Дії 5:12-16 – 5:17-26

Дії 5:12-16 – Зцілення тінню Петра

«А руками апостолів стались знамена та чуда великі в народі. І були однодушно всі в Соломоновім ґанку. А з сторонніх ніхто приставати не важивсь до них, але люд прославляв їх. І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок, так що хворих стали виносити на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого із них. І безліч люду збиралась до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, і були вони всі вздоровлювані!»

Уявіть себе директором великого концертного залу чи оперного театру, скажімо Метрополітен-опера в Нью-Йорку чи Альберт-Хола в Лондоні. Тисячі прихильників музики поколіннями стікалися в ці будівлі. Тут грали і співали всі найбільші міжнародні зірки. Про кожен концерт повідомляють національні газети. Вдячна публіка розкуповує квитки заздалегідь. І раптом у розпал сезону біля основного входу в будівлю починає грати маленька неформальна група. Грає день за днем, ніч за ніччю. Різношерста компанія, та ще виконує дивну суміш із старої класики і шумних нових пісень, причому переплітаючи все це воєдино.

Спочатку ви думаєте: чого тільки не буває, пограють і перестануть, нехай собі бавляться. Але потім ви бачите, що ця банда збирає навколо себе все більше і більше народу, того самого народу, який мав намір йти до вас. Замість того, щоб слухати ваші вишуканості, вони стоять і слухають нову музику. Більше того, нові музиканти стають широко відомі. Люди говорять про них, газети пишуть про них, а не про «правильних» зірок. Нарешті, ви як директор серйозно стривожені. Чи не пора зателефонувати в поліцію: нехай розберуться все-таки.

Тоді ми зрозуміємо, чому ситуація в Єрусалимі після П’ятидесятниці ставала все більш напруженою. Можливо, усе обійшлося б спокійніше, якби Петро, Іван і інші зустрічалися, проповідували далеко від столиці: скажімо, у Галілеї чи юдейських селах. Коли Ісус поводився так само, Він привернув широку увагу і зібрав безліч учнів, не викликавши особливої тривоги єрусалимської влади. (Фарисеї, які за Ним стежили в Галілеї, не були «офіційною» владою: то була їх самостійна приватна ініціатива.)

Проте Петро з друзями продовжували зустрічатися в одному з найбільших портиків Храму. Тут потрібно мати на увазі, що єрусалимський Храм не був єдиною будівлею на кшталт наших великих церков і соборів. Він швидше був схожий на район міста, займаючи десятки гектарів, обгороджений, з декількома воротами і портиками. Там були дерева, кущі і різні будівлі, будинки, де розміщувалися священики, що служать, а в середині – сам Храм з низкою дворів, що ведуть у свята святих. Апостоли часто молилися в Храмі, а потім залишалися біля одного з портиків, де їх міг послухати багато хто. Натовпи приходили до них, як і до Ісуса, для зцілення, але також послухати вчення. Швидше за все, Петро учив у руслі тієї проповіді, яку ми читали в Дії 2, спираючись на священні Писання, особливо Псалми і Пророків, а також розповідаючи про Ісуса.

І все це під самим боком у влади, що робить зрозумілими наступні події. Зрозуміло також, чому «з сторонніх ніхто приставати не важивсь до них» (звичайно, за винятком тих, хто увірував). Тісне спілкування з апостолами вимагало сміливості, оскільки можна було отримати неприємності від храмового начальства.

Важливо розуміти сенс зцілень (що здійснювалися Ісусом і Його учнями). Їх зцілення – це не лише екстрена медична допомога тим, хто має потребу (хоча і вона теж). Це особлива дія сили Божої: початок нового творіння, хоча і в спадкоємності з первинним творінням (виправлення тіл і життів саме в рамках первинного творіння). Дія дивна з сили, але і не така дивна у світлі воскресіння Ісуса. (Пам’ятаю розмову з одним великим біблеїстом, людиною набагато старшою за мене, який зізнався, що більшу частину своєї кар’єри він вважав «воскресіння» подією, яка сталася в умах і серцях учнів, але не з тілом Ісуса. І так він вважав до тих пір, поки не сталося зцілення його власного тіла у відповідь на молитви церкви. Тільки тоді йому спало на думку, що, можливо, Бог не лише хоче відновити творіння, але і здатен це зробити. Так воно і буває.) А де діє нова сила, навіть якщо вона приносить багато радості, – хто ж буде невдоволений зціленнями? – можновладці обов’язково будуть стривожені. Візьміть для порівняння хоч би реакцію нинішньої офіційної медицини на виникнення «альтернативних» методів лікування: як відреагувала б велика лікарня на появу по сусідству клініки з принципово іншим підходом до лікування? У зціленнях Ісуса і апостолів є епізоди дуже незвичайні, які, здається, більше ніде не зустрічаються. Наприклад, я гадки не маю, чому тоді в Єрусалимі тінь Петра когось зціляла і чому ми більше про це не чуємо. Чи чому пізніше в Ефесі (19:12) можна було прикласти до тіла хворого хустку з тіла Павла і наставало одужання. Загадки залишаються загадками. У наше «демократичне» століття ми схильні вважати, що якщо Бог взагалі щось робить, то Він робить це однаково для всіх. Проте це, мабуть, не так. Якщо вже на те пішло, аналогічно, я не можу сказати, чому через декілька розділів Якова уб’ють, а Петро залишиться в живих.

