Дії 7:54-8:3 – 8:4-25

Дії 7:54 – 8:3 – Побиття

«Як зачули ж оце, вони запалилися гнівом у серцях своїх, і скреготали зубами на нього… А Степан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв, і промовив: Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!… Та вони гучним голосом стали кричати та вуха собі затуляти, та й кинулися однодушно на нього!… І за місто вони його вивели, і зачали побивати камінням його. А свідки плащі свої склали в ногах юнака, який звався Савлом. І побивали камінням Степана, що молився й казав: Господи Ісусе, прийми духа мого!… Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: Не залічи їм, о Господи, цього гріха! І, промовивши це, він спочив…

А Савл похваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських. І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним. А Савл нищив Церкву, вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в’язниці…»

Френсіс Томпсон – дуже своєрідний і сильний англійський поет (1859 – 1907). Він був віруючим християнином, але життя його було важким у найрізноманітніших відношеннях. Серед страждань він виявив одну дивну істину, яку зафіксував в одному зі своїх віршів. У ту саму мить, коли усе здавалося особливо похмурим і важким, раптом присутність Христа і Його ангелів стала такою відчутною, що немов ожили євангельські сцени. Томпсон жив у Лондоні, і у вірші згадані лондонські реалії:

  • Але коли сумніше бути не може –
  • Плач! І над твоєю втратою
  • Засяють сходи Якова з рухом
  • Від Чарінг Крос до неба.
  • Так, у ночі, Душа моя, дочка моя
  • Плач, припавши до неба –
  • І ось – Христос, що йде по воді
  • Не Генісарета – Темзи!

А при читанні Біблії створюється враження, що ангели особливо з’являються людям, які особливо засмучені, як, наприклад, Марії Магдалині біля труни Ісуса (Ів. 20). Звичайно, це не причина спеціально шукати лих. Але так легше зрозуміти, що відбувається в цьому дивному уривку, що розповідає про перше християнське мучеництво.

Хто є «мученик»? Як відомо, відповідне грецьке слово буквально означає «свідок». Але чому ми називаємо людей, загиблих за віру, «свідками»? Одна відповідь очевидна: своєю смертю вони свідчать, що їх віра не просто красива теорія, але щось важливіше, ніж саме життя. Але є і інші рівні сенсу.

Передусім зауважимо слова, сказані Степаном, коли кати скрегочуть зубами на його промову. Несподівано (хоча ми вже частково підготовлені згадкою в 6:15 про те, що його обличчя було схоже на обличчя ангела) йому відкривається видіння.

«Ось, я бачу…» – каже він суддям, для яких видіння закрите. «…Бачу відчинене небо». Цю фразу, звичайно, не можна розуміти фізично буквально, начебто Степан виявив над головою відкриті ворота в неземні емпіреї. Можна підібрати таке порівняння: начебто людина стояла на горі в суцільному тумані, не бачачи супутника в двох метрах від себе, і порив вітру, що раптом налетів, прогнав туман, і погляду відкрилися б не лише супутник, але і гори із скелями навколо, долина, будиночки серед дерев у полуденному сонці. Усі ці речі знаходилися там увесь час, але через туман їх не було видно. Так сталося з Єлисеєм і його слугою, коли Господь розплющив їм очі і вони побачили себе оточеними огняними кіньми і колісницями (2 Царів 6:17). На мій погляд, щось подібне сталося із Степаном. Судимий земними суддями, Степан несподівано побачив суд небесний. Замість первосвященика і його підручних у суді сидів сам Бог слави, Старий днями, але на відміну від Дан. 7 Син Людський не «йшов» до Нього, а стояв перед Ним як адвокат. Люди прирікають Степана на смерть, але небесний суд його виправдовує. Можливо, цей епізод, глибоко запавши в пам’ять Павла, наклав відбиток на 1Кор 2:8 і Кол. 2:14-15.

Таким чином, сенс «мучеництва», «свідчення» не лише в тому, що така смерть яскраво підтверджує віру (хто стане лицемірити на порозі смерті?). Тут щось набагато більше: на перехресті небесного і земного світів (ще знаходячись на землі, але покидаючи її) людина здатна бачити обидва виміри реальності і свідчити про це оточенню. Для Луки цей момент дуже важливий. Місцем, де сходяться небо і земля, вважався Храм. Степан показує, що насправді ця зустріч відбувається в Ісусі.

