Дії 4:32-37 – 5:1-11

Дії 4:32-37 – Знамення Нового Заповіту

«А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було. І апостоли з великою силою свідчили про воскресення Ісуса Господа, і благодать велика на всіх них була! Бо жаден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав. Так, Йосип, що Варнавою що в перекладі є син потіхи був прозваний від апостолів, Левит, родом кіпрянин, мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів.»

Фрази деяких політиків стають народними. Я вже не молодий і пам’ятаю, як Гарольд Макмілан сказав, що «ніколи не було так чудово». Деякі американці чули, як Франклін Рузвельт говорив про «Новий курс». І ще довго Маргарет Тетчер буде для людей «залізною леді».

Западають у пам’ять і фрази з інших джерел. Наприклад, багато хто вживає вираз «заколоти теля відгодоване» у сенсі «почастувати кращим, що є удома», навіть не підозрюючи, що походить воно з притчі про блудного сина (Лк. 15). Чи часто цитують: «так боягузами нас роблять роздуми», «пращі і стріли лютої долі», не знаючи, що узяті ці фрази з монологу Гамлета в Шекспіра. І так далі.

Літературних джерел у нас багато: цитуй – досхочу, хоча нині часто-густо віддають перевагу над читанням комп’ютерним розвагам. Адже ще нещодавно в багатьох домах єдиною справжньою книгою була Біблія! До речі, днями в одній газеті була опублікована цікава стаття. Її автор нарікав, що нові переклади Біблії позбавили багатьох віруючих людей ситуації впізнавання, коли ти чуєш фразу і інстинктивно дізнаєшся її як частину свого світу.

Про це варто згадати у зв’язку з використанням Старого Заповіту в Новому. Як ми вже бачили, часто коротка цитата несе із собою з первинного контексту цілий уривок, можливо, навіть цілий світ, цілий світогляд. І багато уважних читачів відмічали, що щось подібне відбувається у в. 34. Лука вже повідомляв, що перші єрусалимські християни продавали майно і роздавали тим, хто має потребу. Навіщо він повторює цю інформацію? Що в цьому додаванні нового?

Перші християни зовсім не першими в тодішньому юдаїзмі стали жити общинним життям. Найзнаменитіший з інших прикладів ми знаходимо в кумранських рукописах. Вони описують «общину Заповіту», що об’єдналася навколо якогось «Учителя Праведності» (жив у І столітті до Р. Х. чи трохи раніше). Цей Учитель сповістив (чи послідовники сповістили від його імені), що через його служіння Бог встановив «новий Заповіт», про який сповіщали пророки, особливо Єремія і Єзекіїль. Раніше Учителеві чинили опір ієрархи єрусалимського Храму. Більше того, Учитель і сам міг бути священиком (можливо, альтернативним кандидатом на пост первосвященика). Учені обговорюють усе це дуже детально. Ми ж доки зауважимо наступне: роблячи такі твердження, кумранські автори та інтерпретатори (серед кумранських текстів знайдена безліч біблійних рукописів і декілька коментарів на них) розуміли себе як общину, в якій утілився древній ідеал Ізраїлю як народу Заповіту. Тому в них була спільність майна. Спочатку в людей виникала довіра до общини; потім, остаточно вирішивши приєднатися, вони розставалися з майном.

Мабуть, щось дуже подібне і зі схожої причини було в перших християн. Вони увірували, що Бог уклав «новий Заповіт» (звичайно, не через Учителя Праведності, а через Ісуса з Назарету). І відповідно вони вважали себе «общиною Заповіту», в якій збуваються обіцяння Божі. Одне з важливих обіцянь міститься в Книзі Второзаконня. Втор. 15 містить статут про «суботні» роки: кожні сім років має відбуватися прощення боргів; борги позикодавцям відпускаються. І сказано: «Не буде серед тебе вбогого, бо конче поблагословить тебе Господь у Краї, якого Господь, Бог твій, дає тобі на спадок, щоб ти посів його» (Втор. 15:4).

