Дії 2:14-21 – 2:22-36

Дії 2:14-21 – Збувається!

«Ставши ж Петро із Одинадцятьма, свій голос підніс та й промовив до них: Мужі юдейські та мешканці Єрусалиму! Нехай вам оце стане відоме, і послухайте слів моїх! Бо не п’яні вони, як ви думаєте, бо третя година дня, а це те, що пророк Йоіл передрік: І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, а старим вашим сни будуть снитися. І на рабів Моїх і на рабинь Моїх за тих днів Я також виллю від Духа Свого, і пророкувати вони будуть! І дам чуда на небі вгорі, а внизу на землі ці знамена: кров, і огонь, і куряву диму. Переміниться сонце на темряву, а місяць на кров, перше ніж день Господній настане, великий та славний! І станеться, що кожен, хто покличе Господнє Ім’я, той спасеться.»

Ми не завжди ретельно плануємо відпустку, але тут розстаралися. Уважно вивчили путівники. Продумали альтернативні нічліги на випадок, якщо з основними наміченими щось піде не так. Узнали історію тих місць, щоб було цікавіше. І звичайно, намітили розклад.

У реальності виявилося складніше, ніж на папері. Коли включаєш у план потяги, автобуси, літаки і машини, слід бути готовим до того, що твоєму плану вони слідувати не будуть. До аеропорту все було гаразд, але політ відклали, і ми півдня розважалися в залі очікування тим, що грали в карти. Коли ми прилетіли, нам, природно, довелося обрати інший потяг, який слідував іншим маршрутом. До мети добралися затемна. Чи до мети? Вже чи не переплутали ми місто і станцію? І як це з’ясувати?

Зітхання полегшення. Як нам і обіцяли кілька тижнів тому, біля платформи стояла людина з табличкою, яка підібрала втомлених мандрівників і усадила на автобус до готелю. І от ми на місці. Кінець шляху! Обіцянки збулися, відпустка почалася.

Перенесіть усе це в інший масштаб: не декілька днів, а дві тисячі років. Уявіть, що вам щось обіцяли, ви довго планували, мріяли, думали, мучилися, і от, нарешті, збувається і довгождана мить настає. Мить, яка повинна принести зітхання полегшення: от тепер ми заживемо!

Так читали Писання євреї I століття. Вони бачили в собі покоління, при якому усе мало збутися. Згідно з Книгою Даниїла (у I ст. її вивчали надзвичайно уважно), певний «полон» триватиме 490 років, якщо відлічувати від вавилонського полону. А вавилонський полон був… скажімо так, 400-500 років тому (залежить від того, як лічити, а лічили по-різному). Отже, не цілком зрозуміло, коли точно, але скоро, зовсім скоро. Але в той же час люди читали, запам’ятовували, молитовно обмірковували багато інших древніх текстів, які обіцяли щось дуже грізне і тривожне, коли Бог приведе їх в якесь нове місце. Причому повинні з’явитися знаки, які б підтвердили: ви на місці! Ви там, куди хотіли потрапити.

Лише уявивши собі той світ, де люди молилися, роздумували над древніми текстами, намагаючись осмислити те, що відбувається, ми можемо зрозуміти, як Петру спало на думку пояснювати події П’ятидесятниці цитатою з Йоіла. Якби люди на вулиці запитали мене, чому я і мої друзі поводимося як п’яні, я навряд чи б почав відразу цитувати Біблію, хоч би і Новий Заповіт. Проте Єрусалим був повний людей, які з нетерпінням чекали знамень Кінця, нехай навіть реальність не виглядала обнадійливою. Так, каже Петро: ми в тій точці шляху, про яку говорили всі путівники. Настали «останні дні».

Що таке «останні дні»? Цим виразом позначався час виконання обіцянь. Розповідь підходить до своєї кульмінації, подорож підходить до свого кінця: починається щось нове. Тим самим Петро не просто намагався пояснити з релігійних позицій дивну поведінку супутників (до речі, небезпечна річ у міському натовпі на велике національне паломницьке свято). Це виклик: ми біля мети! Шлях закінчений! От знаки прибуття! Час оглядітися по сторонах і побачити, де ми знаходимося.

