Дії 13:13-25 – 13:26-43

Дії 13:13-25 – Промова в Антіохії

«І, як від Пафа Павло й ті, хто з ним був, відпливли, то вони прибули в Памфілійську Пергію. А Іван, відлучившись від них, повернувся до Єрусалиму. А вони, пішовши з Пергії, прийшли до Пісідійської Антіохії, і дня суботнього до синагоги ввійшли й посідали. А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте! Тоді Павло встав, і давши знака рукою, промовив: Послухайте, мужі ізраїльтяни, та ви, богобійні! Бог цих Ізраїлевих людей вибрав Собі отців наших, і підвищив народ, як він перебував у єгипетськім краї, і рукою потужною вивів їх із нього, і літ із сорок Він їх годував у пустині, а вигубивши сім народів в землі ханаанській, поділив жеребком їхню землю між ними, майже що по чотириста й п’ятидесяти роках. Після того аж до Самуїла пророка Він їм суддів давав. А потім забажали царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з Веніяминового племени, на чотири десятки років. А його віддаливши, поставив царем їм Давида, про якого й сказав, засвідчуючи: Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде. За обітницею, із його насіння підняв Бог Ісуса, як спасіння Ізраїлеві, як Іван перед самим приходом Його усьому народові Ізраїлевому проповідував хрищення на покаяння. А коли свою путь Іван виконав, то він промовляв: Я не Той, за Кого ви мене вважаєте, але йде он за мною, що Йому розв’язати ремінця від узуття Його я недостойний.»

Я сидів у маленькій кімнаті для переговорів і зацікавлено слухав. Члени місцевої міської ради і група бізнесменів запросили нас на свого роду презентацію. Вони задумали проект, і для цього проекту була потрібна підтримка. Річ у тім, що неподалік стоїть стара покинута фабрика, займаючи територію в декілька акрів. І от міська рада і декілька місцевих об’єднань вирішили зробити з цього місця туристичну пам’ятку: з’являться туристи, а з ними і гроші, яких постійно бракує.

Проте вони не відразу заговорили про проект. Вони почали здалека. Вони говорили про місто і його історію. Вони показали слайди: як місто жило в кращі часи. Вони говорили про людей, які виросли в цій місцевості, як вони віддавали себе роботі на старій фабриці; про громадський дух і про почуття місця та історії. Загалом, вони зробили усе, щоб показати, як усі чудово жили разом і ще могли б жити в майбутньому, якби… І лише тут, пояснивши, яку багату культуру і спадщину має місто, вони обережно почали пояснювати свій план. Вони підкреслили, що план не йде врозріз з традиціями минулого, а навпаки, продовжує їх. Вони показали, як конкретно інновації впишуться в історію місця. Вони чудово знали, що їх пропозиція містить багато нового і незвичного, і якщо відразу без підготовки викласти її на стіл, то вона зіткнеться з однозначним «ні». А тут їх стали слухати. Нині, коли я пишу ці терміни, питання обговорюється.

Цілком резонно. Перейнявши роль головного від Варнави (до цього він йшов за Варнавою), Павло наслідує схожу стратегію неодноразово. Можливо, у Туреччині, на своїй рідній землі (Антіохія Пісідійська знаходилася десь за 350 кілометрів на захід від Тарсу і трохи на відстані від узбережжя), він почуває себе легше. Адже це типова синагога діаспори: Павло знає, що за люди туди ходять, з якими оповіданнями і піснями вони знайомі, що в них може викликати відгук. Через декілька розділів ми побачимо, що з іншою аудиторією (особливо в Атенах; Дії 17) він поведеться інакше. Але тут він починає з екскурсу в історію, яку слухачі знають, і сподівань, які вони леліють.

Дії Павла полегшуються тим, що в синагогах зазвичай давали можливість відвідувачам вимовити проповідь після читання із Закону і Пророків. Більше того, по одній з гіпотез, Павло і Варнава (Іван-Марко вже відокремився до цього моменту: див. 13:13) носили одяг, який означав їх статус як кваліфікованих юдейських учителів, – все одно, що з’явитися на публіці в професорській мантії чи пасторському комірці, – але це натяжка. Швидше, справа в іншому: братерство єврейського народу по всьому світу і відкритість раніше невідомим відвідувачам синагоги дозволяли Павлу сповістити Благу звістку спочатку юдеям. (Лука також згадує «богобійних»: це язичники, які ходили в синагогу і поклонялися Богові Ізраїлеву, але ще не стали прозелітами і повними членами общини.)

