Коли християн запитують, чим Біблія відрізняється від усіх інших чудових книг, написаних за довгі тисячоліття, вони починають говорити про щось не дуже зрозуміле: про богодухновенність, маючи на увазі, що Біблія – ця та книга, яка була написана за Божим натхненням. Але що насправді означає цей вираз? Звідки взялося саме слово?
Поняття богодухновенності в християн з’явилося ще до того, як у них склався Новий Завіт. Про нього, як про щось саме собою зрозуміле, говорили у своїх посланнях апостоли: “Ніяке пророцтво в Писанні не залежить від власного вирішення. Бо ніколи не було пророцтва з людської волі, а промовляли його святі Божі люди, натхнені Духом Святим” (2 Пет. 1:20,21). “Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності” (2 Тим. 3:16).
При цьому сама Біблія не лише ніяк не розкриває поняття богодухновенності, але навіть не обмежує кола богодухновенних книг. Крім того, вона може посилатися на книги, які свідомо в це коло не входять. Таким прикладом може бути Послання Іуди, яке в 9-му вірші розповідає про суперечку ангела і сатани. У Біблії ми ніде нічого подібного не знайдемо – цей сюжет узятий з тексту під назвою “Вознесіння Мойсея”, який ніколи і ніде не вважався частиною Священного Писання.
Якщо автором біблійного тексту ми називаємо Самого Бога, а текст – Одкровенням згори, то питання тут тільки починаються. Біблійні тексти не впали до нас з неба, вони були написані людьми (часто, але не завжди, ми знаємо, якими саме) – то наскільки ж поєднується Божественне авторство з людським? Чи можна сприймати біблійний текст у його нинішньому вигляді як пряму і безпосередню передачу слів Божих?
Виявляється, уявлення про богодухновенність Біблії було неоднаковим у різні часи і в різних авторів. Усі богослови Церкви перших віків християнства, які висвітлювали це питання, підкреслювали, що Бог дійсно Автор цієї Книги. Деякі навіть порівнювали людських авторів з музичними інструментами, на яких грав Бог, але, мабуть, це було швидше риторичне перебільшення: у ті часи багато хто сумнівався в Божественному походженні Біблії. Втім, у раннєхристиянській літературі ми зустрічаємо вказівку на те, що автори не втрачали свідомості і природних здібностей: вони зовсім не були медіумами, які в стані трансу записували звістку згори. Святитель Іоанн Златоуст особливо підкреслював, що такими медіумами могли бути тільки лжепророки, а істинні пророки не втрачали своєї індивідуальності, коли передавали людям Слово Боже.
Особливо значимим і ясним стало таке ставлення християн до істинного пророцтва за часів виникнення і поширення ісламу. Для мусульман Коран існував раніше створення світу і свого часу був буквально продиктований пророку Мухамеду, слово в слово, без щонайменших відступів від небесного оригіналу. Але християни ставляться до цього інакше: якщо для мусульман Слово Боже, що втілилося у світі, – це книга, тобто Коран, то для християн це Боголюдина Ісус Христос, а Біблія – книга, яка розповідає про Нього і про безліч інших осіб. Але первинна в будь-якому випадку не книга, а Той, про Кого вона говорить.
Авторитет Писання
З питанням про богодухновенність нерідко плутають питання про авторство і про авторитет тих або інших біблійних книг. Приміром, з давніх часів виникали сумніви, що Послання до Євреїв написане самим апостолом Павлом; його авторство заперечує і більшість сучасних учених. Чи означає це, що вони відносяться до нього з якоюсь недовірою, вважають його вторинним, недостовірним? Зовсім ні.
Біблійні тексти вважаються Священним Писанням не тому, що їх написала особливо шанована людина (для багатьох старозавітних книг ми просто не знаємо автора), а тому що громада віруючих, тобто Церква, побачила в них адекватне відображення своєї віри, і авторство тут не грає принципової ролі.
Насправді, у канон Нового Завіту не було включено послання Павла до Лаодикійців, не кажучи вже про Євангелія, які носили імена апостолів Петра, Фоми та Іуди, але було включене Євангеліє від Луки, який навіть не був очевидцем описуваних ним подій. Та й відношення до авторства в давнину було зовсім іншим, ніж сьогодні. Псалтир називається “Давидовою”, а Притчі – “Соломоновими”, бо вони продовжують традицію, пов’язану з цими іменами, але в Псалтирі ми легко знайдемо псалми, які не міг написати Давид (наприклад, 136-й, що говорить про вавилонський полон), а в Притчах – вислови інших царів, навіть не ізраїльтян за походженням (роз. 30-31).
Деякі Соломонові притчі взагалі зберегли і записали люди Єзекії, царя Юдейського (25:1) – люди, які жили через віки після Соломона. Вони не мали авторитету великого царя; можливо, вони внесли щось від себе, щось наплутали? Безумовно, ні. Якщо ми віримо, що авторитет Писанню надає саме Церква (у тому числі і старозавітна Церква, співтовариство вірних Богу синів Ізраїльських), то варто говорити не про якесь одне “диктування”, а про дію Святого Духа на всіх етапах формування цього тексту. Біблію написала, кінець кінцем, Церква, а не просто певна кількість святих авторів.
Буквальна непогрішність?
