Дії 12:20-25 – Марнославство і смерть Ірода
«А Ірод розгніваний був на тирян та сидонян. І вони однодушно до нього прийшли, і вблагали царського постельника Власта, та й миру просили, бо їхня земля годувалась з царської. Дня ж призначеного Ірод убрався в одежу царську, і на підвищенні сів та й до них говорив. А натовп кричав: Голос Божий, а не людський! І Ангол Господній уразив зненацька його, бо він не віддав слави Богові. І черва його з’їла, і він умер…
Слово ж Боже росло та помножувалось. А Варнава та Савл, службу виконавши, повернулись із Єрусалиму, узявши з собою Івана, що прозваний Марком.»
У якій мірі Лука вважав епізод з Родою комічним, питання окреме, але Лука не міг не усвідомлювати те, який потужний акорд вінчає першу половину його книги. Офіційний цар Юдейський впадає у відверте язичництво і погано закінчує, а слово Боже «росте і помножується». Ясніше не скажеш. З різних джерел відомо, що Ірод Агріппа умер у 44 році Р. Х. Отже, Дії 1-12 охоплюють часовий проміжок трохи менше за п’ятнадцять років (точна цифра залежить від того, як датувати розп’яття). Друга половина Дій присвячена трохи меншому періоду.
Але тут справа не в хронології. Як ми вже бачили, перша половина книги присвячена, в основному, місії в Єрусалимі і Юдеї, з епізодичним включенням Самарії і невеликого числа язичників. Іншими словами, християни провіщають Ісуса як істинного Месію, помазаного царя Ізраїлевого, який позбавить Ізраїль і весь світ. Офіційні юдейські вожді, від первосвящеників до найбільш жорстких фарисеїв, а тепер і офіційний правитель Юдеї, спробували подавити цей забобон, але їх спроби увінчалися невдачею. Первосвященики залишилися ні з чим; Савл, найвидніший і найбільш несамовитий з фарисейських гонителів, навернувся; Ірод Агріппа, що безуспішно намагався покінчити з керівництвом церкви, раптово помер від хвороби.
Це одна з найважливіших тем для Луки. Здається, що справи церкви погані. Її очікують на шляху трагедії і лиха. Але Бог, Який явив Себе в Ісусі, залишається Володарем. Як би не силкувалися володарі земні і які б проблеми не виникали в самій церкві, Він здійснює Свій задум.
Лука компонує матеріал таким чином, що в нього виходить серія протистоянь. Як ми побачимо в другій частині книги, Павла постійно переслідують, намагаються судити, тягають до суддів і т. д.; так же регулярно його виправдовують, оголошують невинним, а судові справи розсипаються. Одного разу він навіть просить публічної промови на свій захист (і його прохання задовольняють). Усі ці особливості оповідання легше пояснюються, якщо прийняти гіпотезу, що Дії багато в чому створювалися напередодні остаточного суду над Павлом у Римі. Втім, для нашого тлумачення це несуттєве.
Лука знає і час від часу нагадує нам, що настає день останнього Суду, день великого Відновлення (Дії 3:21; 10:42; 17:31; 24:25). Саме тоді стане ясно, хто служив Богові, а хто – самому собі; хто шанував істинного Бога, а хто – ідолів. Для Луки, як і для багатьох юдеїв, остаточний Суд незбагненний, але в якомусь сенсі його вже можна прозрівати. Проте для нього як християнина той факт, що Бог вже сповістив вирок останнього дня, воскресивши з мертвих Ісуса Месію, означав: усі події між Пасхою і останнім Судом можна розглядати як подальшу реалізацію цього первинного вироку і передбачення вироку остаточного. Іншими словами, на історію можна поглянути як на свого роду судовий процес: часом може скластися враження, що у «звинувачення» усі карти на руках і воно виграє справу, але «захист» приходить на допомогу і церква несподівано виплутується з біди. Згадаємо ще Книгу Даниїла: язичницькі царі повстають проти благочестивих і вірних Господові юдеїв, але Всевишній виправдовує юдеїв і осоромлює царів. Аналогічну тему ми знаходимо в Книзі Естер. І от тепер у Луки Петро врятований з кігтів Ірода, а для самого Ірода все закінчується погано.