Звичайно, не всі «мученики» у звичайному значенні слова дали таке свідоцтво. Але поза сумнівом, таким був не лише Степан: упродовж наступної історії церкви ми знаходимо цілий ряд випадків, коли під час страти християнам відкривалося незриме і вони розповідали про нього. Архієпископ Томас Кранмер говорив щось подібне, коли його спалювали на багатті біля воріт Баліол коледжу в Оксфорді.

Є в «свідоцтві» Степана і ще один сенс. В останні століття до Різдва Христового багато євреїв загинули мученицькою смертю. Років за двісті до Ісуса язичницький цар із Сирії захопив Єрусалим, осквернив Храм і примушував євреїв відректися від Закону, батьківського способу життя і навіть їсти свинину (заборонену Законом). Мета була очевидна: нехай вони відмовляться від своєї національної хартії, тоді ними буде легше управляти, вони будуть слухняніші. Проте багато євреїв не зрадили своїй вірі і мужньо зустріли смерть. У книгах ми дізнаємося, що вони говорили (найяскравіший випадок описаний у 2Макк. 7). Один за одним вони не лише свідчили про свою віру (зокрема, у майбутнє воскресіння), але і обіцяли катам сувору кару. «Не думай, – каже один з них, – що Бог залишив Свій народ. Побачиш, як у могутній силі Своїй Він мучитиме тебе і нащадків твоїх!» Це дуже типове для багатьох єврейських оповідань про мучеництво за віру.

Вражаюче, що хоча всі перші християни були євреями і з їх боку природно чекати подібних слів, нічого такого вони перед смертю не кажуть. Степан викрив єврейських вождів виключно суворо. Але коли він гине, коли в нього летить каміння, що спотворюють і крушать його тіло, він голосно просить Бога не поставити катам цей гріх. Це анітрохи не менш примітно, ніж відчинені небеса і Син Людський у захисниках. Це переворот у великій і благородній традиції. Якби ми нічого не знали про християнство окрім того факту, що його мученики закликали на своїх катів милість і прощення, а не суд і прокляття, ми вже зрозуміли б щось дуже важливе (хоча і здивувалися б).

Пояснення лише одне. Вони дійсно навчилися в Ісуса, Який зробив любов до ворогів однією з непорушних і фундаментальних заповідей (саме непорушних, а не «хочемо виконуємо, хочемо не виконуємо», як часто буває в суспільстві, що називає себе християнським). Сам Ісус на хресті молився про прощення катів (Лк. 25:34).

У смерті Степановій є ще немало такого, що заслуговує глибоких роздумів. Невипадково з давніх часів церкви пам’ять про неї звершується наступного дня після Різдва: Різдво – це не лише миле немовля в яслах, оточене добрими тваринами, але і раптовий прихід нового життя небесного в негостинний і небезпечний світ. Проте ще одну річ варто зауважити. Коли учнів Ісуса починають вистежувати і переслідувати, коли їм доводиться розсіятися по Юдеї і Самарії, молодий чоловік на ім’я Савл, який особисто був присутнім при страті Степана, хоче знайти і схопити якомога більше з них. Коли люди так поводяться, вони лише заарештовують потенційних баламутів: християн, які або повністю належать до руху, або також є потенційними керівниками. І тут, і в інших місцях цікаво, що до цього складу з самого початку християнства входили не лише чоловіки, але і жінки.

Дії 8:4-25 – Самарія, Дух і Симон волхв

«Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили. Ось Пилип прийшов до самарійського міста, і проповідував їм про Христа. А люди вважали на те, що Пилип говорив, і згідно слухали й бачили чуда, які він чинив. Із багатьох бо, що мали їх, духи нечисті виходили з криком великим, і багато розслаблених та кривих уздоровилися. І радість велика в тім місті була!