Зауважимо: йдеться про «останні дні», але не в строгому значенні слова про останній «день». Бо ще гряде в майбутньому «день», про який пророки сповіщали як про «день Господній». (Пам’ятатимемо, що в Біблії Господь – це Бог Ізраїлю.) Вражаючим чином ранні християни узяли цей вираз і стали використовувати стосовно Ісуса, причому, як видно з Павла та інших новозавітних текстів, без якихось видимих труднощів. Інакше кажучи, вони вірили, що живуть у період часу між початком «останніх днів» і самим останнім «днем Господнім», у день, коли явиться Ісус (знову обіцяно в Дії 1:11) і з’єднаються у великому оновленні небо і земля (Дії 3:21).

У світлі цієї надії недивно, що серед перелічених знамень згадуються «чуда на небі вгорі, а внизу на землі ці знамена: кров, і огонь, і куряву диму». Тільки не потрібно думати, що в I ст. люди розуміли такі речі «буквально». «Кров, вогонь і курява диму», «переміниться сонце на темряву, а місяць на кров» – теоретично, це може бути сказано про сонячне затемнення чи якесь інше природне явище. Проте ті, кому була звична мова біблійних пророцтв, знали, що перед ними метафори для «поворотних» подій на землі, у суспільстві, світовій політиці, для подій, які приголомшують, як ми б сказали, «основи соціуму». Просто кажучи, часи грізні, часи глибоко нестабільні і невизначені.

Проте пророк не просто попереджав, що всім буде страшно і тривожно. Сенс «останніх днів» полягає в тому, що починається нове творіння і починається воно з народу Божого! І тоді зрозуміло, чому цитата з Йоіла пояснює дивну за виглядом поведінку апостолів, що вигукували різними мовами звістку про діяння Бога. Петро убачає тут зв’язок з обіцянням Йоіла про нове виявлення Духа. Досі Бог діяв Духом у Своєму народі, надихаючи то одну людину, то іншу: царів, пророків, священиків, праведників. І раптом через смерть і воскресіння Ісуса стався справжній сплеск: Дух Божий зійшов відразу на багатьох людей. У рівній мірі на рабів і вільних, чоловіків і жінок, молодих і старих. Усі вони стали ядром істинного народу Божого.

Це саме по собі вражаюче, якщо замислитися. Якщо пророцтва Йоіла збуваються, то Духа може набути будь-хто з народу Божого… так чому ж Дух не сходить на первосвящеників, офіційних релігійних вождів і учителів? Відповідь, політично незручна і в І ст., і в будь-якому іншому столітті, така: Дух показує, що нове творіння починається тут, у верхній кімнаті, де зібралися друзі і сім’я Ісуса, – не в Храмі, не в рабинистичних школах, не в підпіллі, де революціонери замишляють повстання, а тут, де ті, хто був з Ісусом і знову побачив Його живим після воскресіння, переповнені свіжою силою Духа і не можуть не говорити про те, що бачили і чули.

Дух діє без меж, і немає категорії людей, яка була б залишена: обидві статі, усі віки, усі соціальні верстви. Але це – ті, хто закликає «Господнє Ім’я» (в. 21). Тут знову Господом (у Йоіла Господь є Бог Ізраїлю), мабуть, названий сам Ісус. І так у Луки починається важлива і складна тема: «спасіння». Усі, хто закликає Господнє Ім’я, спасуться.

«Спасуться» означає не лише те, що вони «потраплять на небо після смерті». Це означає «дізнаються рятівну силу Божу, силу, явлену в Ісусі, яка вже нині передбачає великий фінальний акт позбавлення». Значить, слухачі Петра повинні теж призвати Господнє Ім’я і пізнати «спасіння» як нинішню реальність, а не тільки майбутню надію. Якщо «останні дні» дійсно настали, то і «спасіння» почалося. Всякий, хто знає, що йому потрібне спасіння, може призвати Господнє Ім’я і побачити, що станеться далі.