Мабуть, у нас є незалежне підтвердження розповіді Луки. Історик Йосип Флавій, який ніколи не упускає випадку розповісти похмуру історію, пише: «Цар з’явився в театр у затканому сріблом одязі, що дивним чином блищав і виблискував. Срібло дивно переливалося в променях висхідного сонця, так що всі були засліплені і зі зніяковінням повинні були відвертати свої погляди від Агріппи. Зараз же декілька підлесників з різних сторін стали, втім, не на благо царю, голосно возносити його і називати його богом». («Юдейська старовина» 19.8.2). Лука таких подробиць не повідомляє, але в нього також виходить, що люди з натовпу, слухаючи промову Ірода, називали його богом – звичайні лестощі монархам у стародавньому світі. Лука, проте, не пише, що Ірод сам намагався створити таке враження або (як далі у Флавія), що Ірод потім пошкодував про свою поведінку.
Люди, про яких йде мова, були жителями двох знаменитих прибережних міст: Тиру і Сидону. Повідомлення Луки, що «їхня земля годувалась з царської» не позбавлено правдоподібності: до того моменту Ірод володарював над дуже великою територією (майже такою же великою, як і його дід), і землі там були напрочуд родючі. (Обіцяний наприкінці попереднього розділу голод ще не почався. Хронологія тут така: як ми вже сказали, Ірод Агріппа помер у 44 році; голод був на початку 50-х років за імператора Клавдія, який володарював у 41-54 роках.) Що мав Агріппа проти Тиру і Сидону, неясно, але створюється враження, що улесливі вигуки жителів були покликані умиротворити його. Плани, проте, були порушені: як повідомляють Йосип Флавій і Лука, Ірода несподівано уразила і убила практично на місці важка хвороба.
Лука коментує: «Слово ж Боже росло та помножувалось». Подібно до заповідей і обіцянь у Бут. 1:26-28 («Плодіться й розмножуйтеся»); подібно до слова в Іс. 55:10-13 («Бо як дощ чи то сніг сходить з неба… аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її… так буде і Слово Моє»); подібно до зерна з притчі (Лк. 8:8), слово робить свою справу, іноді тихо, іноді видимо всім, але завжди ефективно. Цей уривок, мабуть, є коментарем до наступного вірша з Книги Ісаї: «Трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї!… Справді, народ то трава: Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме!». (Іс. 40:7-8)
І сюди ж на додаток інша частина Іс. 40. Ісая каже, що всі «народи як крапля з відра, а важать як порох на шальках!» (40:15) перед Творцем. Але Божий вісник покликаний вийти і сповістити Сіону Благу звістку: його Бог гряде, гряде явити Свою славу, гряде з усією Своєю могутністю правити світом, гряде з м’якістю ягнят. Лука вже описав, як слава Господня відкрилася Сіону, як слово робить свою справу, а слава людська виявляється лише травою. Тепер настав час показати, як народи і їх володарі почують слово: Бог, Який створив не лише Ізраїль, але і їх самих, являє Свою славу в Ісусі Месії. І побачити її може всяка плоть…
Дії 13:1-12 – Місія і магія
«А в Антіохії, у тамошній Церкві були ці пророки та вчителі: Варнава й Семен, званий Ніґер, і кірінеянин Луцій, і Манаїл, що був вигодуваний із тетрархом Іродом, та ще Савл. Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх! Тоді, попостивши та помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили. Вони ж, послані бувши від Духа Святого, прийшли в Селевкію, а звідти до Кіпру відплинули. Як були ж в Саламіні, то звіщали вони Слово Боже по синагогах юдейських; до послуг же мали й Івана. А коли перейшли аж до Пафи ввесь острів, то знайшли ворожбита одного, лжепророка юдеянина, йому на ім’я Варісус. Він був при проконсулі Сергії Павлі, чоловіку розумнім. Той закликав Варнаву та Савла, і прагнув послухати Божого Слова. Але їм опирався Еліма ворожбит той, бо ім’я його перекладається так, і намагавсь відвернути від віри проконсула. Але Савл, що й Павло він, переповнився Духом Святим і на нього споглянув, і промовив: О сину дияволів, повний всякого підступу та всілякої злости, ти ворогу всякої правди! Чи не перестанеш ти плутати простих Господніх доріг? І тепер ось на тебе Господня рука, ти станеш сліпий, і сонця бачити не будеш до часу! І миттю обняв того морок та темрява, і став він ходити навпомацки та шукати поводатора… Тоді той проконсул, як побачив, що сталося, увірував, і дивувався науці Господній!»
Закінчуючи коледж, Джим був повний ентузіазму. З дитинства він боровся за чесність і справедливість, хотів, щоб люди жили один з одним у мирі і шанували правопорядок. І до поліції він завжди ставився з великим пієтетом (в Англії це було нескладно). Він мріяв про той день, коли і сам заступить на варту суспільства і всі їм захоплюватимуться.
