Дії 16:1-10 – 16:11-24

Дії 16:1-10 – Тимофій – і нові рубежі

«І прибув він у Дервію й Лістру. І ото був там один учень, на ім’я Тимофій, син наверненої однієї юдеянки, а батько був геллен. Добре свідоцтво про нього давали брати, що були в Лістрі та в Іконії. Павло захотів його взяти з собою, і, взявши, обрізав його через юдеїв, що були в тих місцях, бо всі знали про батька його, що був геллен. Як міста ж переходили, то їм передавали, щоб вони берегли оті постанови, які видали в Єрусалимі апостоли та старші. А Церкви зміцнювалися в вірі, і щоденно зростали кількістю. А що Дух Святий їм не звелів провіщати слово в Азії, то вони перейшли через Фрігію та через країну галатську. Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів. Обминувши ж Мізію, прибули до Троади. І Павлові з’явилось видіння вночі: якийсь македонянин став перед ним і благав його, кажучи: Прийди в Македонію, і нам поможи! Як побачив він це видіння, то ми зараз хотіли піти в Македонію, зрозумівши, що Господь нас покликав звіщати їм Євангелію.»

Кілька тижнів тому мені довелося вибирати собі нового колегу. Справа нелегка, адже всі кандидати були чудовими. Разом з близькими друзями і мудрими порадниками я молився про напоумлення Боже, роздумував і знову молився. Я зібрав декілька керівників, і ми разом молилися. Ми поговорили з кожним з передбачуваних кандидатів. Стільки таланту, стільки обдарованості, стільки можливостей! Ми уявляли, якою може бути наша робота з тою чи цією людиною. І одного разу ситуація вирішилася.

Я молився під час прогулянки. Поспішати з такими речами не можна, та і потреби не було. І раптом я усвідомив, що на думку мені все більше і більше спадає конкретна людина. Я міг уявити, як працюю з нею. Як разом з нею молюся чи сміюся. Як повністю їй довіряю в нашому спільному служінні. Я запитав себе: чи не придумую я? Може, у мене чиста людська суб’єктивна перевага і я підганяю відповідь? І тут прийшла повна ясність: ні, це не той випадок, і кандидатура ясна. Взагалі якщо молитися про напоумлення в якомусь питанні, а потім розум підказує несподівану відповідь, треба бути чесним із собою: просив про напоумлення – ти його отримав.

Не знаю, чи проходив через це Павло, обираючи Тимофія в супутники і помічники, але це напевно. З Тимофієм і його сім’єю він міг познайомитися і раніше. Згідно 2Тим. 1:5, християнками були і мати, і бабка Тимофія, поза сумнівом, випадок тоді нечастий у Лістрі. Павло знав, що йому знадобиться допомога найрізноманітнішого роду, і досвід показував, наскільки важко знайти людину, на яку можна повністю покластися. Щодо Тимофія в нього така переконаність була. І коли через декілька років він згадає Тимофія в одному зі своїх найособистіших листів, ми побачимо, що Павло у своєму новому супутнику не помилився (Флп. 2:19-24).

Проте існувала проблема. І саме тут Павла іноді докоряють у непослідовності. Спробуємо розібратися. Як ми вже бачили, прийшовши в нове місто, він зазвичай починав проповідь з місцевої синагоги. Але звідси витікало, що він і його супутники мали бути повноправними юдеями, тобто юдейська община не повинна була бачити в них чужаків. У жилах Тимофія текла єврейська кров, успадкована від матері: єврейство ж вважалося саме по материнській лінії. (До ДНК-тестів на визначення батьківства було ще далеко, і рабини міркували прагматично: ніколи не можна бути повністю упевненим, хто батько людини, але завжди ясно, хто її мати.) Проте батьком Тимофія був грек, що не обрізав дитину в дитинстві. Тому Павло обрізав Тимофія: не тому, що без обрізання не можна було стати повноправним членом народу Божого, а тому, що це суттєво полегшувало спілкування з юдеями під час місії (див. відносно цього принципу 1Кор. 9:12, 19-23).