І тоді думка Луки стає остаточно ясна. Лука стверджує, що першохристиянський рух – справжня община Заповіту, спочатку задумана Богом. Вона можлива завдяки повному прощенню гріхів і боргів через хресну смерть Ісуса; невипадково сам Ісус сповістив (Лк. 4) про початок Ювілейного року (пор. Іс. 61) і проповідував прощення гріхів і боргів. Тепер Його учні самим практичним чином утілюють обіцяння про оновлення Заповіту. Причому вони не лише прощатимуть борги кожні сім років, але в них взагалі не буде приватної власності, бо все буде спільне. Як ми вже відмічали, це не означає, що вони залишилися без даху над головою: інакше їм було б ніде жити і збиратися, та і Павло згодом припускає як самоочевидне, що в людей є домівки, де вони живуть і їдять (1Кор. 11:22), – і це при тому, що згідно з вченням Павловим, на дар любові Божої в Христі необхідно відгукуватися спільністю грошей, і не лише в рамках своєї общини, але виходячи за рамки територіальних і культурних бар’єрів (Рим. 15:25-29; 2Кор. 8-9). У Павлових церквах цей принцип такий важливий, що незабаром після заснування ним громади в Солуні апостолу довелося попереджати про небезпеку утриманців, які тільки беруть від общини, хоча самі здатні заробляти. Така небезпека можлива лише в громадах, де принцип розподілу власності є одним із засадничих.

Повторним описом церкви Лука завершує два розділи, що описують зцілення кульгавого, відповідь Петра та Івана перед владою і молитву вірних. Це дало йому можливість ввести декілька тем, які будуть важливі в подальшому оповіданні. Зараз він звертає особливу увагу на життя первинної церкви як справжнього народу Божого, причому, мабуть, вказує на певний парадокс. Храмова влада вважала, що охороняють офіційні традиції Ізраїлю; але в тому ж самому місті була община, яка жила так, як і мав жити справжній народ Заповіту, а отже, зменшувала значущість того, що відбувалося в Храмі. Що ти робиш з грошима і власністю, дуже багато що говорить про те, що в тебе за община. Відповідно, поведінка первинної церкви була красномовною. І недивно, що вони були здатні переконливо свідчити про воскресіння Ісуса! Вони своїм життям показували реальність воскресіння, тоді як багато сучасних християн не можуть навіть десятину віддати церкві.

Лука також показує, що мають на увазі деякі новозавітні тексти (наприклад, Флп. 2:1-4; Еф. 4:1-4), коли кажуть, що у вірних одне серце і один розум. Зрозуміло, що сюди входить і заклик до глибокого і сердечного консенсусу з ключових питань. Проте первинні юдеохристияни не провели такого різкого розмежування, як ми, між серцем/розумом і практичним життям. «Серце і душа одна» – це не лише «згода по спірних проблемах», але і «готовність ставитися до потреб іншого як до своїх власних». Знову таки тут є важлива старозавітна алюзія і знову в контексті Заповіту. «І дам Я їм серце одне та дорогу одну» – обіцяє Бог Єремії (Єр. 32:39; аналогічно Єз. 11:19). Так, каже Лука, і це відбулося через Ісуса. От вона, община нового Заповіту, де все це відбувається. І звідси право Ісусової общини вважатися справжніми зборами народу Божого, а ті, хто керують Храмом, – лише підробка. У свою чергу, це збільшує конфлікт між учнями Ісуса і храмовою владою, конфлікт, який через декілька розділів стане дуже гострим.

Лука також використовує тему спільності майна, щоб представити нам персонажа, який буде важливий у наступному оповіданні. Це людина на ім’я Йосип, прозваний апостолами Варнавою, тобто «сином потіхи». Він був левітом, тобто належав до коліна Левія, з якого виходили храмові священнослужителі другого рангу. (Власне священики були нащадками Аарона, одній із сімей у коліні Левія.) Для Луки Варнава – приклад людини, яка продала власність і принесла виручені гроші апостолам.

Можливо, що продане ним поле знаходилося на острові Кіпр, звідки він був родом і куди він потім відправиться з Павлом у першу заморську місіонерську подорож (Дії 13). Проте прізвисько Варнава, як ми побачимо, виправдалося не лише в його готовності ділитися майном, але і в допомозі людям, що знаходяться в скрутній ситуації (Дії 9:27; 11:22-26). Як і у своєму Євангелії, так і в Діях, Лука вставляє в розповідь різних людей не лише з тим, щоб зробити її яскравішою, але щоб показати, як виглядає на практиці слідування за Ісусом.