Дії 2:22-36 – Давид говорить про воскресіння Ісуса

«Мужі ізраїльські, послухайте ви оцих слів: Ісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас, як самі ви те знаєте, Того, що був виданий певною волею та передбаченням Божим, ви руками беззаконників розп’яли та забили. Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, вона бо тримати Його не могла. Бо каже про Нього Давид: Мав я Господа завсіди перед очима своїми, бо Він по правиці моїй, щоб я не захитався. Тому серце моє звеселилось, і зрадів мій язик, і тіло моє відпочине в надії. Бо не позоставиш Ти в аду моєї душі, і не даси Ти Своєму Святому побачити тління! Ти дороги життя об’явив мені, Ти мене переповниш утіхою перед обличчям Своїм! Мужі-браття! Нехай буде вільно мені сміло сказати вам про патріярха Давида, що помер і похований, і знаходиться гріб його в нас аж до цього дня. А бувши ж пророком, та відаючи, що Бог клятвою клявся йому посадити на престолі його від плоду його стегон, у передбаченні він говорив про Христове воскресення, що не буде зоставлений в аду, ані тіло Його не зазнає зотління. Бог Ісуса Цього воскресив, чого свідки всі ми! А отож, як правицею Божою був Він вознесений, і обітницю Духа Святого прийняв від Отця, то й злив Він оте, що ви бачите й чуєте. Не зійшов бо на небо Давид, але сам він говорить: Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм! Ото ж, нехай ввесь Ізраїлів дім твердо знає, що і Господом, і Христом учинив Бог Його, Того Ісуса, що Його розп’яли ви!»

Під час промови я спостерігав за пресою. Журналісти відверто нудьгували. Один гострив олівець, якась кореспондентка полірувала нігті. І раптом усе змінилося. Усі схопили блокноти і стали гарячково строчити в них короткі замітки. Хтось посилав СМС. Здавалося б, нудна і звичайна промова обіцяла потрапити на перші шпальта завтрашніх газетах. Оратор щойно туманно натякнув, що не просто коментує події дня, а починає виборчу кампанію: він хоче стати вождем партії, а значить, у близькому прицілі і прем’єр-міністром.

Таке враження може скластися від несподіваного переходу в промові Петра. Досі він показував, що вітер, вогонь і язики пояснюються тим, що настали «останні дні», передбачені пророком Йоілем. Але тут він змінює курс. Виявляється, «останні дні» настали, бо Ісус воскрес! Причому воскресіння Ісуса не є окреме дивне «чудо», начебто Бог раптом вирішив показати Свою могутність. Воно виконує обіцяння, дані Богом через царя Давида. І обіцяння показують, що Воскреслий – справжній син і спадкоємець Давидів. Іншими словами, Він законний цар Ізраїлю. Тут журналісти і хапаються за блокноти: у повітрі запахло революцією!

Зауважимо, що для Луки, як і для всіх ранніх християн, воскресіння не відхід роз’єднаного духу на небеса, коли тіло продовжувало б лежати в гробниці. Нічого такого слово «воскресіння» не означало. «Воскресіння» – це коли тіло спочатку було повністю мертвим, а потім стало повністю живим, уникнувши тління. Таку думку наводить Петро, цитуючи псалом 16 у в. 25-28 і повертаючись до нього у в. 31. Цей псалом (і для Луки, і для Петра, Давидів), говорить про «дорогу життя», коли померлий не буде «залишений у пеклі» і «не побачить тління», але певним таємничим шляхом буде виведений звідти.

Як відмічає Петро (в. 29-30), Давид не міг це сказати про себе, оскільки він помер, похований і тіло його зітліло самим звичайним способом. Значить, текст має глибший сенс і стосується не самого Давида, а його нащадка, сина Давидового. Коли описане в цьому пророцтві виконається, стане ясно, що настали «останні дні», а той, про кого воно виконалося, є справжній законний цар. Воскресіння Ісуса – безперечне знамення Його месіанства.

Далі у в. 33 Петро пов’язує воскресіння з досвідом П’ятидесятниці. Ісус нині піднесений праворуч Бога (пор. Дан. 7 і Пс. 110, який цитується далі), а тому здатний «вилити» Духа Святого. Вражаючі явища П’ятидесятниці були свого роду вказівною табличкою. Але вказували вони на реальність Пасхи! Сенс же Пасхи такий: «Господом, і Христом учинив Бог Його, Того Ісуса, що Його розп’яли ви!».