Це протилежність тому, що було з Титом (див. Гал. 2:1-5). Але Тит язичник, і з ним абсолютно інша ситуація: деякі консервативно налаштовані єрусалимські християни хотіли, щоб він зробив обрізання (інакше вони не вважали його повноправним членом сім’ї вірних). І Павло відмовився. Ми іноді думаємо: як було б чудово, якби життя було влаштоване простіше. Але воно влаштоване як влаштоване, і складнощі дуже суттєві. Вони частина задуму Божого.

Отже, вони відправилися утрьох: Павло, Сила і Тимофій. Але куди відправилися? Здавалося б, великі території для місіонерства залишалися в Азії: скажімо, до Лаодікії і далі в Ефес. Проте Святий Дух оголосив їм, що вони не повинні проповідувати слово в римській провінції Азія (займала усю західну частину сучасної Туреччини). Тому вони відправилися на північ через Галатію (Дервія, Лістра та інші навколишні міста розташовані на півдні Галатії), а потім до заходу у Фрігію. Шлях нешвидкий: декілька сотень кілометрів (точна протяжність невідома, бо невідомий точний маршрут). Пішки він має зайняти мінімум два-три тижні. Як міркували апостоли і куди попрямували? Для всіх їх це був час перевірки, випробування: між Павлом і Силою встановлювалося партнерство, Тимофій освоювався в ролі молодшого колеги, дізнаючись багато нового, а попутно задаючись питанням, у що він вплутався. Одна справа довіряти Богові, коли більш менш ясно, що робити далі. І зовсім інша, коли йдеш із зав’язаними очима.

Гірше за те. Коли вони дісталися до північного заходу Туреччини, вони дійшли висновку, що Бог не хоче проповіді у Вітінії (римська провінція, яка простягнулася уздовж північного краю Туреччини, на південному узбережжі Чорного моря). Лука пише: «Не дозволив Дух Ісусів». (Як це сталося? Чи отримав один з них пророче слово стосовно цього? Чи просто в них усередині виросло ясне переконання, що у Вітінію йти не слід?) Залишався лише один шлях: до узбережжя в Троаду. Але стривайте… адже Троада знаходиться в провінції Азія, а в Азії сказано не місіонерствувати?! Мабуть, у той момент вони ще планували служіння в Туреччині (звідки Павло і Тимофій були родом!).

І от, воно сталося. Нічне видіння. Павло бачить уві сні людину з Македонії, тобто північної Греції. Це абсолютно нова для них територія за морем. «Прийди в Македонію, і нам поможи!», – просить людина у видінні. Після тижнів шляху, очікування, запитання і молитви вони отримують пряме одкровення. І тоді проповідь у Туреччині закінчена. Вони вирушають у Грецію, перетинаючи одну з основних меж тодішнього (і нинішнього) світу. Це дійсно крок до нового.

Мабуть, тут у них з’явився ще один супутник. Зверніть увагу на «ми» у в. 10. Багато екзегетів роздумували над цим. Найприродніше припустити, що цим новим супутником був автор Дій. Чи автор Дій скористався тут і далі щоденником якогось супутника Павла. Звичайно, можна вигадати і складніші теорії, і браку в подібних спробах не було. Але мені здається, що кращим поясненням тут є найпростіше. У Троаді Павло і його товариші зустріли Луку, і він був з ними в наступній частині оповідання.

