Людина звертається до Бога. Вона починає говорити з Ним, і ми можемо назвати це молитвою. А потім вона звертається до інших людей, щоб розповісти їм про Бога, щоб самій краще зрозуміти зміст своєї віри – і ми можемо назвати це богослов’ям. Вона говорить людською мовою, адже ангельської вона не знає, і це природно і правильно. До того ж людина не може постійно знаходиться в стані святості, осяяння, палкої молитви. Їй бувають потрібні і чужі, “запозичені” слова – як орієнтири. Вони не замінюють власного досвіду, але вони допомагають йому розкритися, відбутися – як допомагають нам чужі вірші про любов зрозуміти і виразити нашу власну любов.
Тому богослов’я просто необхідне. Без нього, як і без церковної молитви “чужими словами”, віруючий занадто легко стає здобиччю власних фантазій і чужої недобросовісності. Єресь, тобто невірне уявлення про Бога, дійсно існує, і щоб прийти до Істини, треба зуміти відрізнити її від брехні.
Слова про Бога покликані стати іконою, що веде нас до Бога. Але буває інакше: вони стають ідолом. Людина витісує із слів, як раніше з дерева чи каменю, якийсь образ Божий – за власним смаком, розумінням і умінням – а потім починає ревно йому покланятися, іноді навіть приносити йому людські жертви. Як же це виходить?
Бог – Інший. Будь-яке дане Йому визначення, нехай навіть найвірніше, буде неповним і неточним. Називаючи Його люблячим або справедливим, ми зазвичай проектуємо на Нього наші уявлення про любов або справедливість, і потім міркуємо саме про них. Є переказ про древнього богослова, який прогулювався берегом моря, роздумуючи про Бога, і раптом побачив хлопчика, який лив воду в маленьку ямку. “Що ти робиш?” – запитав богослов. “Хочу перелити море в цю ямку!” – відповів хлопчик. Богослов розсміявся. Тоді хлопчик сказав йому: “А хіба не тим самим зайнятий ти, коли намагаєшся вмістити Бога у свій розум?”
Богословські поняття можна умовно розділити на дві групи.
Одна виражає абсолютно конкретні речі, доступні чуттєвому сприйняттю, наприклад: смерть і воскресіння. Якщо ми говоримо, що Христос помер і воскрес, це звучатиме по-різному різними мовами, але сенс висловлювань у точності співпадатиме. Але є в богослов’ї ідеї, які навіть носіями однієї мови сприймаються по-різному.
Христос помер і воскрес задля “нас, людей, і ради нашого спасіння”. Це факт. Але богослови зазвичай міркують про інше: скажімо, хто, як і кому приніс спокутну жертву на Голгофі. А це вже складні поняття, які сприймаються різними людьми по-різному, і буває неможливо знайти таке формулювання, яке всі розуміли б однаково.
А якщо ці слова нам ще належить перекладати іншою мовою? Адже навіть добре знайомі нам предмети і явища навколишнього світу описуються в різних народів по-різному. Так, в англійській мові, у порівнянні з російською, істотно менше слів, що використовується для позначення різних видів снігу і льоду, і пов’язаної з ними зимової погоди. А в деяких африканських мовах сніг, лід і все, що з ними пов’язане, позначається загальним виразом “біле холодне”. Проте, приміром, ескімоси по-різному називають сніг, що лежить на землі, і сніг, що летить з неба, як ми відрізняємо “калюжу” від “дощу”. Це цілком природно, якщо згадати, яку роль грає сніг у житті цих народів.
І якщо слова і поняття, що пов’язані з певними фізичними явищами буває важко пояснити, але ж все таки їх можна зрозуміти. То коли мова заходить про предмети духовні, ризик непорозуміння зростає в багато разів.
Наприклад, існують монофізитські і монофелитські єресі, що спотворювали вчення Церкви про Христа, зменшуючи повноту Його людської природи. Ці єресі реально існували, були визначені і відкинуті Церквою. Але коли ми сьогодні називаємо когось монофізитами (наприклад, сирійців або вірмен), ми повинні переконатися, що це саме єресь, а не різниця в термінах.
