Дії 5:27-42 – Людські вигадки і божественні настанови
«Припровадивши ж їх, поставили перед синедріоном. І спитався їх первосвященик, говорячи: Чи ми не заборонили з погрозою вам, щоб про Те Ім’я не навчати? І ото, ви своєю наукою переповнили Єрусалим, і хочете кров Чоловіка Того припровадити на нас… Відповів же Петро та сказали апостоли: Бога повинно слухатися більш, як людей! Бог наших отців воскресив нам Ісуса, Якому ви смерть були заподіяли, повісивши на дереві. Його Бог підвищив Своєю правицею на Начальника й Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів. А тих справ Йому свідками ми й Святий Дух, що Його Бог дав тим, хто слухняний Йому. Як зачули ж оце, запалилися гнівом вони, та й радилися, як їм смерть заподіяти?…
І встав у синедріоні один фарисей, Гамаліїл на ймення, учитель Закону, поважаний від усього народу, та й звелів на часинку апостолів вивести. І промовив до них: Мужі ізраїльські! Поміркуйте собі про людей цих, що з ними робити ви маєте. Бо перед цими днями повстав був Тевда та й казав, що великий він хтось, і до нього пристало з чотириста люда. Він забитий, а всі ті, хто слухав його, розпорошились та обернулись в ніщо. Після нього повстав, під час перепису, Галілеянин Юда, та й багато людей потягнув за собою. Загинув і він, а всі ті, хто слухав його, розпорошились. І тепер кажу вам: Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями! І послухались ради його.
І, покликавши знов апостолів, вибили їх, наказали їм не говорити про Ісусове Ймення, та й їх відпустили. А вони поверталися з синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса. І щоденно у храмі й домах безупинно навчали, і звіщали Євангелію Ісуса Христа.»
Біля порогу на підлозі лежала посилка. Ми не чули, як приходив листоноша. Ми не знали, як і чому вона взагалі там виявилася. Посилка була важка, з численними і майже нечитаними наклейками. Створювалося враження, що вона пішла не за тією адресою, а потім у результаті довгих поневірянь потрапила до нас.
– Найголовніше зрозуміти, – помітив хтось з дітей, – звідки вона взялася.
Якраз у ті дні газети були повні повідомлень про погрози терористів, бомбах у посилках і небезпеці нічийних предметів у транспорті. Правда, незрозуміло, кому треба нас висаджувати в повітря, але хто знає, і взагалі конспірологічні теорії завжди привабливіші, ніж нудні і очевидні відповіді.
Ми вертіли посилку в руках. Нарешті хтось помітив маленький напис на задній стороні. Це була назва місця, де ми побували кілька місяців тому. І тут усе стало ясно. Жодних бомб, нічого зловісного: зимовий одяг, який ми брали закордон для одного конкретного візиту. В іншій частині поїздки він би тільки обтяжував, тому ми залишили його в готелі: нехай упакують і вишлють до нас додому поштою.
Отже, основне питання: звідки він взявся. Воно встало ребром для єрусалимських вождів, які з найбільшим незадоволенням намагалися вирішити, що робити з новим рухом, як би він там себе не називав («це Життя», «Шлях» і т. д.). Цікаво, що таке питання одного разу задав і сам Ісус, правда, не про Себе (хоча це малося на увазі), а про Івана Христителя: звідки його звістка, від Бога або чисто людська вигадка (Лк. 20:1-7)? Чи дійсно Івана Христителя призвав Бог або він просто, одного разу прокинувшись, вирішив, що слід занурювати співвітчизників у воду і запевнити їх, що Царство Боже не за горами? Природно, що питання зовсім не умоглядне, а має саме практичне значення. Якщо Бог не діє в русі, то він відводить народ з істинного шляху і його потрібно зупинити. Проте якщо діє, то виходить, що близьке Царство Боже – близьке незвичайною і тривожною близькістю. Третього не дано.
Храмова верхівка вважала самоочевидним, що Бога в «цьому Житті», цій зграї баламутів і самозванців, немає. Адже проповідь апостолів діяла не через офіційні канали! Ясно, що Бог мешкає в Храмі, і тільки в ньому дає прощення і спасіння Своєму народу. Та і потім, якщо послухати апостолів, виходило, що ієрархи і натовп розіпнули кого не слід і тепер терміново повинні каятися: подумати тільки, вони, вожді народу, яких усі повинні слухатися, самі виявилися головними грішниками! Без сумніву (якщо дивитися на речі їх очима), неподобство терміново треба присікти. Тому вони знову взялися допитувати апостолів.