Дії 16:11-24 – Проповідь і в’язниця у Филипах

«Тож відпливши з Троади, прибули ми навпрост у Самотракію, а другого дня до Неаполя, звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії. І пробули ми в цім місті днів кілька. Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились. Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятір, що Бога вона шанувала. Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив. А коли охристилась вона й її дім, то благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть. І змусила нас. І сталось, як ми йшли на молитву, то нас перестріла служниця одна, що мала віщунського духа, яка ворожбитством давала великий прибуток панам своїм. Вона йшла слідкома за Павлом та за нами, і кричала, говорячи: Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння! І багато днів вона це робила. І обуривсь Павло, і, обернувшись, промовив до духа: У Ім’я Ісуса Христа велю я тобі вийди з неї! І того часу той вийшов. А пани її, бачивши, що пропала надія на їхній прибуток, схопили Павла й Силу, і потягли їх на ринок до старших. Коли ж їх привели до начальників, то сказали: Ці люди, юдеї, наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати. І натовп піднявся на них. А начальники здерли одежу із них, та звеліли їх різками сікти. І, завдавши багато їм ран, посадили в в’язницю, наказавши в’язничному дозорцеві, щоб їх пильно стеріг. Одержавши такого наказа, той їх повкидав до внутрішньої в’язниці, а їхні ноги забив у колоди.»

Одного мого хорошого знайомого лише через декілька років після висвячування послали служити в дуже поганий, криміногенний район міста. Поліція знала, що там коїться, але зазвичай не втручалася: занадто вже багато було проблем. Наркотики, вуличний секс, крадіжки, злочини дрібні і не дуже дрібні – усього вистачало вдосталь. І мій знайомий, частково по наївності, частково з почуттям покликання Божого, почав проповідувати цим людям Євангеліє, як його вже давно ніхто не проповідував у цих місцях.

І його проповідь здобула ефект. Люди стали звертати на нього увагу. Деякі навернулися і стали молитися за сусідів. І тоді ще більше народу прийшло до віри. У церкву заглядали повії і наркомани. Християни молилися з ними і намагалися витягнути їх з такого життя.

Але незабаром на священика звернули увагу і неофіційні хазяї тих місць. Посипалися листи з погрозами. У вікна кидали каміння. Гірше за те, мій знайомий захворів якоюсь загадковою хворобою. Певний час він був повністю позбавлений можливості щось робити. Лише постійні глибокі молитви за нього інших людей зцілили його. Він зрозумів, і уся церква зрозуміла, що ці біди невипадкові: він вступив на поле духовної битви і кинув виклик темним силам, які господарювали в цьому районі багато років, які наживалися на лихах тисяч людей. Ці сили завдали удару у відповідь. І так, слід зауважити, буває часто. Я не хочу, щоб моя розповідь звучала мелодраматично; я знаю, що в багатьох священиків за роки служіння не буває і близько нічого подібного, але таке трапляється.

Поза сумнівом, це сталося і у Филипах. Павло, Сила, Тимофій і Лука (якщо це був він) увійшли на територію, де господарювали найрізноманітніші сили. І зіткнувшись з християнською проповіддю, ці сили дали потужну відсіч. Зауважимо, проте, спочатку метод Павлової проповіді.

З чого починати? Не можна ж просто зупинитися на вулиці міста і звернутися до перехожих з промовою. Влада заарештує невдалого проповідника, не встигне він і оком моргнути. Для проповіді потрібна база, опорна точка. Тому Павло зазвичай починав з місця, де збиралися місцеві євреї (для такої стратегії в нього були і вагомі богословські підстави). А збиралися вони зазвичай у синагозі.

Проте у Филипах синагоги не було. Можливо, просто тому, що євреїв у місті було небагато. Існувало лише неофіційне місце зібрань для молитви: за містом, біля річки. Якимсь чином Павло з друзями дізналися про нього і приєдналися до своїх юдейських побратимів. Були присутніми, власне, в основному жінки: можливо, у них, як і в матері Тимофія, були чоловіки-греки. Не всі з них були навіть єврейської крові: скажімо, Лідія – язичниця з тих, що «Бога шанувала», тобто шукала мудрість і натхнення в юдаїзмі, а не в язичницьких обрядах і віруваннях. При цьому Лідія – незалежна бізнес-леді, що торгувала кармазином.

