Дії 4:13-22 – 4:23-31

Дії 4:13-22 – Вибір

«А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, і пізнали їх, що вони з Ісусом були. Та бачивши, що вздоровлений чоловік стоїть з ними, нічого навпроти сказати не могли.

І, звелівши їм вийти із синедріону, зачали радитися між собою, говорячи: Що робити нам із цими людьми? Бож усім мешканцям Єрусалиму відомо, що вчинили вони явне чудо, і не можемо того заперечити. Та щоб більш не поширювалось це в народі, то з погрозою заборонімо їм, щоб нікому з людей вони не говорили про Це Ім’я. І, закликавши їх, наказали їм не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення. І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули! А вони пригрозили їм ще, і відпустили їх, не знайшовши нічого, щоб їх покарати, через людей, бо всі славили Бога за теє, що сталось. Бо років більш сорока мав той чоловік, що на нім відбулося це чудо вздоровлення.»

Дженіфер вела урок географії з восьмирічними дітьми. Проходили Австралію. Намалювали на дошці мапу, розмітили на ній основні міста. Потім Дженіфер запитала клас, чим займаються австралійці.

– Плавають! – сказали декілька голосів.

– Правильно, – відповіла Дженіфер, – але більшість людей плаванням не заробляють.

– Роблять барбекю! – висловили версію інші.

– Так, барбекю вони роблять. Але так вони готують їжу. А їжу спочатку потрібно купити. А щоб купити, потрібні гроші. А чим вони заробляють гроші?

– Я знаю, – почувся голос дівчинки з останнього ряду, – колись майже всі австралійці працювали на фермах. У них були вівці, всяка худоба, урожай вирощували. Звичайно, зараз люди у великих містах займаються різними речами: бізнесом, машини роблять, міста будують. Ну, як усі. Але все одно багато хто залишився фермерами. Чим далі углиб материка, тим більше фермерів.

Клас втупився на дівчинку. Вона говорила так упевнено!

– Звідки ти все це знаєш? – запитала Дженіфер, – ми ж тільки сьогодні почали говорити про Австралію. Ти читала про неї книгу?

– Ні, – дівчинка похитала головою з сумішшю гордості і зніяковіння, – просто ми родом звідти. У тата була ферма, і на ній кілька тисяч корів. Я це все знала ще до того, як навчилася розмовляти.

Іншими словами, є інші способи пізнання, ніж прочитати про них у книжках. Більше того, якщо хочеш по-справжньому щось дізнатися, жодні книги не замінять особистого досвіду. Петро та Іван знали усе з перших рук: от що їх відрізняло.

Без сумніву, влада звикла розбиратися з баламутами і уміла дати їм добрий урок. Ті не устигали і оком моргнути, як їх закликали до відповіді. Проте з Петром і Іваном вийшло інакше. У рабинистичній школі вони не вчилися і Писання професійно не вивчали. У маленькому юдейському суспільстві I ст. перспективні студенти були відразу помітні і було ясно, що Петро та Іван не з їх числа. Вони були «невчені та прості». У той же час вони висунули тонке і глибоке тлумачення псалму, яке можна чекати лише від людей, що вивчали різні підходи до біблійної інтерпретації. Але нічого такого вони не вивчали. Що ж відбувається?

Як і в маленької австралійки, у Петра та Івана був секрет. І цей секрет допоміг їм обставити освічене начальство. Річ у тім, що вони були з Ісусом. Були з Ним день і ніч. Вони бачили і чули, як Він молиться. Вони знали, як Він тлумачить Писання: по-новому, творчо, розкриваючи його глибинну звістку і знаходячи в ньому вказівки на Своє покликання. Після Його смерті, дивного воскресіння і вознесіння Петру та Івану вимагалося лише розкривати ті лінії думки, які вони вже неодноразово чули від свого Учителя. Це не лише надало їм «сміливості» встати і сказати про свої думки. Це дало щось більше: ясність, чіткість, тверду точку відліку. І влада зрозуміла.

У той же час вони розгубилися. Адже кульгавий інвалід дійсно зцілився! Але не могли вони і відмовчатися, відмахнутися, зробити вигляд, що розмови про месіанство і воскресіння Ісуса з Назарету, про цілющу могутність Його імені, їх не стосуються. Як ми побачимо в наступних розділах, вони зводитимуть учням Ісуса найрізноманітніші підступи, але поки що вони в нерозумінні. Поки вони обмежилися тим, – принизлива поступка! – що наказали Петру та Івану більше не говорити в ім’я Ісуса.

