Дії 12:1-5 – 12:6-19

Дії 12:1-5 – Ірод вбиває Якова

«А Цар Ірод тоді підніс руки, щоб декого з Церкви гнобити. І мечем він стяв Якова, брата Іванового. А бачивши, що подобалося це юдеям, він задумав схопити й Петра. Були ж дні Опрісноків.

І, схопивши його, посадив до в’язниці, і передав чотирьом чвіркам вояків, щоб його стерегли, бажаючи вивести людям його по Пасці. Отож, у в’язниці Петра стерегли, а Церква ревно молилася Богові за нього.»

Чому монархи іноді поводяться жорстоко стосовно підданих?

Природне питання в цьому місці Дій, де Лука уперше пише про Ірода. Можна згадати різні історичні паралелі. Скажімо, усі чули (в усякому разі в Англії) про Генріха VIII: як він закривав і розоряв монастирі. Що спонукало його на ці дії? Згідно із звичайною думкою, він просто скористався народним невдоволенням з приводу зростаючої зарозумілості церкви, щоб прибрати до рук більше цінних земель. Але він хотів стабільності, а тому ополчився і на діячів англійської Реформації, вважаючи, що вони її підривають. Англійські історики церкви часто згадують про правління Марії Кривавої (старша дочка Генріха VIII) як про час жорстоких розправ (багато реформаторів було спалено на багатті). Проте початок цьому процесу поклав саме Генріх VIII. Чи візьмемо пізніший час: наприкінці XVII – початку XVIII століття загрози якобитського повстання з Шотландії було достатньо, щоб тодішні королі пішли на масові і жорстокі репресії. Численні сучасні приклади по всьому світу і згадувати не має сенсу.

У цілому, виходить така картина (з поправкою на неминучі спрощення і виключення). Монархи, навіть параноїки, не душать власних підданих без щонайменшої видимості провокації. І звичайно, якщо нам потрібні історичні приклади параноїдальної жорстокості серед монархів, один з кращих прикладів – дід Ірода, згаданого тут у Діях. Цей Ірод (повне ім’я Ірод Юлій Агріппа) був сином Аристобула, одного з багатьох синів Ірода Великого, близьким родичем Ірода Антипи, сумнозвісного по Євангеліям. Нашого нинішнього Ірода іноді називають Агріппою I, на відміну від його сина Ірода Агріппи II, який з’явиться в розділах 25 і 26. Сім’я Ірода була відома своїми безчинствами, хоча до патріарха Ірода Великого їм було далеко. Але тоді, до часу правління Антиппи і двох Агріпп, Рим міцно контролював увесь регіон, і жителям доводилося не так туго.

Остання особливість цього періоду, тобто опора Риму на місцеву аристократію (хоча чесно кажучи Ірода Великого всі вважали зухвалим авантюристом і вискочкою), може пояснити, чому іноді несподівано спалахувало насильство. Єврейське населення вважало Агріппу I «своїм». Римляни йому довіряли, і при цьому він ухитрявся зберігати популярність у народі. У його інтересах було показати своїм римським хазяям, що він не потерпить небезпечних рухів у себе під боком, і показати своєму народу, що він горою стоїть за батьківські передання. Убити мечем (а не побити камінням, як Степана), швидше за все, означало, що в християнах убачалася політична загроза. Ірод частково лукавив, але зрозуміло, що люди, які сповідували віру в Ісуса як «царя Юдейського», не могли не являти загрози для людини, яка носила цей титул у дар від римської наддержави! Згадаємо, як у Мт. 11 Ісус лише натякає на те, що Він є справжній цар, але при цьому дає приховану і знищуючу характеристику Антипі. Зрозуміло, що ранні християни не збиралися здіймати повстання. Але в Ірода були свої страхи, і пасивно стежити за розвитком подій він не хотів. Згідно з Діями, спочатку Ірод розправився з Яковом, а потім, бачачи схвалення народу, взявся за Петра. Політика його зрозуміла: спочатку він перевіряє, наскільки далеко може зайти. Якщо людям не сподобається, нічого особливо страшного не станеться. Якщо сподобається, він зможе розвинути успіх. Яків, про якого тут йде мова, є брат Івана, тобто один із синів Зеведеєвих. (Не плутати з Яковом, сином Алфієвим з одного боку, і з Яковом братом Господнім з другого боку. У єврейському світі I століття імена хлопчиків не були особливо різноманітними.)

Таким чином, якщо спочатку з християнством боролися первосвященики і ентузіасти на кшталт одного молодого і фанатичного фарисея, то тепер за справу беруться особи царської крові. І це дає Луці можливість підвести підсумок під першою половиною книги. У цьому розділі останній раз згадуються Дванадцять (за винятком епізоду в Діях 15), і далі вже головним керівником Єрусалимської церкви (а частково і усього християнства) буде не Петро (за голову якого, можливо, була призначена ціна), а Яків брат Господній. Але це ще не все. Як ми незабаром побачимо, Лука спеціально спланував розповідь так, щоб перша частина закінчилася прямим протистоянням офіційного правлячого царя Юдейського і неофіційного царя, Ісуса Месії. Блага звістка про месіанське володарювання Ісуса вже була сповіщена в Єрусалимі, Юдеї і Самарії; місцевий цар, що справедливо угледів тут замах на свої привілеї, виявив себе з гіршого боку, але в нього нічого не вийшло. Його домагання зазнали крах. А тепер подивимося, як би каже нам Лука, що станеться, коли буде сповіщено про володарювання Ісуса.