Відповідь Петра їх розсердила ще більше (в. 33). Як і раніше (4:19), він пояснює, що йдеться про вибір: слухатися Бога або слухатися влади? Це питання містить цікаву паралель до питання в Лк. 20:1-7 і потім Дій 5:38-39: рух від Бога чи суто людська ініціатива? Чи будемо ми коритися Богу чи людській владі? Це питання, яке досі ставить Ісус, як невіруючим (чи був Він від Бога або фанатиком, що обманувся?), так і вірним (чи йти на компроміс з тими людськими встановленнями, які суперечать Євангелію, чи зберігати вірність навіть ціною цивільного непослуху?). Яскраве і динамічне оповідання Луки дає чіткі орієнтири християнам: як поводитися в подібних ситуаціях з тих часів і донині.
Цікаво, що в ті ранні дні ніхто точно не знав, як називати не лише новий рух, але і самого Ісуса. До часу Павлових послань (років 20-30 після цих подій) усе встало на свої місця: Ісус є Месія (Христос), Господь і Спаситель. Проте в даний момент вони пробують різні можливості сказати, ким Він був і що робив. Петро сповіщає, що «Бог наших отців» (тобто не якийсь інший Бог: апостоли не відводять Ізраїль до поклоніння іншим богам, але зберігають вірність юдейській традиції) підвищив Ісуса і підніс його як «Начальника й Спаса». Ісус – Начальник, бо вказав шлях у нове творіння Боже і веде людей у новий світ, де зустрічаються небо і земля (частково подібно до того, як вважалося, що вони зустрічаються в єрусалимському Храмі, але і абсолютно по-новому). Спас, бо переміг смерть, а тому може позбавити людей не лише від цього останнього ворога, але і від інших подібних ворогів (хвороби, пригноблення, гонінь, в’язниці).
Петро пояснює: цей Ісус, Якого ви віддали на вбивство, дає новий шанс Своєму народу, Ізраїлю. Ісус пропонує покаяння і прощення гріхів – якраз те, у чому була функція Храму, і вражаюче, що каже ієрархам про це галілейський рибалка! Знову-таки ми не дивуємося, що питання про єрусалимський Храм і його місце в задумі Божому постало дуже гостро. Але попутно зауважимо що «покаяння» – це не лише людська річ, як би покликана переконати Бога виявити милосердя. Покаяння – це ще і дар Божий, що дається Духом Святим (див. також Дії 11:18). Тут ми бачимо ще одну таємницю, але таку, якою жили перші християни.
Петро наговорив достатньо, щоб його убили на місці, якби вважали, що це зійде з рук. Проте події приймають несподіваний оборот. Втім, не такий вже несподіваний, якщо ми уважно читаємо Луку: незважаючи на бажання влади покінчити з апостолами, увесь час їх щось виручає. То ангел випустить їх з темниці, то хлопчик вчасно підслухає змовників, то вдумливий «аутсайдер» вкаже людям, готовим на насильство, на неприємну істину.
Гамаліїл – дуже відома фігура в текстах юдаїзму. Його пам’ятають як одного з найбільших рабинів усіх часів, глибоко віруючого і благочестивого, блискучого знавця Закону і педагога (до речі, серед його учнів був Савл з Тарсу: Дії 22:3). У ті часи були дві великі богословські школи, які пішли від двох великих учителів, що жили за покоління до Ісуса: Шамая і Гілеля. Шамай зазвичай займав жорсткішу і більш ригористичну позицію, причому не лише в тлумаченні Біблії, але і в політиці: необхідно бути як можна більше ревним згідно Тори, і якщо це означає насильство проти порушників і критиків Закону, нехай буде насильство. У древніх Писаннях так поводилися Гінхас і Ілля (Чис. 25; 3Цар. 18), і їх треба наслідувати. Гілель міркував інакше: Бог хоче, щоб Ізраїль дотримував Закон. Оскільки дотримання Закону – це питання внутрішнього розташування серця, примушувати людей не варто. Ми наслідуємо Закон Божий, а інші нехай самі для себе вирішують. Живи сам і давай жити іншим.
Безумовно, Гамаліїл був послідовником Гілеля (хоча як мінімум один з його учнів – Савл/Павло! – був цим не цілком задоволений). У даному випадку він висловлюється дуже принципово. Він відмічає, що в недавньому минулому були і інші рухи, інша смута. Гамаліїл виражається не цілком точно: майже напевно Юда Галілеянин був до Тевди, а послідовники Юди, хоча і розпорошилися спочатку, згодом перегрупувалися і існували як революційний рух ще років сорок. Проте принцип ясний: якщо це людська вигадка, сама провалиться, а якщо від Бога, то бережіться. І краще залиште людей у спокої, оскільки зараз судити рано, який з двох варіантів вірний (думка первосвящеників стосовно цього була однозначною, але Гамаліїл переконав решту зборів).