Що слово «Господь» додає до «Месії»? Мабуть, воно вказує на псалом 110, процитований у в. 34-35: «Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм!». Тут, як і в кількох інших «месіанських» псалмах, істинний цар Ізраїлю є також істинний Володар світу: якщо можна так виразитися, така логіка месіанства. Ізраїль – народ, обраний Богом заради усього світу; відповідно, коли прийде істинний і остаточний цар Ізраїлю, він стане і законним володарем світу. Наслідуючи вказівки самого Ісуса (Лк. 20:41-44), ранні християни неодноразово поверталися до псалму 110, щоб підкреслити цю думку. У цьому псалмі вони убачали зв’язок між Давидовим походженням Ісуса і Його піднесенням/прославлянням, через яке Бог підтвердив Його месіанство. Більше того, псалом 110 натякав, що Ісус не просто Месія: поглядаючи на Нього, вони бачать людське обличчя самого Творця.

Тільки в цьому світлі ми починаємо розуміти непростий в. 27, який резюмує точку зору всього Нового Заповіту. Так, страшна і ганебна смерть Ісуса була гріхом безсовісних і беззаконних нечестивців. Вожді єврейського народу видали Ісуса язичникам, прекрасно розуміючи, що накликають на Нього тортури і страту. Ісус пройшов через цілу серію важких випробувань і зрад: Іудина зрада, зречення Петра, сфабриковане звинувачення, пародія на правосуддя, цинізм єврейських вождів, боязке умивання рук Пилатом, жадання крові натовпом, знущання солдатів, кепкування як мінімум одного розіпнутого злочинця. Проте у світлі воскресіння і дарування Духа християни дуже швидко усвідомили, що навіть це було уготоване Богом Ізраїлевим, Творцем всесвіту.

За думкою Петра, Бог із самого початку задумав здійснити спасіння через жертву Месії. На помазаного царя мала обрушитися вся тяжкість зла, усі вади людських систем: Рим з його розхваленим правосуддям показав своє гниле нутро, Ізраїль з його прославленим Храмом і ієрархією відступився. І все це ударило по Людині, яка нічим таких тортур не заслужила. Але знову кажуть нам ранні християни, такий був Божий задум.

На відміну від Павла, автора Послання до Євреїв і інших новозавітних авторів, Дії тут не дають хоч трохи розгорнутого «богослов’я хреста». Лука просто каже наступне: (а) Бог задумав здійснити операцію спасіння через смерть Ісуса; (б) наміри і дії, що послали Ісуса на смерть, були глибоко нечестиві. Це анітрохи не виправдовує нечестя. Мається на увазі, що Бог, відаючи силу зла, заздалегідь запланував знищити її, узявши її удар на Себе, в особі Свого Месії, людини, в якій відбулося Боговтілення.

Звичайно, про хрест можна сказати і значно більше. І далі Дії крок за кроком це робитимуть. Але для початку сказані важливі речі. І Петро вже штовхнув християн на дорогу конфлікту з владою. Ісус є істинний Цар, а це означає, що офіційна влада має статус дуже сумнівний. Більше того, ця влада сама, разом з язичниками, несе відповідальність за смерть Ісуса. Бог чекає від них покаяння.

Втім, покаяння потрібне від усіх, хто так чи інакше виявився залучений у системи зла. Велика Блага звістка про Ісуса полягає не лише в тому, що він є Месія і Господь, але і в тому, що Своєю смертю Він завдав злу удару, від якого воно, хоча і зберігає певну реальну силу, ніколи не оговтається.

Попередній запис

Дії 2:1-4 – 2:5-13

Дії 2:1-4 – Приходить сила «Коли ж почався день П'ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із ... Читати далі

Наступний запис

Дії 2:37-41 – 2:42-47

Дії 2:37-41 – Рятівний задум Божий «Як почули ж оце, вони серцем розжалобились, та й сказали Петрові та іншим апостолам: ... Читати далі