнин. Оскільки Павло пробув у місті три суботи, цілком можливо, що Ясон навернувся досить швидко і в його будинку стали збиратися вірні (а також зупинилися Павло і товариші).

Цього разу основний гнів натовпу пав на Ясона та інших місцевих християн. Їх не побили і не посадили у в’язницю. Але коли натовп тягне тебе до міської влади і звинувачує в потаканні громадському розбещенню, це теж дуже неприємно. Недивно, що коли Павло через декілька тижнів пише солунській общині, у його словах звучить щире співчуття («ви були витерпіли від своїх земляків… і послали Тимофіящоб упевнити вас та потішити в вашій вірі, щоб ані один не хитався в цім горі. Самі бо ви знаєте, що на те нас призначено». 1 Сол. 2:14; 3:1-5).

Але найсерйозніше звинувачення йде далі. Всякому, хто вважає, ніби Лука задавався метою виставити християнство як мирний рух, що закликає усіх бути доброчесними римськими громадянами, варто перечитати цей уривок. Учитаємося: «Ті, що світ сколотили, і сюди ось вони поприходили!». Мабуть, так воно і є. Якби Павла приперли до стінки, він би погодився, що і дійсно «світ сколотив», бо нинішній стан справ у ньому не залишає іншого виходу. Більше того, йому б сподобалося, що до когось дійшло: він не просто пропонує людям новий релігійний досвід, але сповіщає остаточне виправлення світу його Творцем. Подальше звинувачення звучить так: «Вони всі проти наказів кесаря чинять (не сказано, яких саме, але сенс, мабуть, розкривається в наступній фразі), говорячи, ніби інший є цар Ісус».

Інший цар! Що ж, Павла зрозуміли правильно. Ісус є Володар, а імператор – ні. Адже фундаментальним «велінням» про цезаря, фундаментальною догмою було те, що імператор – він і тільки він. За століття до описуваних подій північна Греція стала ареною жахливих громадянських війн: після загибелі Юлія Цезаря Брут і Касій воювали з Антонієм і Октавіаном, а потім Антоній і Октавіан (Август) – між собою. Фраза про «іншого царя» звучить так, якби виникла загроза нової громадянської війни, начебто деякі самозванці задумали скинути імператора Клавдія з престолу і посадити свого кандидата. Якщо все це відбувалося біля 50 року Р. Х. (швидше за все), то не можна забувати, що не минуло і двох десятиліть, як у віддалених кінцях імперії прославили як «іншого царя» одного за другим відразу декількох політиків: то був рік 69, прозваний «роком чотирьох імператорів». Іншими словами, усі ці речі занадто можливі, а звинувачення занадто правдоподібне. Так був або не був Павло лояльним римським громадянином? Усе залежить від того, якого роду «царем» він вважав Ісуса. Легко процитувати знамениті слова самого Ісуса з Ів. 18:36 («Моє Царство не із світу цього»), але вони мають на увазі, що хоча джерело Царства не світ цей, все ж Царство – для цього світу. Можна, правда, ще згадати Лк. 23:2: звинувачення на адресу Ісуса, що Він називав Себе царем, було, подібно до інших звинувачень, хибним.

Проте спробуємо поглянути на цей уривок у ширшому контексті. І цей контекст примушує нас нетерпляче чекати розв’язки. Дивіться: в Діях 1-12 християни проповідують, що Ісус є Месія, цар Юдейський. Справа закінчується тим, що офіційний цар Юдейський намагається подавити обурливу єресь, але карається Богом за свою язичницьку зарозумілість. Починаючи з Дій 13, звучить проповідь Ісуса як «іншого царя», «царя світу». Але ж «цар світу» вже існує! І всякий, хто знайомий із звичками тиранів, особливо давньоримських, розуміє, що вони ставляться до таких речей без розуміння. Що ж буде далі?

Але доки це питання відкладається, а на порядку денному нові справи. Проповідь і вчення чекають Павла і Силу кількома кілометрами західніше, у Верії. Солунські події багато чому їх навчили і повинні навчити нас.

Дії 17:10-21 – Павло приходить в Атени

«А брати відіслали негайно вночі Павла й Силу до Верії. І, прибувши вони, пішли в синагогу юдейську. Ці були шляхетніші за солунян, і слова прийняли з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день, чи так воно є. Тож багато із них тоді ввірували, і з почесних гелленських жінок та немало із мужів. Як солунські ж юдеї довідалися, що Павло проповідує Боже Слово й у Верії, прибули вони, і там баламутили та бунтували народ. Тоді браття негайно Павла відпустили, щоб до моря йшов; а Сила та Тимофій позосталися там. А ті, що Павла відпроваджували, провели його аж до Атен, а прийнявши наказа про Силу та Тимофія, щоб до нього вернулися якнайшвидше, відбули.