Лука двічі підкреслює, що все це сталося приблизно на Пасху. Ми не знаємо точно, скільки років минуло зі Страсного тижня, коли був розіп’ятий Ісус. Згідно з усіма юдейськими навчаннями, Пасха – це час дивовижного позбавлення народу Божого від рабства. На цю Пасху здавалося, що одна людина позбавлена, а інша – ні. Не треба думати, що Лука не звертав на це уваги. Він розповідає читачам, що знає, і вважає таємниці подій – як і нам личить поступити – повністю у веденні Бога. Є речі, які нашому розуму незбагненні.

Дії 12:6-19 – Порятунок Петра і помилка Роди

«А як Ірод хотів його вивести, Петро спав тієї ночі між двома вояками, закутий у два ланцюги, і сторожа пильнувала в’язницю при дверях.

І ось Ангол Господній з’явився, і в в’язниці засяяло світло. І, доторкнувшись до боку Петрового, він збудив його, кажучи: Мерщій вставай! І ланцюги йому з рук поспадали. А Ангол до нього промовив: Підпережися, і взуй сандалі свої. І він так учинив. І каже йому: Зодягнися в плаща свого, та й за мною йди. І, вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робилось від Ангола, бо думав, що видіння він бачить. Як сторожу минули вони першу й другу, то прийшли до залізної брами, що до міста веде, і вона відчинилась сама їм. І, вийшовши, пройшли одну вулицю, і відступив Ангол зараз від нього. Сказав же Петро, опритомнівши: Тепер знаю правдиво, що Господь послав Свого Ангола, і видер мене із рук Іродових та від усього чекання народу юдейського.

А зміркувавши, він прийшов до садиби Марії, матері Івана, званого Марком, де багато зібралося й молилося. І як Петро в фіртку брами постукав, то вийшла послухати служниця, що звалася Рода, та голос Петрів розпізнавши, вона з радощів не відчинила воріт, а прибігши, сказала, що Петро при воротях стоїть!… А вони їй сказали: Чи ти навісна? Та вона запевняла своє, що є так. Вони ж говорили: То Ангол його! А Петро й далі стукав. Коли ж відчинили, вони його вгледіли та й дивувалися. Махнувши ж рукою до них, щоб мовчали, він їм розповів, як Господь його вивів із в’язниці. І сказав: Сповістіть про це Якова й браттю. І, вийшовши, він до іншого місця пішов. Коли ж настав день, поміж вояками зчинилась велика тривога, що то сталось з Петром. А Ірод, пошукавши його й не знайшовши, віддав варту під суд, і звелів їх стратити. А сам із Юдеї відбув в Кесарію, і там перебував.»

Одна з вірних ознак майстерності – уміння украплювати жартівливі сцени в серйозну розповідь. Згадаємо хоч би Шекспіра: як жартує (дуже похмуро, втім) могильник у «Гамлеті», коли події відбуваються драматично. Читачеві треба посміхнутися, перевести дух. На жаль, багатьом християнам і на думку не спадає, що в Біблії можуть бути жарти (когось може вжахнути одна думка про це!), а тому вони пропускають повз увагу подібні сцени.

Ми посміхаємося передусім діям Роди, хоча посмішки заслуговує і поведінка церкви. Церква палко молиться за Петра. Не забуватимемо: це церква, яка бачила дивні чудеса і, сповіщає на Пасху воскресіння самого Ісуса. Це люди глибоко віруючі. І все ж. На вулиці стоїть Петро, дарований у відповідь на їх молитви. І от Рода, яка настільки зраділа, почувши його голос, що забула відкрити ворота. Не пам’ятаючи себе, вона влітає в кімнату із словами: «Петро! Це Петро!» А вони, з усією своєю довірою до Бога, вважають, що вона… з’їхала з глузду. І навіть коли вона наполягає, вони висувають версію, що вона щось не так зрозуміла: насправді це не Петро, а Петро вже помер і звертається до них із загробного світу…

Можуть здивуватися, але я знаходжу в цьому певну розраду. По-перше, ми бачимо, що первинна церква складалася не з великих героїв і героїнь віри, а з таких же християн, що помиляються, напіввірних (у одну хвилину вірять, у наступну сумніваються), якими переважно є ми самі. І по-друге, тут є противага скептицизму. Скептичні уми вважають епізод з дивовижним позбавленням Петра з темниці благочестивою легендою. Проте маленька, зворушливо комічна розповідь про церкву, що молиться, але зневірилася, промовляє до них: мовчіть – бо такі речі не вигадуються. Тут є звичайна земна істина, і в даний момент вона свідчить про істину небесну.