Лінія, обрана Павлом, зрозуміла. Подібно до Степана (Дії 7), він переказує священну історію, підкреслюючи окремі її моменти. Але якщо Степан приділив особливу увагу Аврааму, Йосипу і Мойсею, то Павло швидко проскакує Початок і переходить до монархії Саула і Давида. Сказаного ним про ранній період, проте, достатньо, щоб показати: Бог обирає Собі народ, готує і веде його і, нарешті, дає йому в царі «чоловіка за серцем Своїм». Іншими словами, основна думка в. 17-20, мабуть, полягає в тому, що зазвичай Божий промисел здійснюється не відразу: може минути немало часу, перш ніж відбудеться задумане. На відміну від багатьох сучасних авторів, які вважають стародавню ізраїльську монархію небезпечно двозначним фліртом з неправильним видом влади, Павло дає зрозуміти: така була воля Божа, і Богові було угодне поставити в царі Давида після такого тривалого періоду часу.

Звичайно, Павло перший би погодився з тим, що Давид (хоча і «чоловік за серцем Моїм»: тут у в. 22 цитується комбінація Пс. 89:20 і 1Сам. 13:14) мав серйозні і трагічні людські недоліки і гріхи. В іншому місці він згадує про покаяння Давида (Рим. 4:6-8). Проте на Давиді його історія не закінчується. Пославши через декілька століть Ізраїлю царя, володарювання якого стало на багато віків зразком справедливості та істини (те, що і «по серцю» Всевишньому!), Бог дав людям ще більшу надію: з’явиться «великий син великого Давида», який встановить царство абсолютної справедливості.

Сказавши про Давида, Павло далі переходить до подій тисячоліття потому. У наступній частині своєї проповіді він пояснить (пор. промову Петра в Діях 2), що пророцтва Давидові відносилися не до самого Давида, а до його нащадка. Тут же він просто говорить, що Бог нарешті виконав обіцяне і послав Ізраїлю Спасителя. Відмітимо: не просто послав Спасителя, а послав його Ізраїлю. Так, Павло вірить, що явлення Ісуса Христа було для всього світу. Проте він ясно дає зрозуміти у своїй проповіді, що біля витоків стоїть зв’язок Ісуса із самим Ізраїлем. Його згадка про «Ізраїлевих людей» (в. 17), природна в синагогальній мові, виключно важлива: звістка звернена передусім до народу Божого. Те, про що Бог говорив патріархам, здійснилося. І, відповідно, для язичників Блага звістка така: Бог виконав обіцяне Ізраїлю, а ці обіцяння ніколи не обмежувалися тільки Ізраїлем, але завжди містили задум про все людство. Отже, у жодному разі не можна відривати євангельську історію від усієї священної історії Ізраїлю. Інакше ми отримаємо неповноцінне, самодіяльне і кінець кінцем небезпечне богослов’я.

Ще один важливий момент. Павло називає Ісуса Спасителем. При цьому він не сказав, від чого Ізраїлю треба спасатися. Далі він говоритиме про прощення гріхів, але в I столітті всі євреї знали, що цим справа не обмежується: Ізраїль, хоча і народ Божий, не живе вільно, не є світлом народам і часто відступає від свого власного Закону, будь то під тиском язичницького оточення або через власну лінь. Усе не так! Але коли ж ситуація зміниться до кращого? Коли настане довгождане позбавлення? Називаючи Ісуса Спасителем, Павло має на увазі не лише проблему особистої гріховності, але і весь цей контекст. І суттєве, що Ісус є нащадком Давидовим: це було добре відомо в ранній церкві, і Павло згадує про цей факт у вступі до свого найбільшого послання (Рим. 1:3). Хоча обіцяння про прийдешнього Месію містило звістку не лише для Ізраїлю, але і для всього світу (Пс. 2; 72; 89), спочатку ця звістка прийшла до Ізраїлю.

Цікаво, яку значущу роль грає у в. 24-25 Іван Христитель (хоча вона відповідає його ролі в усіх чотирьох Євангеліях). Виходить так, немов про швидкий прихід Месії не могли не оповістити Ізраїль, не могли не підготувати його. Павло описує служіння Христителя двояким чином. По-перше, Іван проповідував покаяння: люди повинні відвернутися від усього, що заважало їм приєднатися до нової справи Царства Божого. По-друге, він передрікав Прийдешнього. Якщо перші вказівки на Месію дав ще Давид тисячу років тому, то останній раз вони були підтверджені зовсім нещодавно. І все вказувало на одну людину: Ісуса Месію і Спасителя. Роздумуючи над проповідницькою стратегією Павла, ми повинні і самі думати: як найкраще донести звістку до слухачів, які орієнтири будуть зрозумілими для них.