Як Павло ж їх чекав ув Атенах, у ньому кипів його дух, як бачив це місто, повне ідолів. Тож він розмовляв у синагозі з юдеями та з богобійними, і на ринку щоденно зо стрічними. А дехто з філософів епікуреїв та стоїків сперечалися з ним. Одні говорили: Що то хоче сказати оцей пустомов? А інші: Здається, він проповідник чужих богів, бо він їм звіщав Євангелію про Ісуса й воскресення. І, взявши його, повели в ареопаг та й казали: Чи можемо знати, що то є ця наука нова, яку проповідуєш ти? Бо чудне щось вкладаєш до наших вух. Отже хочемо знати, що то значити має? А всі атеняни та захожі чужинці нічим іншим радніш не займалися, як аби щось нове говорити чи слухати.»

У світі спорту, особливо пов’язаному з Європою, все частіше проводяться різного роду Всесвітні кубки і тому подібні змагання. Майже увесь час щось відбувається: то футбол, то регбі, то крикет. Американський спортивний календар виглядає трохи інакше, але все їх річне коло – футбол, хокей, бейсбол і навіть гольф – заповнений всілякими змаганнями.

Коли команда виступає в чемпіонатах, тренери знають, що до зустрічі з кожним суперником необхідно готуватися індивідуально. Узяти хоч би футбол. Німці славляться ґрунтовністю, бразильці – зухвалістю, а італійці – почуттям стилю. Ясно, що до матчу з Голландією потрібно готуватися інакше, ніж з Аргентиною і т. д.

Лука вже показав нам двох основних супротивників: «ревні» юдеї в синагогах Туреччини, а тепер ще і північної Греції, а також економічні і політичні сили Римської імперії. Зараз на сцену виходить ще одна важлива сила: антична філософія. Філософи чинили величезний вплив на те, як «прості люди» дивляться на світ, що вважають розумним і безрозсудним, що думають про «богів», як уявляють сенс людського життя і благо в ньому. Мільйони людей, які ніколи не вивчали філософію, часто навіть нездатних читати або писати, так або інакше вбирали ідеї, що обговорювалися у філософських школах, подібно до того, як безліч людей у наші дні, не будучи професійними філософами чи економістами, щось чули з популярних звітів у засобах масової інформації.

Зараз Павло потрапляє в місто, де він не міг не зіткнутися з філософією: Атени. Ясно, що філософам не має сенсу говорити те, що говорилося юдеям у синагозі або в натовпі в Лістрі. Слід розробити інший план гри, іншу стратегію. Тут Лука підводить нас до однієї з найяскравіших сцен у книзі. У Атенах намічається серйозне випробування: як покаже себе нова віра перед старими, випробуваними і перевіреними філософськими системами західного світу (які, до речі, і понині, змінивши вигляд, панують у суспільстві)? До серйозного випробування потрібен серйозний же підхід.

Далеко не факт, що Павло взагалі збирався йти в Атени, а з Атен у Коринт. Филипи стояли на Егнатієвій дорозі, яка вела в Рим. Звідти природно було піти на захід і через Солунь, через північну Грецію вийти до Адріатичного моря. Потім на кораблі перетнути відносно вузьку водну перешкоду до Бріндізі на південно-східному узбережжі Італії («каблуці» італійського чобітка), а там вже і до Риму недалеко. Що може бути природніше, якщо Павлу сказано проповідувати в північній Греції, ніж йти через північно-західну Македонію від одного моря до іншого? І там, дивишся, скоро опинитися в місті самого імператора.

Проте у Святого Духа були інші задуми. Одного разу Павло збереться в Рим (пор. Дії 19:21), але доки час ще не настав. Верія лежить далеко на південь від Солуні і в боці від Егнатієвої дороги: мабуть, солунські християни відправили Павла чимдалі від основного шляху. У цілому, Павло виглядає не зовсім хазяїном власних пересувань: його відправили на кораблі не на захід в столицю римського світу, а на південь у древню столицю грецького світу. Почніть з філософії, і політика не змусить себе довго чекати.

Спершу, проте, знайома інтерлюдія у Верії. Яке полегшення – зустріти нарешті людей, які готові сказати: «Так, ми про це не думали раніше. Давайте подивимося Писання і розберемося, так це чи ні». Це все, про що тільки може мріяти проповідник: не вірте на слово, кажемо ми, йдіть додому, вдумайтеся в Писання, і самі побачите, що все сходиться. Проте далі відбувається неминуче: з Солуні прибувають юдейські ревнителі, бажаючі розібратися з Павлом. Цього разу тікає лише сам Павло, інші ж залишаються на місці (мабуть, щоб допомогти новій общині встати на ноги). З Верії він відправився на узбережжя і сів на корабель, який доставив його в Атени. І опинився наодинці у великій інтелектуальній столиці стародавнього світу.