Про її навернення Лука розповідає максимально просто: «Господь же їй серце відкрив» (тобто погоджуватися, вірити) «на те, що Павло говорив». Іноді буває не як з Корнилієм (Дії 10), а саме так. Перед нами людина, яка молилася, шукала Бога, відкривала себе можливості того, що цей Бог у свою чергу знайде її. Можливо, частково її молитвами Павло і отримав одкровення в Троаді. Як би то не було, у випадку з Лідією слово проповіді стукалося у вікно, яке вже було відкрито. І от, всередину дома, всередину її серця увірвалося світло – звістка про Господа, і вона зі своїми домашніми хрестилася. Потім вона зрозуміла, що Павлу і його супутникам буде набагато легше проповідувати, якщо вони зупиняться не в готелі, а в когось удома, вона запрошує їх до себе. Цілих чотири нових гостя! Це підтверджує враження, яке в нас вже склалося завдяки її професії, що вона була жінкою заможною.

І тут цілих три ворожі сили вчинили протидію. По-перше, дивні духовні сили, яких, схоже, розбурхала проповідь апостолів (пор. розділи 8 і 13). Про пророкування древні греки знали все. Люди часто ходили, наприклад, у Дельфи, щоб запитати піфію Аполлона про всілякі справи, від одруження до походу на війну. Іноді прорікання були чистої води шарлатанством: способом вибивання грошей з простаків. Але іноді, як у даному випадку, мало місце певне справжнє натхнення. І хазяї віщунки на цьому незвичайному дарі добре наживалися.

Ця служниця відреагувала на Павла і Силу як стрілка компаса розвертається в бік сильнішого магніту. (Пор. вигуки, які іноді мали місце при появі Ісуса: наприклад, Лк. 4:33-37.) Вона кричала: «Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння!»

Що ж, так воно і було, але, мабуть, або вона вкладала у свої слова неправильний сенс, або їх неправильно розуміло оточення. Для середньостатистичного жителя Филип «Бог Всевишній» – це не Бог Авраама, не Єдиний Бог юдейського монотеїзму, а Зевс або хто б то не було на чолі місцевого пантеону. «Спасіння» також розумілося інакше: не на юдейський або християнський лад (як отримання нового божественного творіння, вільного від тління, гріха і смерті), а в суто язичницькому розумінні (здоров’я, процвітання, позбавлення від лих; пор. Дії 16:30-31). У будь-якому випадку подібна реклама Павлу була не потрібна, та і шкода, напевно, йому стало цю нещасну поневолену жінку. У результаті він, обернувшись, «У Ім’я Ісуса Христа» (а не просто «Бога Всевишнього») наказав пророчому духу покинути її. І дух послухався.

Тоді дала про себе знати друга ворожа сила: мотив вигоди. Хазяї дівчини виявилися без її дару як рибалка без човна. Звідси часта ситуація, яка буває, коли благовістя зачіпає чийсь прибуток: вони украй озлобилися.

Вони збуджують третю силу: релігійну і політичну упередженість. Потягнувши Павла і Силу до преторів, вони виставили наступне звинувачення: «Ці люди, юдеї» (суща правда), і «наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати» (напівправда). Підтекст тут такий. Филипи були римською колонією і гордилися цим. Місто стояло на основній дорозі, якою йде подорожній, рухаючись між Римом і сходом, Туреччиною. Як колонія (заснована ветеранами війни після війн попереднього століття) Филипи хотіли жити відповідно до римських стандартів і римської культури. А «ці люди»… вони не з наших! Вони намагаються змінити наші звичаї. Отже, вони виступають проти Риму!

Цього було достатньо. Комбінація релігії, грошей і політики – Павло і Сила напросилися на неприємності і отримали їх. Апостолів посікли різками і ув’язнили – от, що буває зі всяким, хто кидає виклик владі віку цього від Імені Ісуса…

Попередній запис

Дії 15:22-35 – 15:36-41

Дії 15:22-35 – Лист до язичників «Тоді постановили апостоли й старші з цілою Церквою вибрати мужів із них, і послати ... Читати далі

Наступний запис

Дії 16:25-34 – 16:35-40

Дії 16:25-34 – Землетрус і позбавлення «А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув'язнені слухали їх. ... Читати далі