Дії 13:26-43 – Месіанський виклик

«Мужі-браття, сини роду Авраамового, та хто богобоязний із вас! Для вас було послане слово спасіння цього. Бо мешканці Єрусалиму та їхня старшина Його не пізнали, а пророчі слова які щосуботи читаються вони сповнили присудом, і хоч жадної провини смертельної в Ісусі вони не знайшли, все ж просили Пилата вбити Його. Коли ж усе виповнилось, що про Нього написане, то зняли Його з дерева, та й до гробу поклали. Але Бог воскресив Його з мертвих! Він з’являвся багато днів тим, що були поприходили з Ним із Галілеї до Єрусалиму, і що тепер вони свідки Його перед людьми. І ми благовістимо вам ту обітницю, що дана була нашим отцям, що її нам, їхнім дітям, Бог виконав, воскресивши Ісуса, як написано в другім псалмі: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив! А що Він воскресив Його з мертвих, щоб більш не вернувся в зотління, те так заповів: Я дам вам ті милості, що обіцяні вірно Давиду були! Тому то й деінде говорить: Не даси Ти Своєму Святому побачити тління! Бо Давид, що часу свого послужив волі Божій, спочив, і злучився з отцями своїми, і тління побачив. Але Той, що Бог воскресив Його з мертвих, тління не побачив. Отже, мужі-браття, хай відомо вам буде, що прощення гріхів через Нього звіщається вам. І в усім, у чому ви не могли виправдатись Законом Мойсеєвим, через Нього виправдується кожен віруючий. Отож, стережіться, щоб на вас не прийшло, що в Пророків провіщене: Дивіться, погордющі, і дивуйтеся та пощезайте, бо Я діло роблю за днів ваших, те діло, що йому не повірите ви, якби хто розповів вам! А як стали виходити вони, то їх прошено, щоб на другу суботу до них говорили ті самі слова. А коли розійшлась синагога, то багато з юдеїв та й із нововірців побожних пішли за Павлом та Варнавою, а вони промовляли до них і намовляли їх перебувати в благодаті Божій.»

У наші дні по всьому світу йде велика полеміка відносно проблеми, піднятої ученими, а згодом і урядами. А саме: чи настає тривожними темпами глобальне потепління? І якщо так, то чи пов’язане це з діяльністю людства (як багато хто вважає)? І якщо так, то наскільки небезпеки від такого потепління очевидні і серйозні, які заходи слід вжити?

Суперечка дуже важлива і вирішувати багато речей потрібно невідкладно. Якщо глобальне потепління і його швидкість дійсно викликані нами, нашою промисловістю, то баритися не можна. Інакше ми вгаємо час і на планеті стануться катастрофічні зміни. Під загрозою соціальна і культурна стабільність: можуть різко скоротитися запаси їжі і питва, що прожене зі своїх місць мільйони людей, викличе насильство і війни. На щастя (на мій погляд), церкви по всьому світу активно беруть участь у дискусіях.

Звичайно, ситуація дуже неоднозначна, і не всі аргументи на користь виникаючого консенсусу переконливі. Але майже ніхто не сумнівається, що діяти потрібно швидко і рішуче. Взагалі для Заходу це в новинку: стільки твердили, що в нас чудова демократія, бізнес, торгівля і промисловість; що достатньо нічого не змінювати і зберігати голову на плечах, і світле майбутнє нам забезпечене. І от, виявляється, це не так, і потрібно в екстреному порядку перевлаштовуватися.

Про невідкладність каже і Павло у своїй проповіді. Він не просто дає урок історії з новою кінцівкою. Це урок історії, який швидко перетворюється на попередження: під самим вашим носом відбувається щось нове, і якщо ви не відреагуєте правильно, справи будуть кепські. Бог творить нове – нове, яке Він давно задумав і давно обіцяв. Це не питання, про яке можна дискутувати довгими зимовими вечорами за келихом вина на кшталт того, яка рок-група найкраща, або що робити із злочинністю, або чому падають ціни на буряк. Тут доречніше інше порівняння: якщо в готельний бар вбігає людина і кричить, що вода в річці піднімається, залишилося лише кілька човнів, і якщо немає бажання добиратися уплав, треба поспішати.

Воскресіння Ісуса, що становить основну тему другої половини Павлової проповіді, вносить в усе ноту невідкладності. Ісус воскрес – і нове творіння почалося. Ісус воскрес – і Бог виконав обіцяння Аврааму, Ісаку, Якову, Мойсеєві, Давиду і пророкам. Давид тут особливо важливий: подібно до Петра (Дії 2), Павло звертається до Псалмів. Псалом 2, цитований ним у 13:33, говорить про нове народження Сина Божого, Месії, Який володарюватиме над народами і судитиме їх. Псалом 16, цитований у 13:35 (пор. Дії 2:27), містить дивне обіцяння: якийсь Давид помре, але тіло його не побачить тління. Як таке може бути?

Про самого Давида такого сказати не можна. Він помер, був похований і зітлів. Проте – і тут зайва вказівка на те, як Лука (разом з іншими новозавітними авторами) розумів воскресіння, – Ісус не піддався тлінню. Так, Він помер і був похований, але Бог воскресив Його. Павло вказує, що це вірний знак: Ісус дійсно є той, хто був обіцяний Давиду і через Давида; той, через кого Бог встановлює нову епоху, задуману ще при виникненні народу Ізраїльського.