І от настав перший день роботи в поліцейському відділку. Один із старших за званням сказав йому наступне:
– Послухайте, молодий чоловіче. Нам тут рожеві ідеалісти не потрібні. І зайвий галас не потрібен. Сиди тихо, а ми тобі скажемо, за ким полювати, а на чиї грішки дивитися крізь пальці. А якщо ми будемо схиблені на правосудді, нічого доброго не вийде. На нас же дивляться! Загалом, подумай про свою сім’ю, подумай про майбутню пенсію. Діло житейське.
І Джим усвідомив, що стоїть перед вибором. Або йти на компроміс, або йти на конфлікт. Або не висовуватися і жити спокійно, або робити свою справу, але мати багато неприємностей.
У сучасному західному світі багато християн і помислити не можуть про конфронтацію (хіба тільки з фанатиками-фундаменталістами). В існування справжнього зла вони не вірять або вважають, що воно обмежене невеликим числом негідників, – інші, ніби, нехай живуть як живуть, бо все і так непогано. Завдання християнської місії бачиться в тому, щоб лише трішки покращити людей, а не щоб закликати до повної трансформації, яку ми бачили в перших розділах Дій. Тому, коли ми підходимо до цього поворотного моменту в оповіданні Луки – початку місіонерських подорожей Павла Грецією і Малою Азією, а потім і його шляхи в Рим, – ми б вважали за краще бачити не конфронтацію, а м’яке переконання. Нехай Павло просто розповідає свої погляди, а інші з ним погоджуються чи не погоджуються.
Проте не все так просто. І давайте не лукавитимемо самі з собою: хоча компроміс завжди можливий у будь-якій професії (включаючи церковні), за великим рахунком вибору немає. Що толку бути ні там, ні там. Чи потрібно робити усе серйозно, або не варто і братися. Для Савла і Варнави все було серйозно.
І це зрозуміло. Лука урочисто представляє нам антіохійську церкву. Антіохія поступово перетворювалася на другий (після Єрусалиму) за значимістю центр християнства. Основні фігури в ній – серед них Варнава і Савл – були добре відомі. Ми трішки дізнаємося про їх життя: вони перебували в посту і молитві, чекали вказівок від Духа Святого. Наскільки вони припускали майбутній хід подій, ми не знаємо. Але напевно для них було ударом, що двоє з їх головних керівників затребувані в іншому місці. (Я це добре розумію: нещодавно один мій близький колега відправився на нове служіння. Втрата сильно відчувається.) Але коли у відповідь на молитву Бог посилає нову і несподівану звістку, необхідно слухатися. Потім, коли почнуться проблеми, почнеться конфронтація, може відвідати думка: «Даремно я в це вплутався». Проте відповідь очевидна: «Ні, не даремно. І саме тому, що благовістю треба проникнути на ворожу територію, не обійтися без регулярного посту і молитви». (Можна припустити, що оскільки Святий Дух не згадав Івана Марка, якого узяли із собою Варнава і Савл [в. 5], той незабаром завагався і повернувся додому. Але це лише домисли.)
Лука не пише, що Дух безпосередньо велів почати з Кіпру, але він багато деталей опускає і, можливо, шлях був ясний. Врешті-решт, Варнава сам був кіпріотом, а значить, недивно, що Кіпр став першим пунктом місіонерських мандрів. Взагалі християнські місіонери там вже побували, але одна справа кілька коротких візитів, кілька навернених, і зовсім інша – послідовна «євангелізація» усього острова або хоч би міста. Роботи залишалося непочатий край, адже Варнава з Савлом хотіли не просто навернути одного-двох людей. Їх завдання полягало в тому, щоб донести звістку спочатку до серця юдейської общини острова, а потім до серця язичницької общини. Вони відплили із Селевкії, порту Антіохії (подібно до Риму, Антіохія стояла на річці, трохи углиб материка) і швидко добралися по морю до Саламіна на східному кінці Кіпру. Потім, слідуючи основною дорогою, вони дійшли до кіпрської столиці під назвою Паф. Паф знаходився в західній частині острова.
Вони наслідували схему дій, яка потім повторювалася неодноразово. Іноді помилково думають, що Павло був тільки «апостолом язичників», і побратими-юдеї його більше не хвилювали. Ніщо не може бути далі від істини! У Посланні до Римлян (1:16) Павло пише, що благовістя є «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові» («гелліном» тут названий язичник взагалі). Звернемо увагу на це «перше»: воно чітко співвідноситься з картиною в Діях. Лука не викладає зміст проповідей у кіпрських містах: по-перше, він залишає подробиці до того моменту, коли мова піде про місію в Малій Азії; по-друге, у нього тут напоготові інша важлива інформація. Коли Варнава і Савл прибули в Паф, вони зустріли там, зокрема, наступних осіб: римського проконсула і місцевого ворожбита.