Так, православні греки говорили, що в Христі є дві природи, божественна і людська, і дві волі (феліма), оскільки кожній природі – Божественній і людській – неминуче відповідає своє хотіння. Але деякі сирійці, навпаки, наполягали, що в Христі тільки одна воля (цев’яна), бо в Нього одна Особа. Можна сказати, що обидві сторони по-своєму були праві, оскільки грецьке феліма – зовсім не те саме, що сирійське цев’яна (у грецькій цьому слову відповідатиме швидше слово гномі). З іншого боку, коли греки наполягали, що в Христі одна іпостасіс, оскільки його Особа єдина, то сирійці говорили, що в Нього дві кнома, оскільки Він Бог і людина одночасно. Цьому сирійському слову швидше відповідає грецьке фісіс – “природа”, а українською ці терміни навіть не перекладеш, так і доводиться запозичувати слова “іпостась” і “кнома”.
Отже, якщо сприймати ці терміни у відриві від усього комплексу богословських уявлень, нічого, окрім порожніх суперечок, не вийде. Одна воля чи дві? Одна іпостась або дві? Запитати більшість наших рядових парафіян, так вони не зможуть відповісти. Та й деякі священики, мабуть, теж… І, що характерно, якщо навчаться вони цим премудростям, навряд чи від цього стануть ближчими до Бога.
Але, можливо, слід звернутися до Біблії, щоб знайти чіткі і однозначні визначення, які дозволять вирішити негаразди? Але й тут не знайдеш однозначної відповіді, бо Священне Писання вважає за краще говорити з людиною не богословськими формулами, а оповіданнями, притчами і порівняннями. Христос не писав богословських праць, а розповідав слухачам про виноградарів, рибалок і овець; Він говорив не про Триіпостасного та Єдиносущного Бога, а про Себе і про Отця; він звертався до конкретної, живої людини в її конкретній ситуації.
Більше того, навіть самі насичені богословськими формулюваннями біблійні книги – Послання апостола Павла – побудовані в основному за тим самим принципом. Павло звертається до конкретних людей і говорить про дуже конкретні їхні проблеми. Проте богослови подальших віків нерідко висмикують його слова з контексту, розташовують їх у будь-якому порядку і вибудовують якесь “вчення Св. апостола Павла про такий-то і такий-то предмет”, немов у руках у них конспекти лекцій, прочитаних апостолом на богословському факультеті університету.
Порівняння і образи підводять людину до прийняття ідей, які можна перевірити на власному досвіді, тому вони часто набагато краще передають суть, ніж богословські трактати, що звернені виключно до людського розуму. Їм, проте, зазвичай бракує точності, тому потрібні і трактати, і богословські формули. Просто не можна одно приймати за інше.
Відрізнити дійсний факт від порівняння теж не завжди просто. Так на дорозі з Єрусалиму в Єрихон вам покажуть заклад, який гордиться тим, що він стоїть точно на місці готелю, куди милосердний самарянин доставив пораненого подорожнього, хоча більшість читачів Біблії розуміють історію як притчу.
Чи є вихід з цієї ситуації? Звичайно ж, є, і він відомий давно: церковне Передання, або іншими словами колективний досвід Церкви. В одному й тому ж Євангелії від Іоанна Христос говорить речі, які здаються протилежними: “Я і Отець – єдине” (10:30) і “Отець Мій більший за Мене” (14:28). Один із цих виразів можна зрозуміти тільки через призму іншого. Церковне Передання підказує, що головне тут: “Я і Отець – єдине“; друге висловлювання не відміняє перше, але говорить про добровільне підпорядкування Сина Отцю, про те, як Він упокорився у втіленні.
Є, зрозуміло, інше трактування. У давнину аріани, а в наші дні свідки Ієгови наполягали, що Христос зовсім не дорівнював Богові, і що за основу потрібно брати висловлювання “Отець Мій більший за Мене“.
Де ж критерії вибору? Якщо тлумачити Біблію виключно зсередини самої Біблії, його немає: можна зрозуміти так, можна так. Але є колективний досвід прочитання цього тексту общиною віруючих, – от що ми називаємо церковним Переданням.
До речі, про аріан. Мені довелося нещодавно бачити буклет єговіста. На обкладинці була така картинка: двоє бездоганно одягнених людей розмовляли десь на вулиці з третьою. Вони тримали в руках розкриту Біблію, і один показував пальцем на певне місце в тексті. І вже неважливо, куди саме він тикав. Де починається сектантство, єресь? Саме там, де з повного тексту Писання на ходу висмикується якась кількість цитат, якими, при відомій спритності, можна довести взагалі все що завгодно.
Але… чи не так само і ми деколи використовуємо Біблію? Збірка цитат і образів, яку дістають з полиці тільки тоді, коли треба підкріпити чимось свою власну точку зору. Людина не може чи не хоче охопити поглядом усю картину, не хоче вчитися, а хоче швидше вчити – і от вона, збірка цитат, напоготові. А потім приходить інша людина, береться за іншу, і починається суперечка… не завжди зрозуміло, заради чого.