Столиця була повна ідолів. І повна ідей. А також всіляких інтелектуальних і культурних нововведень. Саркастичне зауваження Луки у в. 21 («нічим іншим радніш не займалися, як аби щось нове говорити чи слухати») має наступний принизливий підтекст: в Античності «нове» не котирувалося. Усім було відомо, що «старе» найкраще. Нововведення ефемерні: сьогодні вони є, завтра їх немає. Але якщо вам цікаві храми, ідоли і релігійні культи, Атени те саме місце. У Атенах було усе, зокрема культові символи, які для Павла підтверджували його юдейське почуття, що ідолопоклонство йде рука об руку із сексуальною розбещеністю. І апостола язичників можна зрозуміти: погляньте тільки на малюнки ваз, статуї, предмети культу, які нині виставлені в музеях. Якщо ушанувати цих богів, ваше тіло (та і не тільки тіло) стане іграшкою. Ясно, що думали про подібні речі благочестиві юдеї.

Місць, куди можна піти, і людей, з якими можна поговорити, у Павла було удосталь. Він почав із синагоги, але реакція юдеїв нам невідома. Луку в даний момент більше цікавить інше: зустрічі в Ареопагу. Бо саме там Павло зіткнувся з найбільшими філософськими школами свого часу: епікурейцями і стоїками.

У чому полягала суть цих теорій? Коротко кажучи, епікурейці вважали, що боги від людей далеко, а тому треба просто жити, намагаючись отримати від життя максимум. І зрозуміти треба, як саме стягнути цей максимум з тихого, спокійного існування. Стоїки вірили, що божество є присутнім у нашому світі і в кожній людині і що цю божественну силу (втім, не особову) можна виявити і використовувати. Відповідно, «чеснота» полягає в тому, щоб зіткнутися з цією внутрішньою божественною «розумністю» і жити відповідно до неї. Що відповів би епікурейцям і стоїкам юдей або християнин? Незабаром побачимо.

І от Павла запрошують виступити в Ареопагу. (Ареопагом тут названий пагорб на захід від знаменитого Акрополя; окрім усього іншого, на цьому пагорбі – «пагорбі Ареса» – збиралася вища Атенська рада.) Пропозиція не така доброзичлива і безневинна, якою може здатися на перший погляд. Це не «от цікава людина, послухаємо її уважніше». У словах прихована подвійна загроза. Адже що вони кажуть? Одні: «Здається, це проповідник чужих богів». Що ж, це припущення вірне, хоча і засноване на неправильному розумінні Павлової звістки про Ісуса і воскресіння. Тут сталася така плутанина: деякі прийняли іменник жіночого роду «анастасіс» («воскресіння») за ім’я богині (можливо, супутниці Ісуса!). Що ще за нова божественна пара?! Інша репліка: «Що то хоче сказати оцей пустомов?» Тут стоїть грецьке слово «спермологос», тобто буквально той, хто «збирає насіння/крихітки»: мається на увазі людина, яка подібно до галки збирає цікаві речі, але упускає половину з них по дорозі до гнізда.

Не забуватимемо, що «проповідь чужих богів» – звинувачення, за яким засудили Сократа, найбільшого філософа всіх часів. Так, Атенам були цікаві нові ідеї, але ідеї можуть бути небезпечними, і нові божества цілком могли довести проповідника до біди. Особливо якщо цей проповідник попутно засновував таємне співтовариство з містеріями, доступними лише присвяченим. «Чи можемо ми дізнатися – запитують вони із завуальованою і саркастичною погрозою, – у чому полягає це нове вчення?» Чи повідаєш ти нам ці таємні доктрини або вони призначені лише для тих, кого ти збереш у своє вузьке коло? Іншими словами, давай розберемося з твоєю філософією, бо тобі доведеться відповісти ще на деякі запитання. Чи не є ти загрозою для державі? Тим самим Павлу випадає чудовий місіонерський шанс, який буває раз у житті, але ситуація украй непроста, і йому необхідно використовувати всі свої богословські і ораторські здібності.

Попередній запис

Дії 16:25-34 – 16:35-40

Дії 16:25-34 – Землетрус і позбавлення «А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув'язнені слухали їх. ... Читати далі

Наступний запис

Дії 17:22-34

Дії 17:22-34 – Павло серед філософів (I) «Тоді Павло став посередині ареопагу й промовив: Мужі атенські! Із усього я бачу, ... Читати далі