Це дуже показово. Як ми вже бачили, Лука добре знає римський світ і хоча зображує багатьох римських чиновників у безсторонньому світлі, він не упереджений: коли є можливість написати добре, він пише добре; і він не вважає усіх чиновників, навіть римських, за визначенням ворогами Бога і Його народу. Це урок для нас: нинішня політична поляризація часто призводить до спрощеного сприйняття складних соціальних проблем, до огульного заперечення будь-якої влади. У даному випадку той факт, що про діяльність Варнави і Савла дізнається Сергій Павло, відбиває їх певні місіонерські успіхи. А що проконсул вирішив поступити з ними по чесному, надати їм слово (і, мабуть, потім увірував) – чудовий початок великої справи.
Проте Блага звістка неминуче стикається з ворожнечею. Ця істина така сильна, що часом ми переконуємося в правильності обраного шляху, лише коли виникає серйозний опір, який потрібно долати молитвою церкви. Вторгаючись на ворожу територію, Блага звістка потрапляє під вогонь ворога. У Діях 13 цю ворожнечу являє сила чаклунства (з нею ми вже стикалися в Діях 8 і ще зіткнемося в Діях 19). Хтось з наших сучасників, можливо, посміхнеться. Проте не нам, з нашим суспільством, яке кидається від скептицизму до гороскопів і езотерики і назад, зарозуміло дивитися на подібні речі. І вже тим більше є багато що на світі, що і не снилося нинішнім західним мудрецям. Дещо з цього навіть дуже небезпечне.
Конфронтація досягає максимального напруження, коли юдейський пророк Варісус, званий також Елімой (Лука пише, що це «переклад», але має на увазі «альтернативне ім’я»), намагається переконати проконсула не слухати апостолів. І тепер черга Павла зробити те, що Петро зробив у розділі 8. Відмітимо фразу «на нього споглянув» (в. 9). Іноді, знаходячись у стані молитви, можна побачити серце іншої людини (навіть якщо вважаєш за краще б не мати цього знання). Коли це трапляється, залишається лише одне: ризикнути і сказати, що бачиш. Павло побачив щось жахливе, але, на жаль, поширене: глибокий спротив добру і правді, а також підступність, злодійство і, як наслідок, непримиренну ворожнечу до Благої звістки про Ісуса. Павло реагує різко. Він сповіщає Божий суд на Еліму: покарання у вигляді тимчасової сліпоти. (Згадаємо: колись тимчасова сліпота уразила і самого Павла. Чи сподівається він, що ворожбит теж покається і увірує?) У результаті увірував проконсул. За словами Луки, він «дивувався науці Господній!»: явно мається на увазі не лише данина богословському змісту проповіді, але і те, що він побачив її внутрішню силу.
Ще раз підкреслимо очевидний урок: коли люди роблять справу Божу, вони повинні чекати опору, труднощів, проблем і конфронтації. Це нормально. Як Бог допоможе витримати (і чи надовго випробування), інше питання. Ми можемо лише бути упевнені, що допомога прийде: треба лише бути постійними в молитві, вірі і довірі.
І останнє. У цьому уривку Лука перемикається з імені «Савл» на ім’я «Павло», яке далі використовуватиме постійно. Савл – єврейське ім’я. Його носив ще перший цар Ізраїлю, чия благородна і трагічна історія розповідається в Першій Книзі Самуїловій. Мабуть, Павло знаходив певні переклички: адже і він був з коліна Веніяминового; одного разу він навіть цитує, кажучи про себе, старозавітний уривок про вибір Савла царем (Рим. 11:2; пор. 1Сам. 12:22). Павло також згадає цього царя в Діях 13:21, у промові, яку ми вивчатимемо в наступному розділі. Проте за межами юдаїзму ім’я Саул було не дуже відповідним. Річ у тім, що воно було занадто схоже на грецький прикметник «саулос», яке означало «жіночно-манірний». М’яко кажучи, не ті асоціації, які допоможуть слухачам забути про проповідника і зосередитися на змісті його звістки. Подібно до багатьох євреїв, що перебувають у грецькому світі, Павло використовував звичайне грецьке ім’я. Чому саме це ім’я? Можливо, таке було його друге ім’я із самого початку. Чи він узяв його через співзвуччя зі своїм єврейським ім’ям, подібно до того, як іммігранти, поселяючись у новій країні, міняють імена на щось більше впізнане. Ясне одне: Павло серйозно намагався донести звістку до язичників. Якщо він навіть ім’я своє змінив, можна зробити висновок, наскільки для нього була важлива проповідь.