Церква ніколи не може передбачати, хто раптом несподівано заступиться за наше право існувати, проповідувати і учити про Ісуса. Наша справа бути вірними і у випадку конфлікту слухатися Бога, а не людську владу. Можливо, нам доведеться витерпіти чи фізичне насильство (в. 40-41), чи знущання і кепкування. Як би то не було, слід дотримувати стійкість. Якщо ми дійсно віримо, що Бог воскресив Ісуса, то питання, яке Гамаліїл залишив відкритим (з нами Бог або ні?), вирішене раз і назавжди.
Дії 6:1-7 – Проблеми сімейного життя
«Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані. Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову. І всім людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії, їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них. І росло Слово Боже, і дуже множилося число учнів у Єрусалимі, і дуже багато священиків були слухняні вірі.»
Пізно вночі в наші двері постукали. Це був наш друг. Капелюх його збився набік, а на обличчі був написаний захват.
– Близнюки! – вигукнув він, щойно ми його впустили, – це ж потрібно, ми і не думали. Дві дівчинки! І лікарі не помітили. Спочатку одна, а потім дивляться, та там же ще і друга!
Від радості він ледве міг стримуватися. Але потім, заспокоївшись, замислився над новою проблемою.
– А ліжечко в нас одне, – сказав він, – і взагалі всього по одному. Слід поспішати в магазини, закуповувати другі набори. Адже от, не думали не гадали…
Через декілька місяців я хрестив маляток. І ця нічна історія нагадала мені про проблему, з якою апостоли зіткнулися на зорі їх руху. Згадав я і ще один випадок.
Один мій знайомий, великий видавець, запропонував мені написати книгу «Ісус у шістдесят років». Бачачи мій подив, він поспішив пояснити: дивіться, казав він, Ісус був молодим мрійником. Своєю мрією Він ділився з усіма. Усім подобалося. Але якби Його життя не обірвалося так передчасно і Він прожив ще років двадцять або тридцять, Він би згуртував навколо Себе широкий рух, зайнявся б адміністративними питаннями. Йому б довелося навчитися організації, виробляти правила і системи і взагалі робити речі, які роблять люди середніх років, прохолонув від первинного ентузіазму.
Я відмовився (з жалем, бо в нас тоді було дуже мало грошей, а тут пропонували аванс). Я запропонував написати іншу книгу: про те, чому таких завдань в Ісуса не було на думці, але ця задумка видавця не зацікавила. І до речі, як видно з Дій 6, для появи організації не треба тридцяти років. З проблемою управління учні зіткнулися майже відразу ж.
Що це за проблема і чому вона виникла?
Як ми вже бачили наприкінці розділів 2 і 4, учні Ісуса із самого початку мали спільну власність. Це не був просто комунізм. Всупереч думці деяких учених, не було це і знаком того, що вони вірили в швидкий кінець світу (а тому не вважали власність необхідною). Для християн сенс був в іншому: вони покликані жити єдиною сім’єю. Вони ядро оновленого Ізраїлю Божого. (Згадаємо: саме тому вони ретельно підібрали заміну Юді. «Дванадцять» мали важливе символічне значення як основа цього оновленого народу.) Подібно до будь-якої сім’ї в тодішньому світі і багатьох сімей у нашому світі, вони вважали всяку свою власність спільною.
Проте як бути, якщо сім’я раптом розрослася удвічі проти очікуваного? Що робити? Вирішувати треба швидко. А проблема виникла такого роду, який у наступні віки дасть про себе знати неодноразово: пов’язана з приналежністю до різних етнічних або мовних груп (і, відповідно, їх співвідносним статусом у новому русі).
Конкретно кажучи, постало питання про вдів. Звідси видно, що вже в первинній церкві «життя єдиною сім’єю» мало не лише позитивний, але і негативний бік: нормальним чином про вдів піклувалися їх кровні родичі; родинні зв’язки, мабуть, розривалися, коли люди примикали до нового руху. Як і зараз йде справа в деяких країнах, хреститися означало не лише бути прийнятим у нову сім’ю, але і розпрощатися з колишньою сім’єю. Відповідно, нова сім’я мала узяти на себе обов’язки колишньої. До речі, саме тому ми знаходимо в Новому Заповіті встановлення на кшталт 1Тим. 5:3-16. По одній з наукових гіпотез, проблему посилював той факт, що багато єврейських пар приїжджали на схилі віку в Єрусалим з діаспори (у тому числі з далеких країн), щоб померти на Святій землі. Тоді, якщо чоловік помирав, він міг залишити в околицях Єрусалиму непропорційне число вдів з різних земель.