Усе це пов’язане з особливостями життя між часами: зміни нинішнього віку, з його скорботою, печалями, тлінням і смертю, віком майбутнім, з його новим життям, енергією і силою, що відновлює. Я не думаю, що такого роду зцілення зобов’язані якомусь особливому благочестю чи святості Петра та інших апостолів. В апостольські часи християни просто приймали, що Бог може зробити усе, що захоче, і якщо Йому з вірою помолитися, Він часто робить набагато більше того, що ми можемо навіть уявити, – нехай навіть хід подій нам не завжди до душі, люди все ще хворіють і помирають (нікому і на думку не спадало, що зцілення Ісуса чи Петра робили людей безсмертними), а у світі багато сумного і трагічного, що не піддається легкому поясненню.

Таким чином, одужання безлічі людей в Єрусалимі – це не лише несподівана поява цілющої сили. Як усі прекрасно розуміли, це ще і виникнення нової реальності в небезпечному місці. Не просто кілька людей розповідають дивну розповідь і час від часу поводяться немов п’яні, але сила Божа проявляє себе явно і ясно. І слід сказати, що саме коли церква, через молитву і мудрість, часто всупереч опору, рішуче діє в реальному світі – будує і улаштовує хорошу школу чи лікарню, звільняє рабів і відпускає борги, будує будинки для незаможних, створює кредитну спілку для тих, хто соромиться йти в банк, розвиває програми з лікування від наркоманії і алкоголізму, перевиховує закоренілих злочинців, – тільки тоді люди починають ставитися до звістки про Ісуса серйозно. Без опозиції не вийде, адже ми вторгаємося на територію, що знаходиться під окупацією. Але сила Божа діє, і люди про це дізнаються.

Дії 5:17-26 – Слова цього життя

«А первосвященик, уставши, та й усі, хто був із ним, хто належав до саддукейської єресі, переповнились заздрощами, і руки наклали вони на апостолів, і до в’язниці громадської вкинули їх. Але Ангол Господній вночі відчинив для них двері в’язничні, і, вивівши їх, проказав: Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя. Як це вчули вони, то в храм рано ввійшли і навчали. А первосвященик і ті, хто був із ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старших з Ізраїлевих синів. І послали в в’язницю, щоб їх привели. А служба, прийшовши, не знайшла їх у в’язниці, а вернувшись, сповістила, говорячи: В’язницю знайшли ми з великою пильністю замкнену, і сторожу, що при дверях стояла; а коли відчинили, то нікого всередині ми не знайшли! Як почули слова ці начальник сторожі храму та первосвященики, не могли зрозуміти вони, що б то сталося. Та прийшовши один, сповістив їх, говорячи: Ось ті мужі, що ви їх до в’язниці всадили були, у храмі стоять та й навчають народ. Пішов тоді старший сторожі зо службою, та й привів їх без насильства, бо боялись народу, щоб їх не побили камінням.»

Коли в нас мала народитися друга дитина, ми стали думати, як її назвемо. Якщо хлопчик, буде Олівер; якщо дівчинка – Емілі. Народилася дівчинка (Олівера ми отримали пізніше). Але коли ми її побачили, ми зрозуміли, що вона не Емілі. Не знаємо, чому, але не Емілі і все. Що ж робити? Ми замислилися.

– Як її звуть? – запитала медсестра, коли ми йшли в палату.

– Не знаємо, – зізналися ми, – потрібно подумати.

І от, ми сиділи біля дитячого ліжечка із списком імен, перебираючи їх за абеткою. Коли ми дійшли до букви «р», усе стало на свої місця. Ми знали, як назвати дівчинку. Причому ми нічого не придумували: побачивши ім’я, ми відразу зрозуміли – воно! Розамунда. Прекрасне ім’я для прекрасної дівчинки.

Іноді, коли люди хочуть дати ім’я новій будівлі, новій фірмі або навіть новому місту, вони влаштовують конкурс. Збираються люди, обмірковують, висловлюють цікаві думки.

В оповіданні Дій цікаве те, що ніхто не знав, як назвати новий рух. Навіть ангели, схоже, опинилися в утрудненні. Слово «християнство» з’явилося пізніше, у 11-му розділі: лише коли проповідь досягла язичників на півночі Сирії, учні Ісуса стали називатися «християнами», тобто «народом Месії». Все ж ми бачимо дивну різноманітність імен і описів, які отримують не лише апостоли та їх компанія, але і весь рух, усе нове, що увійшло з ним до світу. Згодом з’явиться слово «шлях». Тут же, єдиний, але важливий раз, ми бачимо вираз «це життя». Як вказує ангел, «говоріть до народу у храмі всі слова цього життя».