Був один чоловік, на ім’я йому Симон, що до того в цім місті займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі, від найменшого аж до найбільшого, кажучи: Він сила Божа, що зветься велика! Його ж слухалися, бо він їх довший час дивував ворожбитством. Та коли йняли віри Пилипові, що благовістив про Боже Царство й Ім’я Ісуса Христа, чоловіки й жінки охристилися. Увірував навіть сам Симон, і, охристившись, тримався Пилипа; а бачивши чуда й знамена великі, він дуже дивувався. Як зачули ж апостоли, які в Єрусалимі були, що Боже Слово прийняла Самарія, то послали до них Петра та Івана. А вони, як прийшли, помолились за них, щоб Духа Святого вони прийняли, бо ще ні на одного з них Він не сходив, а були вони тільки охрищені в Ім’я Господа Ісуса. Тоді на них руки поклали, і прийняли вони Духа Святого! Як побачив же Симон, що через накладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші, і сказав: Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого! Та промовив до нього Петро: Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші! У цім ділі нема тобі частки ні уділу, бо серце твоє перед Богом не слушне. Тож покайся за це лихе діло своє, і проси Господа, може прощений буде тобі замір серця твого! Бо я бачу, що ти пробуваєш у жовчі гіркій та в путах неправди. А Симон озвався й сказав: Помоліться за мене до Господа, щоб мене не спіткало нічого з того, про що ви говорили… А вони ж, засвідчивши, і Слово Господнє звістивши, повернулись до Єрусалиму, і звіщали Євангелію в багатьох самарійських оселях.»

Я єпископ, і мені багато доводиться покладати руки на людей, молячись, щоб на них зійшов Дух Святий. Це часто буває дивний досвід, особливо на нічній пасхальній службі, коли ми в напівтемряві входимо в собор, ведені свічкою, яка символізує воскреслого Ісуса. Потім вогні запалюються, звучить орган і вигуки «Алілуя!», ми святкуємо воскресіння. Ми оновлюємо обітниці, дані при хрещенні, а потім – іноді ще похрестивши декількох людей – приступаємо до обряду конфірмації (покладання рук єпископом з молитвою): ті, хто був хрещений раніше, можливо, ще в дитинстві, нині хочуть приступити до здійснення обіцянок, які за них були зроблені раніше.

Коли мене запитують детальніше про сенс того, що відбувається, я часто згадую цей уривок Дій. Зрозуміло, я ні секунди не думаю, що нинішній обряд у моїй церкві точно відтворює те, що відбувалося тоді в Самарії. Я не єрусалимський апостол, а люди, які проходять конфірмацію, не самаряни, яким треба вперше відчути присутність і силу Духа. Проте, оскільки наші прадавні тексти не виявляють якогось єдиного, чітко фіксованого способу ініціації, церква (на мій погляд, мудро) розробила способи, які в цілому відповідають тому, що робили перші апостоли, їх загальному підходу. До речі, повинен відмітити, що іноді я зустрічаю конфірмованих мною людей рік-півтора потому, і вони розповідають чудові історії про те, що Бог відтоді зробив в їх житті. Тому, всупереч думці скептиків, не потрібно дивитися на конфірмацію як на порожній і віджилий обряд.

Про самарійську історію Лука повідомляє з кількох причин, які накладаються одна на одну, через що, на перший погляд, важко зрозуміти головну думку. Спробуємо розібратися.

Спершу ми читаємо про Пилипа, одного із семи дияконів, поставлених у 6-му розділі. Мабуть, він, подібно до Степана, швидко переріс чисто адміністративні завдання, заради яких був призначений. Разом з багатьма іншими він у поспіху покинув Єрусалим після смерті Степана, але він жодним чином не ховається. Навпаки, він відправився в одне з міст Самарії. Далі в цьому розділі ми знаходимо його в Газі, а ще трохи пізніше – в Кесарії, разом з чотирма дочками, які усі мають пророчі дари (21:8-9). Показово, що в останньому уривку він названий «благовісником»: мабуть, у ранній церкві різні служіння не виключали одне одного. Пилип міг поєднувати «дияконію» з іншою діяльністю.

Ще суттєвіше – куди він відправився. До самарян, жителів гористої місцевості між Юдею на півдні і Галілею на півночі, юдеї з обох її меж ставилися з глибокою підозрою і ворожістю. Самаряни – народ, який знаходився в Землі обітованій, коли євреї були у вавилонському полоні, і після повернення з Вавилона вони виявили себе сусідами. Самаряни (до речі, невелике їх число існує і понині, на жаль, вони часто розглядаються лише як туристична пам’ятка) сповідували дещо іншу форму юдаїзму. Стосунки між ними і юдеями були відверто ворожими, і часом виникали озброєні зіткнення.