Дії 5:1-11 – Лихо

«А один чоловік, на ймення Ананій, із своєю дружиною Сапфірою, продав був маєтка, та й з відома дружини своєї присвоїв частину з заплати, а якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів. І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули! Юнаки ж повставали, обгорнули його, і винесли та й поховали. І сталось, годин через три прийшла й дружина його, про випадок нічого не знавши. І промовив до неї Петро: Скажи мені, чи за стільки ви землю оту продали? Вона ж відказала: Так, за стільки. До неї ж Петро: Чому це ви змовилися спокушувати Господнього Духа? Он ті входять у двері, що чоловіка твого поховали, і тебе вони винесуть… І вона зараз упала до ніг його, та й умерла. Як ввійшли ж юнаки, то знайшли її мертвою, і, винісши, біля мужа її поховали. І обгорнув страх великий всю Церкву та всіх, що чули про це…»

Чарльз Гаддон Сперджен, знаменитий баптистський проповідник вікторіанських часів, розповідав, як одного разу під час проповіді він виявив, що викриває в конгрегації когось, кого він не знав. З його вуст самі лилися слова: людина обдурила наймача, вкрала власність, їй зійшло з рук. Подробиці. Ця людина має негайно покаятися, інакше на неї чекає викриття.

Після служби Сперджен був спантеличений і навіть стривожений: звідки все взялося? Про що взагалі він говорив? І тут до нього підійшов схвильований молодий чоловік: «Будь ласка, не кажіть хазяїну. Я усе поверну». Покаяння відбулося: збиток був відшкодований, і ситуація вирішена. А Сперджен залишився роздумувати про те, як, не просячи і не шукаючи, він отримав «слово знання» про те, про що і гадки не мав.

Оповідань про подібні випадки в проповідницьких рухах і євангелізаційних кампаніях чимало, і вони допомагають зрозуміти Дії 5, хоча і залишають для нас непрості питання. Скажемо відверто: більшості з нас було б легше, якби Ананію і Сапфіру викрили в брехні, ті б покаялися і чи віддали залишок грошей, чи визнали, що в них доки бракує сил на радикальний крок. Замість цього на них пав швидкий суд, до речі, всупереч поширеній думці, украй нетиповий для Біблії. Більшості народів і людей, які поводяться неправильно, нечестя довгий час сходить з рук, а коли кара настає, то часто в несподіваній формі. Чому тут усе інакше? Що хоче сказати цією історією Лука?

Передусім він хоче сказати, подобається нам це чи не подобається (багатьом не подобається), що перша християнська община була свого роду Храмом. Вона була місцем святості, такої унікальної, що будь-яка нечистота відразу виділялася. Згадаємо Старий Заповіт: коли ковчег Заповіту везли в Єрусалим, один із стражників «простяг руку до Божого ковчегу, і схопив його, бо зноровилась була худоба. І запалився Господній гнів на Уззу (так звали стражника), і Бог уразив його там за цю провину. І він помер там при Божому ковчезі» (2Сам. 6:6-9). У самому Храмі були попередження про небезпеку наближатися негідним. Язичників тримали на відстані (див. Дії 21:28-29), жінки могли доходити тільки до певної межі, і лише священики могли заходити у внутрішній двір. У центральне ж святилище, свята святих, мав право вступати тільки первосвященик, і то тільки раз на рік, вживши різні заходи обережності.

Передання древнього Ізраїлю пов’язують це почуття небезпечної святості не лише з Храмом, але і з поведінкою усієї общини. Скажімо, Книга Левит оповідає про двох синів Аарона, які порушили святість святилища і понесли наслідки (роз. 10). Книга Ісуса Навина містить розповідь, що чимось нагадує історію Ананія і Сапфіри: після руйнування Єрихону якийсь Ахан присвоїв собі частину власності із заклятого, тобто присвяченого Господові; на общину пав гнів Господній, злочин Ахана був розкритий, і він став жертвою швидкого суду зверху (роз. 7). Аналогічним чином, 2 Книга Хронік повідомляє, як цар Озія зухвало повівся у святилищі і був уражений проказою (роз. 26).