Оголошуючи цей наказ, вони мали б усвідомлювати його неефективність: невже людина, яка знайшла слово, ім’я, що зціляє хворих, перестане зціляти тільки тому, що начальство проти? Проте відповідь Петра відбиває не лише прагматизм. Вона має глибоке богословське наповнення і формує основу всякого християнського опору владі світу цього з того дня донині. Його можна перефразовувати так: «Ви судді? Що ж, тоді розсудіть. Ви знаходитеся тут у присутності Божій і скажіть, кого ми повинні слухатися: Бога чи вас?»

Петро відповідає на своє власне запитання. Вони можуть відповідати як хочуть, але він і його друзі не збираються припиняти говорити в ім’я Ісуса і про усе, що Бог через Нього здійснює.

Можуть сказати: так що ж, будь-яка людина може назвати ім’я Ісуса, виступити від Його імені і обґрунтувати тим самим будь-яке повстання проти будь-якої влади? Що ж, у кожному випадку потрібно дивитися індивідуально: апріорі відкидати жодне таке твердження не можна. Проте в даному випадку відмінність Петра та Івана від різного роду самозванців, які прикривають ім’ям Ісуса плани, складені зовсім не за натхненням зверху, радикальне: Петро та Іван довели, що вони вже живуть новою реальністю, силою Духа Святого, цілющою силою Царства Божого. У них кульгаві ходять, як вони ходили в Ісуса. Апостол Павло сформулював це лаконічно: «Бо Царство Боже не в слові, а в силі» (1Кор. 4:20). Там, де сила Божа преображає, зціляє і створює нове життя, люди, які закликають ім’я Ісуса, можуть постати перед суддями (політичними чи релігійними) і сміло сказати, що вони виступають від імені Божого. За це ним, можливо, доведеться заплатити (такі умови гри), але їх слова будуть правдою.

Дії 4:23-31 – Відповідь на погрози

«Коли ж їх відпустили, вони до своїх прибули й сповістили, про що первосвященики й старші до них говорили. Вони ж, вислухавши, однодушно свій голос до Бога піднесли й промовили: Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив! Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим: Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти, Ірод та Понтій Пилат із поганами та з народом Ізраїлевим, учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося. І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса. Як вони ж помолились, затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!»

На початку літа 1989 року я відправився в Єрусалим читати лекції, а заразом попрацювати над парою книг, зокрема про Ісуса. Одного разу, сидячи у своїй кімнаті в соборі св. Георгія, я працював над темою вигнання бісів Ісуса: Його битви з бісами, Його боротьби з тими людьми, які звинувачували Його самого в союзі з дияволом. Обмірковувавши матеріал, я усвідомлював, що про нього складно говорити не лише з історичних позицій, але навіть і з богословських і що я вторгаюся в ті сфери, від яких вважав за краще б триматися чимдалі.

Нарешті потрібні слова були начебто знайдені. Я сів за комп’ютер і написав кілька абзаців. Несподівано пролунав гучний хлопок. Усі електричні системи в будівлі вимкнулися. Виявляється, робітник вгорі, намагаючись щось полагодити, випадково вбив цвях у головний кабель. Йому ще пощастило, що він залишився живий. А я втратив усю роботу, зроблену за ранок.

Було так неприємно, образливо, після всіх цих тяжких годин, спроб зрозуміти історію і глибинні сенси, що я ледь не розплакався. Я вийшов у сусідню кімнату, сів за рояль і пограв на ньому декілька хвилин, намагаючись заспокоїтися і прояснити думки. Потім повернувся назад і схилив коліна. Чомусь мені спали на розум слова Дії 4:29 (можливо, я чув їх перед цим у соборі того дня або в той тиждень).

«Нині, Господи, – молився я, – споглянь на їхні погрози і дай рабу Твоєму із повною сміливістю слово Твоє повідати, простягаючи руку Твою так, щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса». Потім я сів за стіл і став відновлювати уранішню роботу.

Досі я молився так неодноразово, хоча зазвичай і не в таких дивних обставинах, але часто з відчуттям, що в наші дні боротьба йде не менша, ніж у дні апостолів. Іноді це битва з реальними представниками влади (як у Дії 4). Іноді битва з духом віку цього, який буває властивий, скажімо, якійсь організації, або сім’ї, або клубу, і який диктує, які речі «говорять», а які «не говорять». (Можливо, доводиться чітко сповідувати християнство, і це сповідання повисає в повітрі не менш скандально, ніж грубе слово.) Іноді це битва внутрішня, коли те, що мені дуже хочеться зробити, сказати або подумати, суперечить тому, про що каже текст: нічого не поробиш, потрібно визнавати власну упередженість, каятися і змінювати свої погляди і поведінку. Як би то не було, битва реальна. Я не хочу сказати, що вона неодмінно із самими силами пітьми (хоча і таке дуже навіть буває). Я лише знаю, що коли ти говориш або пишеш про Ісуса, про Його хрест і воскресіння, про нове життя, що руйнує окови і випускає людей на свободу, неначе збираються сили, які роблять усе можливе, щоб цьому чинити опір.