Звучить дещо незвично, але сенс зрозумілий. Адже що робили апостоли? Вони по-новому жили. Ніхто до них так не жив: це, власне, був один з основних викликів, яке кинуло благовістя світу. Цей «спосіб життя» (як ми б виразилися) ніхто не лише не пробував: нікому він і на думку не спадав.

Зауважимо, що йдеться не просто про зміну звичайного життєвого ладу, хоча і це теж: жити однією «сім’єю» з усіма, хто розділяє віру в Ісуса; абсолютно інакше підходити до власності і священного символу Святої землі; як і раніше молячись в єрусалимському Храмі, бачити осереддя свого життя перед Богом у заломленні хліба по будинках, у пам’ять і з покликанням Ісуса. Але і щось набагато більше. Це «шлях життя»: саме життя по-новому вторгається в життя, руйнуючи перешкоду смерті і підкорюючи світ, все ще повний тління. Саме це життя вело апостолів і, подібно до міцного вітру, гнало їх човни через бурхливе море.

Цим життям слід було не лише жити: про нього необхідно говорити. «Говоріть до народу у храмі всі слова цього життя». Звичайно, ці слова мають бути вкорінені в тій реальності, в якій віднині існували апостоли, у тих зціленнях, які вони здійснювали. Проте символи без слів, наскільки б красномовними вони не були, допускають різні тлумачення. Із самого початку апостольська віра вимагала пояснень, вимагала вчення. Сказати треба про багато що, адже голови людей наповнені найрізноманітнішими напівправдами, а то і відвертою брехнею. Роз’яснювати треба поступово і ретельно: хто такий Ісус, що Бог зробив через Нього, як це вписується в біблійну історію богообраного народу, що означає в плані довгожданого Царства Божого. Як ми побачимо в наступному розділі, це було одним з двох основних покликань апостолів (друге – молитва). Багатослівність християнства іноді висміюють, і дійсно, трапляється так, що люди говорять надто багато і ні про що. Але без спрямовуючих слів віра загубиться в пітьмі, спіткнеться об камінь. Тому ангел не просто вивів апостолів з в’язниці: він дав їм термінове доручення. «Говоріть до народу у храмі всі слова цього життя». Ми доки не знаємо, як воно називається, але проповідь слід продовжувати.

Це ще сильніше дратувало владу. З урахуванням того, що сталося, адже вірні зустрічалися у все більших кількостях буквально на порозі Храму, недивно, що первосвященик зі своєю аристократичною сім’єю і колегами визнали новий рух прямою загрозою своєму статусу, положенню і владі. (Сама б влада сформулювала це інакше: пряма загроза честі Божій, благоговінню перед Храмом, який є дім Божий.) За словами, Луки вони «переповнились заздрощами».

У даному випадку виклик кинутий владі саддукеїв і первосвящеників. Цією владою вони були зобов’язані своїй ролі хранителів головної святині, найсвятішого місця на Землі. Тому вони не збиралися спускати апостолам з рук їх проповідь. Жодних поступок: нехай не буде Бог зганьблений, нехай не буде Ізраїль відведений зі шляху, нехай не настане жодне лихо. Апостолів слід зупинити! І влада зробила усе, що могла. Адже в неї була і вміла поліція, і надійні в’язниці. Але в Царстві Божому закритих дверей немає.

Взагалі тут є загадка. Чому Павло терпить у в’язниці цілих два роки (Дії 24:27), коли йому потрібно їхати в Рим, і Бог може послати ангела, який би його звільнив? Що ж, до таких загадок ми повинні звикнути. Деякі богословські скептики роблять висновок, що раз Павла не звільнили, то, напевно, і апостолів ніхто не звільняв: не було ні ангела, ні свободи від уз, ні подиву стражників (до речі, що перекликається з сценою після воскресіння Ісуса). Проте це не богослов’я, а філософія собаки на сіні, глибоко посередня: якщо так міркувати, у нас від Нового Заповіту залишиться даремне старе базікання. Апостоли учили «словам цього життя», і влада все більше сприймала їх вчення як відверто підривне стосовно засад звичного для них юдаїзму, а тому намагалися вжити заходи. Проте, як ми побачимо в наступному уривку, у такій політиці є велика небезпека: опиратися вже не людському руху, а самому Богові.

Попередній запис

Дії 4:32-37 – 5:1-11

Дії 4:32-37 – Знамення Нового Заповіту «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них ... Читати далі

Наступний запис

Дії 5:27-42 – 6:1-7

Дії 5:27-42 – Людські вигадки і божественні настанови «Припровадивши ж їх, поставили перед синедріоном. І спитався їх первосвященик, говорячи: Чи ... Читати далі