І ще одне дуже важливе, але окреме питання пов’язане з поняттям богодухновенності – це питання про буквальну непогрішність Писання. Якщо Біблія – це Слово Боже, то вона не містить помилок. Але чи означає це, що кожне її твердження необхідно розуміти строго буквально? Зовсім ні. Якщо в книзі Вихід 7:17-25 описано, як вода в Нілі перетворилася на кров, то навряд чи аналіз цієї рідини виявив би в ній лейкоцити, еритроцити і т. д. Мабуть, автор мав на увазі, що вода набула неприродно червоного кольору і зробилася непридатною для питва; таке розуміння анітрохи не підриває авторитет Біблії, але віддає належне людській мові, якою написана книга. Врешті-решт, коли за радянських часів колір червоного прапора нам пояснювали кров’ю, пролитою борцями за комунізм, ніхто, зрозуміло, не припускав, що кожне конкретне полотнище вимочують у спеціально заготовленій для цього крові.
В якості іншого прикладу можна навести притчі Христові з Євангелій. Він говорить про прості і повсякденні речі: про рибний лов, землеробство, домашній побут. Але всім зрозуміло, що насправді Він не повідомляє інформацію про якихось конкретних сіяльників, виноградарів або рибалок, але за допомогою цих історій доносить до Своєї аудиторії деякі важливі духовні істини. З’ясовувати, де саме і коли саме сіяв сіяльник, буде просто безглуздо – конкретно такий випадок, можливо, не відбувався ніде і ніколи, але щось подібне відбувається постійно і всюди.
Це відносно прості випадки. Але от про книгу Іони сперечаються багато і детально: це історична розповідь про події, що відбулися буквально так, як і описано в книзі, або ж це поетична вигадка, що розкриває певні важливі істини на прикладі придуманої історії? Свої аргументи є в кожної сторони, але прибічники буквального прочитання книги зазвичай роблять упор на богодухновенність цього тексту: якщо це Писання, то сказане в ньому слід розуміти як можна ближче до буквальності.
У прибічників буквального розуміння цієї книги є дуже сильний аргумент: Христос говорив, що Іона був в утробі кита три дні і три ночі, і посилався на це як на факт (Мф. 12:40). Але можна пригадати інший приклад з того ж самого розділу. Христос говорить фарисеям: “Хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зголоднів сам і ті, що були з ним? Як він увійшов у храм Божий і їв хліби принесення, яких не можна було їсти ні йому, ні тим, що з ним були, а тільки одним священикам?” (Мф. 12:3,4). Він посилається на історію, розказану в 21-му розділі 1-ої книги Царств (1-ої Самуїла): Давид, рятуючись від Саула, прийшов до первосвященика Ахимелеха і розповів йому, що цар нібито відправив його виконувати термінове завдання. Під цим приводом Давид попросив у священика їжі, і той погодився дати йому священні хліби. Судячи з розповіді, Давид був один: перед цим він таємно зустрічався з Іонафаном, після цього він прикидався божевільним при дворі Гефського царя Анхуса, і навіть сам первосвященик запитав його, чому він один.
Тобто нікого з ним насправді не існувало, їм просто нізвідки було взятися, а Христос посилається тут не на реальну історію, а на гіпотетичну ситуацію: первосвященик, вважаючи, що з Давидом повинен слідувати цілий загін, дав дозвіл воїнам цього загону їсти священні хліби за умови, що вони ритуально чисті. Христос посилається на цей дозвіл як на прецедент, бо Йому важлива в даному випадку не фактична точність розповіді Давида (її якраз і не було), а сама позиція Ахимелеха: виявляється, у певних ситуаціях можна і навіть треба порушувати закони про ритуальну чистоту і святість.
Фундаменталісти (ми вже згадували про них) бачать у будь-якій вказівці на подібні неточності тексту підривання авторитету Священного Писання. При цьому вони допускають можливе псування тексту в ході його переписування (так можна пояснити частину розбіжностей між біблійними книгами), але первинний текст, на їх думку, був повністю вільний від помилок, у тому числі і в плані природничонаукових і історичних фактів. Отже, для найбільш послідовних фундаменталістів будь-які наукові дані, що суперечать біблійному тексту, мають бути відкинуті. Чи потрібно нагадувати, що свого часу саме такі аргументи наводилися проти теорії обертання Землі навколо Сонця – адже в Біблії в багатьох місцях ясно стверджується, що це Сонце обертається навколо Землі!
Зрозуміло, такі аргументи безглузді. Люди того часу просто не знали того, що знаємо ми, і описували світ таким, яким вони його бачили. До речі, ми досі кажемо: “Сонце встало”, – хоча прекрасно знаємо, що насправді це обернулася земля. Але людина, яка скаже вранці: “Я прийшов до тебе з вітанням, щоб сказати, що зараз у результаті обертання Землі сонячне проміння стало падати під гострим кутом на нашу місцевість”, – справить дуже дивне враження. Куди простіше сказати: “Сонце встало”.
Отже, Біблія дивовижним чином поєднує в собі Слово Боже і певний людський початок, і одне не можна уявити без другого. Богодухновенність – це дивовижне проникнення Духа Божого в тіло людської історії і культури, і ця взаємодія не припинилася, коли остання крапка була поставлена в останній біблійній книзі. Дух продовжує жити в Церкві, відкриваючись нам, у тому числі і при читанні Писання, і таким чином ми самі включаємося в ту низку осіб, сторінок і століть, на початку якої було Слово.