У попередньому уривку було посилання на псалом 118, і ми бачили, наскільки важливий він був для ранньої церкви, яка зазнавала гоніння від влади. Тепер ми знаходимо апостолів за молитвою, коли вони повернулися до друзів після походу в Храм, що затягнувся, всупереч очікуванням, до ранку. Цього разу вони згадали про псалом 2. І це ще один псалом, що має безпосереднє відношення до цієї ситуації.

Починається він з питання до Бога: «Чого то племена бунтують, а народи задумують марне? Земні царі повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця» (Пс. 2:1-2). Питання це стоїть у ряді довгої єврейської традиції, згідно якої Бог поміщає Свій народ серед ворогуючих і жорстоких народів землі як знак Свого прийдешнього Царства, суверенного володарювання, яке нарешті принесе людям мир і справедливість. Зробить Він це через помазаного Царя, який назветься «Сином Божим». Цьому «Синові Божому», сповіщає автор псалма, Всевишній дасть у спадщину не лише Землю обітовану, але і всі народи світу. Обіцяння Аврааму розширюється (пор. Пс. 72 і 81) і віднині охоплює весь світ.

Таким чином, коли апостоли цитують (в. 25-26) у своєї повної віри молитві псалом 2, вони не просто відшукують у Біблії якийсь текст, який відбивав би почуття, що весь світ проти них. Вони беруть текст, який дуже яскраво і сильно говорить про Месію як Сина Божого, якому уготовано володарювати над світом. Це переконання знаходиться в самому осередді ранньохристиянської віри, і ми знаходимо його у відомому уривку в апостола Павла. У Посланні до Римлян (1:3-5), можливо, цитуючи вже існуюче сповідання, Павло сповіщає: через воскресіння Бог показав, що Ісус дійсно Його Син, Месія з насіння Давидового, і що Ісус тому є Володар світу і Йому мають бути вірні всі народи.

Дуже упевнена молитва! І не тому, що люди знаходилися в особливо благочестивому настрої, а тому що вони були глибоко вкорінені в древній біблійній традиції. Вони починають молитву наступними словами: «Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив!», тобто волаючи до Бога Старого Заповіту, Бога, до Якого можна звертатися з приводу усього, що відбувається в Його володіннях. Потім йде цитата з псалму. Потім поточна ситуація чітко корелюється з біблійною розповіддю. У результаті молитва містить характерну для Дій богословську думку: навіть такі жахливі події, як хрест Ісуса, були узгоджені з волею Божою (в. 28). Нечестя володарів, попущене Богом, сприяє реалізації Його задумів: навіть людський спротив Він обертає Собі в хвалу.

Тепер, коли ґрунт підготовлений, йде основний зміст молитви. Не «нехай помруть страшною смертю», не «нехай начальство буде приємнішим». Не «нехай припиняться гоніння» і навіть не «наверни їх у християнство, щоб місіонерство пішло на лад». Замість цього ми бачимо просте: «І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати». Опозиція існує, і Бог усе про неї знає. Але нам треба бути вірними, свідчити про Ісуса сміло і впевнено. І є сила Божа, яка не є нашою власністю, але яка завдяки Ісусу вестиме людей до нового життя.

У кожному новому поколінні церкви необхідно вчитися такій упевненій молитві. Ми не шукаємо гонінь. Але коли вони починаються, якої б форми вони не мали, вони сконцентровують наші думки, посилають нас до Писань і примушують покладатися на милість і силу Божу. Знову і знову церкві необхідно набувати те почуття божественної присутності, яка струшує нас, змахує з нас пил і павутину, наповнює Духом і дає сміливості.

Попередній запис

Дії 3:17-26 – 4:1-12

Дії 3:17-26 – Відновлення і оновлення «А тепер, браття, знаю, що вчинили ви це з несвідомости, як і ваші начальники. ... Читати далі

Наступний запис

Дії 4:32-37 – 5:1-11

Дії 4:32-37 – Знамення Нового Заповіту «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них ... Читати далі