Людина бере абсолютно правильну фразу (наприклад, “Бог є любов”, або “ви покликані до свободи” або “усякий, хто прикличе ім’я Господнє, спасеться”) і, замість того, щоб йти крізь цю цитату до прихованої за нею Істини, поклоняється самій цитаті, розвиває однобоке богослов’я, примітивне, як звук шаманського бубна. Вона вписує Бога в існуючі в неї уявлення про любов, або свободу, або порятунок. Бог виявляється таким маленьким домашнім божком, що затишно стоїть на камінній полиці. Кожен вибирає собі ідола за своїм складом характеру, вихованням, звичками. А все зайве викидається геть.
Подібну богословську систему мали юдеї під час приходу Спасителя. У них були цілком чіткі і конкретні уявлення про Месію, причому, у загальному вони були вірні: очікувалося, що Месія врятує Ізраїль і затвердить своє царство. Але саме ці уявлення зашкодили їм побачити Месію, коли Він дійсно прийшов. Він виявився не зовсім таким, як Його чекали, і цього Йому не могли пробачити.
Подивимося, за що Христос зазвичай докоряв людей, яких зустрічав на Своєму земному шляху. Зовсім на за особисті гріхи, як можна було б чекати. Звичайно, у ті часи гріх звикли називати гріхом, і, приміром, запросто відпустити узяту в перелюбі жінку можна було тільки в тому суспільстві, де подібний гріх дійсно карали смертю. У нашому суспільстві, яке пережило сексуальну революцію і впевненому в загальному праві на розпусту, Христос напевно сказав би цій жінці щось набагато суворіше, ніж “іди, і віднині більше не гріши” (Ін. 8:11).
Але в Євангелії самі гіркі докори і найрізкіші викриття Христос звертає саме до тих, хто вписує Його у власну богословську систему. Учням не так вже важко було після всіх чудес визнати в Ісусі Месію, але куди важче давався інший урок: Месія перевершить їхні очікування. Їм-то хотілося скоріше повалити владу іноземців і грішників, сісти праворуч і ліворуч від Нього, спопелити неслухняних самарян і, найголовніше, у жодному випадку не допустити загибелі свого Учителя. Хіба вони хотіли поганого? Звичайно ж ні.
Насправді, не заради ж тридцяти монет Іуда зрадив – завідуючи грошовим ящиком, він міг присвоїти собі куди більше грошей. А заради чого? Багато хто вважає, що Іуда чи то розчарувався в Учителі, Який ніяк не хотів повалити римлян, чи то вирішив таким чином спровокувати Його на відкритий конфлікт з владою: подивимося, як Він поведеться в такій ситуації. Месія повинен був відповідати очікуванням Іуди. Навіть для інших учнів шлях до Істини залишався до часу закритим цими шаблонами.
Звичайно, недозволенно робити з Христа “борця із системою”, на кшталт анархістів. Він Сам сказав, врешті-решт: “Не порушити прийшов Я, а виконати” (Мф. 5:17) – підтвердивши тим самим необхідність і правоту Закону. Він зовсім не поганий – погано, коли їм підміняють Життя, коли живу людську душу підганяють під строго виміряні правила. Навіть церковна проповідь іноді звучить, як сказав один мій знайомий, “неначе ми хочемо викласти Богу урок філософії”. Ні, цього Він від нас точно не чекає.
Отже, якщо в словах того, хто говорить: “Бог є Любов”, – не чутно любові, якщо той, хто твердить про свободу, не прагне звільнитися від пристрастей – він у кращому випадку просто базікає. У гіршому – лицемірить. Краще сказати просто “добрий ранок!”, але так, щоб у цих словах прозвучало відлуння божественної Любові і людської свободи.
Тут варто зробити важливу обмовку. Якщо хтось зрозумів мене так, що краще жити взагалі без жодного богослов’я, за принципом, “Бог у кожного в душі”, і не важливо, як Його називати: Пресвятою Трійцею, Ваалом або Кетцалькоатлем – той не зрозумів мене абсолютно. Це все рівно, що заявити своїй дружині: ти в мене в душі, і не важливо, у чиєму ліжку я проводжу ніч. Не випадкове язичництво в Біблії постійно описується як тяжка розпуста. Кому не важливо знати Ім’я, тому не важлива і Особа.
Богослов’я – дуже потрібна річ, але не для Нього, а для нас – щоб ми не збилися з тієї дороги, яка веде до Нього.