Втім, основний сенс епізоду полягає в іншому: виправдання Петра як головного (на цей момент) представника справжньої царської сім’ї і приниження царя офіційного. Наприкінці цього уривка ми бачимо типове розчарування володаря, коли вийшло «не за його планом»: Ірод жадав крові Петра, але в результаті засудив вартових, потім взагалі покинув Юдею, відправившись у Кесарію. Як видно з наступної сцени, Єрусалимська церква позбулася його раз і назавжди. Іншими словами, під кінець першої половини Дій створюється така картина: вірні Єрусалиму сповіщають, що Ісус є законний Месія, цар Юдейський; офіційний володар Юдеї в люті намагається покласти край цій звістці, але благодать Божа і молитви церкви (Лука тільки починає використовувати слово «церква»: тут уперше, окрім 5:11 і 8:3) запанували. Справжній Цар торжествує.

Це не означає, що для Петра небезпека минула і він може розслабитися і спокійно жити. Петро чудово знає, що на ранок за його голову буде призначена ціна, і якщо він не хоче погубити і себе, і друзів, то негайно має йти. Йому потрібно на певний час зачаїтися і, мабуть, саме тому він просить розповісти про те, що сталося Якову (братові Господньому?). Він повинен передоручити свої керівні функції іншій людині і, хоча Лука не повідомляє подробиць, Яків явно виходить найбільш вдалим кандидатом. Але куди відправився Петро? Лука не повідомляє і взагалі висловлюється дуже загадково. Або він сам не в курсі, або не хоче говорити. (Звідси деякі тлумачі виводили, що Петро відправився в Рим, і Лука не хотів привертати уваги влади до цієї обставини. Це не виключено, хоча більшість учених вважають таке припущення натяжкою.) А може, Лука просто вважав інформацію несуттєвою.

Звернемо краще увагу на дві деталі. По-перше, як Петро описує відвідування ангела. «Вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робилось від Ангола, бо думав, що видіння він бачить». Деякі нинішні автори вважають, що ранні християни у своїй примітивності не відрізняли видіння («галюцинації») від реальних подій. Звідси і відповідні пояснення євангельських оповідань про явлення Воскреслого. Але християни все прекрасно розуміли: це видно за текстами, і місцями (як у даному випадку) описуються сумніви і те, як ці сумніви вирішувалися. (Віддалена аналогія: якщо ми бачимо яскравий сон і не відразу після пробудження усвідомлюємо, що він лише сон; чи навпаки, з нами відбувається щось настільки дивне чи неприємне, що спочатку ми думаємо чи сподіваємося, що відбувається воно не наяву.) Древні не гірше нас знали різницю між снами/ видіннями і відчутною реальністю.

І друге: реакція вірних на звістку Роди – «То Ангол його!». Як вони зрозуміли те, що сталося? По одному з тлумачень, мається на увазі ангел-хранитель Петра. Проте ні з чого не видно, що люди вірили, що ангели-хранителі наслідують голоси своїх підопічних. Мабуть, справа йшла інакше. Присутні уявили, що Петро убитий, і до них з’явився його «ангел». Як таке може бути? В I столітті люди знали не гірше нас, що коли помирає дорога нам людина (причому ми можемо не знати не лише про смерть, але навіть і про небезпеку), у нас може виникати гостре відчуття, що вона десь поруч, говорить з нами, підбадьорює нас, посміхається нам; це недовго, іноді лише кілька митей, але буває. Що стосується перших християн, то вони, подібно до фарисеїв, вірили в прийдешнє воскресіння. Але при цьому вони припускали, що в проміжок між смертю і воскресінням померлі «живі», хоча і не в тілі. Як ми побачимо в 23:8, людину в такому стані могли описувати як «ангела» або «духа». Тут християни віддали перевагу першій можливості.

Відмітимо наступне. Деякі сучасні автори (ідея, втім, не нова) висловлювали гіпотезу, що саме до цього типу відносилися явлення воскреслого Ісуса: приходить «дух»/«ангел» і усе виглядає дуже «реально», але тіло при цьому лежить у гробниці. Ці скептики випускають з уваги, що люди I століття не гірше нас знали про цей феномен. Вони згадували про нього в текстах. І вони прекрасно знали, що це не є «воскресіння». Цікаво, як невеликі деталі розповіді проливають світло на ключові особливості раннього християнства, хоча сама розповідь присвячена іншій темі.

Попередній запис

Дії 11:1-18 – 11:19-30

Дії 11:1-18 – Суперечка і виправдання «Почули ж апостоли й браття, що в Юдеї були, що й погани прийняли Слово ... Читати далі

Наступний запис

Дії 12:20-25 – 13:1-12

Дії 12:20-25 – Марнославство і смерть Ірода «А Ірод розгніваний був на тирян та сидонян. І вони однодушно до нього ... Читати далі