Як би то не було, розмежування між «елліністами» і «євреями» (в. 1), мабуть, включало мішанину різних елементів. Адже ніхто не планував складну і продуману систему добродійності. Її винаходили по ходу справи, причому за ситуації, коли були і інші невідкладні проблеми (зокрема, переслідування від влади). Було б дивно, якби така система виникла без проблем. А в такому складному суспільстві як єрусалимське, де була, з одного боку, глибоко традиційна культура, орієнтована на національну історію і релігію, а з іншого боку, космополітична суміш євреїв зі всього світу, недивно, що люди дивилися один за одним: чи не отримує перевагу якась група.
Палестинські євреї (тобто з Галілеї та Юдеї), для яких рідною мовою була арамейська, відчували більшу спорідненість один з одним (особливо у світі, де багато жінок говорили тільки однією мовою), ніж з євреями, які прибули з діаспори, де грецька була часто основною мовою (і вже як мінімум другою). Більшість жінок, про яких тут йде мова, мабуть, були єврейками, а не прозелітами. (Прозеліт – це людина, що навернулася в юдаїзм з язичництва. Чоловіки при цьому здійснювали обрізання.) Звичайно, неминуче мало повстати непросте питання: як жити однією сім’єю християнам з євреїв і язичників? Нинішня криза, схоже, була першою ластівкою цих складнощів. Коли навіть невелике число людей намагається жити разом, не кажучи вже про спільність майна, навіть невеликі відмінності в походженні і культурі часом можуть мати серйозні наслідки.
У даному випадку апостоли ясно дають зрозуміти, чого вони робити не будуть. Вони не побіжать займатися цими проблемами особисто. Подібно до Мойсея (Вих. 18; до речі, можливо, Лука мав на увазі цю паралель), зіткнувшись з адміністративною кризою, вони відбирають людей для її вирішення. Врешті-решт, Ісус ділив з ними служіння, і були усі підстави залучати до активної діяльності ширше коло людей. Зокрема, якщо виникли труднощі з різним мовним і культурним походженням членів общини, має сенс притягнути християн, які за походженням близькі тим, хто вважав себе частково ущемленим. Так і зробили. Степан, Пилип та інші стали першими «дияконами» у церкві. (Це слово, що спочатку означало просто «служителі», у наступному християнстві набуло додаткових значень.)
У своїх діях апостоли виходять передусім з пріоритету слова Божого і молитви. Лише коли виникає криза, ми розуміємо, що найважливіше. Як ми вже бачили, «апостольське вчення» було головною відмітною особливістю церкви (2:42); зіткнувшись з гоніннями, апостоли отримали від ангела наказ «говоріть до народу у храмі всі слова цього життя» (5:20). Перед старшими в церкві завжди була спокуса поменше займатися проповіддю і вченням (у духовному і інтелектуальному сенсі це дуже непросто), поменше займатися Писанням, відкриваючи для себе і інших його загальний задум і дрібні деталі, уживаючись у нього і допомагаючи іншим відчувати себе в цій розповіді і застосовувати її до свого життя, – і замість цього завідувати якимись комітетами (морочливо, але не так відповідально). Деякі навіть вважають, що біблійне вчення є щось другорядне: не лежить душа витрачати на цей час і не потрібно. Проте свідоцтво апостолів тверде: найважливіше слово Боже і молитва. Цікаво, що наприкінці цього уривка Лука використовує ще один характерний для себе опис поширення Благої звістки: «росло Слово Боже». Щось схоже він каже в 12:24, а в Павла ми знаходимо аналогічні речі в Кол. 1:5-6 і 1Сол. 2:13. У всіх цих випадках можна підозрювати сильне старозавітне коріння, наприклад Іс. 55:10-13.
Такі формулювання м’яко нагадують, що скільки б сил ми не вкладали в тлумачення Писання, у вчення звістки про Ісуса, в актуалізацію біблійного свідоцтва, усе це залишається дією Божою, а не проповідника чи учителя. Наскільки б не були великі апостоли, їх роль скромна. Не вони зводять церкву: її зводить Бог, використовуючи їх проповідь і вчення.
Згадка про молитву у в. 4 дуже суттєва. Зрозуміло, усі християни покликані молитися, приділяти важливе місце молитві у своєму житті. Проте апостоли згадують про це як про одну з причин, чому вони не можуть займатися щоденною роздачею. Це означає не те, що фахівці з роздачі можуть обійтися без молитви, а те, що на апостолів покладена молитва дуже, дуже глибока і серйозна. Якщо додати сюди вчення і проповідь, виходить прозорий натяк усім керівникам нинішньої церкви.