Приємного в цих оповіданнях, як і в Дії 5:1-11, мало, але нічого не вдієш. Адже нас захоплює, як перші християни здійснювали зцілення, протистояли погрозам влади, навертали людей направо і наліво, жили із спільним майном, але тоді потрібно і визнати, що якщо люди хочуть бути общиною, яка займає місце Храму Божого, то їм не потрібно дивуватися, якщо Бог сприймає їх серйозно і показує, що дешевої благодаті не існує. Якщо люди закликають силу Святого, Який виправить всяку неправду, знищить всяку брехню наприкінці часів, то Він може зробити цей суд частково вже зараз, заздалегідь. Як виразився Павло, «Бог осміяний бути не може» (Гал. 6:7). Так, ми щиро сподіваємося, що Він зазвичай не каратиме так несподівано і швидко, не позбавлятиме можливості покаяння і відновлення (зауважимо, що подібних випадків у ранній церкві, мабуть, більше не відбувалося, за можливим виключенням 1Кор. 11:30 і попередження в 1Кор. 5:1-5). Проте треба вибирати: або ми живемо в присутності Бога-Творця, Який має намір виправити світ, або впадаємо назад у приємне язичництво, нехай навіть у християнській обкладинці. Іншими словами, святість не є щось вторинне і необов’язкове. Як Бог вирішить усе, ми не знаємо: Він один Серцевідець. Але перші християни добре розуміли: називати ім’я Ісуса, закликати Святий Дух – означає претендувати на те, що ми Храм Бога Живого. І бути готовим до наслідків.

І ще дуже важливий момент стосовно брехні. Деякі видатні богослови роздумували над цією проблемою: чи правильно, наприклад, сказати вбивці правду про те, де ховається жертва? Вони пропонували різні відповіді. Проте що б не думати про важкі випадки, нинішнє суспільство сповнене брехні і лукавства. Зазвичай люди і не соромляться того факту, що кажуть напівправду для досягнення своїх цілей. Політики та інші знаменитості брешуть постійно, публічно, жахливо. А значить, нам варто серйозно прислухатися до цієї біблійної розповіді. Ананії не було потреби брехати. Він цілком міг, продавши маєток, залишити собі частину грошей і чесно сказати: «Я віддаю тільки частину». Якщо він соромився таке казати, він міг взагалі нічого не продавати. Петро натякає у в. 4, що його ніхто не примушував розставатися з власністю, і вчинок Варнави наведений Лукою не як те, що робили усі, але як зразок видатної поведінки деяких. Отже, гріх полягав у брехні.

Справжній і глибинний гріх брехні полягає в тому, що він спотворює вищу нашу властивість: дар ясно виражати реальність того, хто ми такі, що ми думаємо і відчуваємо. У якомусь сенсі брехня – протилежність дару мов. Замість того, щоб дозволити Духові Божому запанувати в нашому слові, щоб ми славили Всевишнього словами і звуками, які дозволяють нам знаходитися (нехай коротко, швидкоплинно) на перехресті світів, на перетині неба і землі, наша брехня не лише роз’єднує небо і землю, але спотворює саму землю на догоду нашій користі. Кінець кінцем, брехати – означає показувати, що нам не подобається світ, як він є, а тому ми краще вдамо, що він якийсь інший. Але це означає і не довіряти Богові-Творцеві, Який піклується про світ і усе зробить як слід. Адже віра ранньої церкви в тому і полягала, що Бог-Творець діє в Ісусі Христі, щоб виправити світ. Якщо християни в це вірять, це проповідують, то повинні чекати, що вони будуть і судимі цим словом. Грізне попередження для усіх нас! Проте якщо ми з усією серйозністю віднесемося до Дії 5, то, можливо, побачимо, що в наших громадах збувається і інша реальність, про яку каже ця книга, реальність радісніша і обнадійлива. Як, наприклад, у наступному уривку.

Попередній запис

Дії 4:13-22 – 4:23-31

Дії 4:13-22 – Вибір «А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, ... Читати далі

Наступний запис

Дії 5:12-16 – 5:17-26

Дії 5:12-16 – Зцілення тінню Петра «А руками апостолів стались знамена та чуда великі в народі. І були однодушно всі ... Читати далі