Павло також цитує дуже цікавий уривок, про який Петро не згадував у Дії 2. «Я дам вам ті милості, що обіцяні вірно Давиду були!». Ці слова також виконалися в Ісусі. Але сам вірш узятий з Книги Ісаї (55:3), з контексту – а Павло добре знав Писання і вже, звичайно, Книгу Ісаї, – де говориться про нове життя для всього світу, яке дає служіння Отрока Господнього (роз. 53) і наступне оновлення Заповіту (роз. 54). Пророк вигукує: «О, всі спрагнені, йдіть до води, а ви, що не маєте срібла, ідіть, купіть живности, й їжте! Послухайте пильно Мене, й споживайте добро» (Іс. 55:1,2). Обіцяння Давиду віднині відкриті для всіх і кожного, а не тільки для однієї людини або однієї сім’ї. Жодного протиріччя тут немає. Як пояснює Павло, саме тому, що Бог був вірний обіцянням в Ісусі, звістку може почути весь світ. Ісус є Месія (Христос), а Його учні – народ Месії (християни). У зв’язку з цим Ісая оголошує, що слово Боже виходить оновлювати, зціляти і преображати створений світ.

У зв’язку з воскресінням і оновленням Павлу необхідно зупинитися ще на двох моментах. По-перше, він повинен пояснити, як вийшло, що Ісус є справжній спадкоємець Давидів, а жителі Єрусалиму, і особливо юдейські вожді не упізнали Його. Тут він коротко зачіпає таємницю, про яку детально скаже в Посланні до Римлян (Рим. 9-11). За його словами, жителі Єрусалиму і їх вожді не зрозуміли Писань, які читалися для них щосуботи, але вони виконали ці Писання, засудивши Ісуса. Писання не просто сповіщали прийдешнього Месію, а люди не зрозуміли власні священні тексти. Писання сповіщали, що Месія буде знехтуваний Своїм народом і через це відкидання пророцтво збудеться. Це зачіпає таємницю божественного покликання Ізраїлю: коли Бог забажав врятувати світ, Він призвав народ, який не лише був вирішенням проблеми, але і частиною проблеми. Говорити це тяжко, але в Павла не було іншого виходу. Усі люди, рівно юдеї і язичники, повинні змиритися перед Богом, щоб по милості Його набути позбавлення і нового творіння, саме по милості, а не як щось, що автоматично належить небагатьом обраним.

І по-друге, з іншого боку, радісніша тема. Новий світ, що створюється Богом через смерть і воскресіння Ісуса, припускає «відпущення гріхів». Будь-яких гріхів. Ваших і моїх. Нечестя і дурість, слабкість і свідомий спротив; гріхи ганебні, брудні, лукаві, підступні, витончені, блискучі, плотські, міжнародні, глобальні, локальні, особисті, індивідуальні, – усі, абсолютно усі вони, можуть бути відпущені. Павло відмічає (в. 38-39), що Закон Мойсеїв дозволяв очиститися від багатьох з них, «виправдатися». Але бруду залишалося ще багато, навіть дуже багато. Але віднині можливе повне очищення. Більше ніщо не встане між вами і Богом. Ви повністю «виправдаєтеся», будете повністю прощені, станете повним і вільним членом народу Божого. Так діє Блага звістка про воскресіння Ісуса Месії, Сина Божого.

Перед слухачами непростий виклик. От чому Павло закінчує попередженням, теж узятим з Пророків, цього разу Книги Авакума. Це та сама книга, де говориться і про спасіння через віру («праведний житиме вірою своєю» Ав. 2:4). Дивіться, не схибте, бо ставки високі. Недивно, що багато хто потім йшов за Павлом і Варнавою вулицею і просив пояснити детальніше. І недивно, що Павло і Варнава «намовляли їх перебувати в благодаті Божій». Адже вся Блага звістка є звістка про благодать: уся розповідь про милість Всевишнього до світу, людей, Ізраїлю, що нині досягла кульмінації в Ісусі. Вдумайтеся в розповідь, кажуть Павло і Варнава. Живіть у ній і набудете нею життя. Не думайте, що ви володієте нею. Нехай краще вона володіє вами.

Попередній запис

Дії 12:20-25 – 13:1-12

Дії 12:20-25 – Марнославство і смерть Ірода «А Ірод розгніваний був на тирян та сидонян. І вони однодушно до нього ... Читати далі

Наступний запис

Дії 13:44-52 – 14:1-7

Дії 13:44-52 – Світло язичникам «А в наступну суботу зібралося майже все місто послухати Божого Слова. Як юдеї ж побачили ... Читати далі