Між тим ще на початку Дій Ісус заповідав свідчити про Нього не лише в Єрусалимі і Юдеї, але і в Самарії, «аж до останнього краю землі» (1:8). Чітко продуманого плану в апостолів на це не існувало і багато що вирішувалося по ходу справи, причому вирішувалося успішно. Основний поштовх самарянській місії дали гоніння в Єрусалимі: розсіюючись з Єрусалиму, християни говорили про Ісуса з усіма, як юдеями, так і не юдеями. Пилип порушує багатовікове табу (як колись порушив його Ісус: Ів. 4; Лк. 17:11-19), а самаряни доброзичливо зустрічають його проповідь про Ісуса Месію, не в останню чергу, через його чудотворні зцілення.

З погляду Луки, ще важливіше подальше. Багато самарян увірували і хрестилися в ім’я Ісуса. Дізнавшись про це, єрусалимські апостоли пішли на безпрецедентний крок. Мабуть, самаряни, що навіть повірили і хрестилися, ще не мали того досвіду Духа, який отримали перші християни на П’ятидесятницю. І от відбувається щось, що ламає традиційні бар’єри підозри. Апостоли вирішили, що до подій у Самарії слід поставитися з усією серйозністю, а не дивитися на самарян із зарозумілістю, обмежуючи приналежність до нового руху правовірними юдеями.

Подібно до того, як у V столітті керівники церкви ухвалили, що покладати руки на людей (в обряді, який згодом дістав назву «конфірмація») має право єпископ і тільки єпископ, – ясно показуючи, що нові вірні входять саме в церкву, а не в приватний клуб, – єрусалимські апостоли вирішили відрядити в Самарію Петра та Івана, щоб ті поклали руки на навернених і помолилися про дар Святого Духа. Так і зробили. Хоча Лука прямо не каже цього у в. 17, очевидно, передбачається, що самарянські християни отримали дар мов, як і учні Ісуса на першу П’ятидесятницю: не тому, що цей єдиний у Новому Заповіті прояв Духа, а тому що глосолалія стає зримим доказом того, що сталося. З подальшого видно, що деякий зримий знак присутності Духа дійсно був даний.

Потім події приймають непростий оборот. Розповідь про волхва Симона нагадує нам, що благовістя завжди зустрічає на своєму шляху нові і часто несподівані виклики. Спочатку усе йшло добре. Симон був відомим у Самарії чарівником, що дивував народ своїми магічними дослідами. Його вважали кимсь «великим». Лука не вдається до деталей: можливо, Симона проголошували (або навіть він сам себе проголошував) втіленням або маніфестацією Єдиного істинного Бога, але впевненості немає. У будь-якому випадку цей Симон швидко усвідомив, що Пилип має силу більшу ніж у нього. Він увірував, хрестився і ходив за Пилипом по п’ятах.

Виявилось, не усе так просто. Коли прийшли Петро з Іваном і стали покладати на тих, хто увірував, руки, – створюється враження, що повз Симона це пройшло стороною?! – на нього справила якнайглибше враження така сильна, як він думав, «магія». Люди, на яких були покладені руки, дивовижним чином преображалися! Щось з ними відбувалося: нова сила, нові мови… і Симон хотів цього! Він хотів не дару Духа, а дару покладати на людей руки, щоб Дух на них сходив. Відповідно, він став обіцяти Петру великі гроші. Звідси пішло згодом слово «симонія», тобто спроба продати чи отримати церковні посади і взагалі духовні речі за гроші.

Петро відреагував дуже різко. Таким грошам, каже він, одна дорога: у погибель, і тобі з ними заразом. На жаль, подробиць ми не знаємо. Симон, отримавши суворе попередження, став просити Петра помолитися, щоб з ним не сталося лихого. Доля Симона Луці не цікава: цікаво лише те, що будь-яка спроба поставити Дух під людський контроль безумна і має бути відразу знехтувана. Дух дихає де хоче і як хоче. Ні Петро, ні Іван, ні Пилип, ні якась інша людина, тоді і згодом, не може зробити нічого кращого, як відкритися Духові, дозволити Йому провадити себе.

Саме це сталося з Пилипом далі.

Попередній запис

Дії 7:17-34 – 7:35-53

Дії 7:17-34 – Степан і Мойсей «А коли наближавсь час обітниці, що нею Бог клявсь Авраамові, розрісся народ і намножився ... Читати далі

Наступний запис

Дії 8:26-40 – 9:1-9

Дії 8:26-40 – Пилип і етіоп «А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що ... Читати далі