Дії 2:1-4 – 2:5-13

Дії 2:1-4 – Приходить сила

«Коли ж почався день П’ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав.»

Іноді ім’я людини так тісно приліплюється до певного предмета чи продукту, що ми забуваємо первинне його походження. Найочевидніший приклад – Гувер (Hoover). В Англії ми часто називаємо пилососи «гуверами» (the Hoover), нехтуючи тим очевидним фактом, що безліч пилососів випускаються компаніями, що не мають жодного відношення до містера Гувера. Це все одно начебто Генрі Форд виявився таким успішним виробником машин, що ми б іменували «фордами» усі автомобілі підряд: і «мерседеси», і «вольво».

Щось подібне сталося із словом «П’ятидесятниця». У наші дні воно часто-густо асоціюється в людей з «п’ятидесятництвом». У свою чергу останнє асоціюється з досить маргінальним і екстатичним християнським життям: багато шуму, розмахування руками і, звичайно, фраз незрозумілими мовами. Ми забуваємо, що від першої П’ятидесятниці ведуть походження всі християни, а не тільки ті, які називають себе «п’ятидесятниками».

У євреїв I століття П’ятидесятниця – п’ятдесятий день після Пасхи. То було землеробське свято. Селяни пропонували Богові перші плоди урожаю пшениці (частково знак вдячності, частково як молитва, щоб інший урожай був благополучно зібраний). У той же час для юдеїв П’ятидесятниця, як і Пасха, не була тільки землеробським святом. Обидва свята пов’язувалися ще і з виходом євреїв з Єгипту, коли Бог виконав Свої обіцяння Аврааму і позбавив Свій народ. Пасха – це час, коли приносилися в жертву агнці і коли ізраїльтяни були врятовані від ангела-згубника, що винищив первістків єгипетських. У ту саму ніч ізраїльтяни вийшли з Єгипту. Попереду в них були прохід через Червоне море і шлях пустелею Синайською… Потім, через 50 днів після Пасхи, вони прийшли до гори Синай, де Мойсей отримав Закон. Іншими словами, П’ятидесятниця, п’ятдесятий день, пов’язаний не лише з «першими плодами» урожаю. Цього дня Бог дарував Своєму врятованому народу шлях життя, яким вони мали керуватися.

Усе це важливо для розуміння розповіді Дій про першу християнську П’ятидесятницю. Лука виходить з того, що про перші плоди люди знають, а тому уловлять підтекст: сповнення Духом, свідоцтво про Ісуса і Його воскресіння, перші навернені – це початок майбутнього есхатологічного урожаю. Є і інші паралелі з одкровенням Синайським. Коли діти Ізраїлеві прийшли до Синаю, Мойсей зійшов на гору, а потім спустився із Законом. Тут Ісус зійшов на небеса (вознесіння) і – натякає Лука – сходить нині, але не з письмовим Законом, накресленим на кам’яних скрижалях, а із статутом, який пишеться в серцях людських.

Слово «П’ятидесятниця» має цілком певні алюзії. Але звичайно, такий досвід Духа, як перша християнська П’ятидесятниця, не може бути зведений до богословських формул і старозавітних цитат, подібно до того як ураган – щось більше ніж діаграми на схемі метеоролога. З ураганом важливо, щоб хтось за ним близько стежив і повідомляв, що відбувається. А тут важливо самому відкритися цьому вітру, розкрити для нього життя, серце, уяву: нехай він створить з безживного слабака людину, чиє серце горить вогнем любові Божої. Невипадково Лука використовує образи вогню і вітру. Багато християн у багатьох традиціях схожим чином описують, що відбувається, коли Дух починає творити в житті людей і громад нове.

У світлі сказаного про вознесіння суттєве, що вітер зійшов «із неба» (в. 2). Через Дух на землю сходить творча сила Творця. І сенс не в тому, щоб дати людям «духовність», яка зробить їх байдужими до всього земного. Сенс у тому, щоб преобразити землю силою небесною. Преображення починається з тіл, розумів, сердець і життя учнів Ісуса, причому учнів як общини: Лука спеціально відмічає, що вони були зібрані в одному місці; Дух сходить сполучати, а не розділяти. Іншими словами, зішесття Духа на П’ятидесятницю як би доповнює вознесіння Ісуса. Воскреслий Ісус на небесах є присутність у Божих обителях нової «земної» реальності. Дух же на землі – це енергія самих небес. Тим самим дар Духа є прямий наслідок Ісусового вознесіння. Оскільки Ісус – Володар усього, то до Його енергії і сили творити нове можна доторкнутися через Дух усім, хто закликає Його, йде за Ним і довіряє Йому.

Вогонь і вітер – сили дикі і неприборкні. Коли вітер з шумом пробіг будинком і на кожній людині осів вогонь, напевно, апостолам було одночасно і радісно, і страшно. Далі в Діях неодноразово описуватиметься інший спосіб дії Духа, спосіб частий у наступній історії церкви: тихий, ненав’язливий, що поволі змінює життя і життєві ситуації. Люди часто думають, що це і є норма, що вогонь і сила – виключення (подібно до того, як у деяких «п’ятидесятницьких» колах вважають, ніби без шуму, вогню і глосолалії не можна обійтися). Проте не варто поспішати з висновками. Лука явно описує щось нове, початок нового руху, подібно до того як флот кораблів виходить у море, гнаний сильним вітром. Він хоче пояснити, як невелика група переляканих, збентежених і переважно неосвічених людей так швидко перетворилася в силу, на яку довелося зважати всьому світу.

Зокрема, Лука зупиняється на говорінні мовами. За останнє століття воно місцями стало помітним явищем у церковному житті, хоча доти практично не зустрічалося. Між тим, судячи з висловлювань Павла в 1Кор. 12:2-3, цей феномен був відомий і в інших релігіях. Деякі тлумачі намагаються знизити значення глосолалії: ніби, у перших християн вона була, і це добре, але і чудово, що потім не зникла, і взагалі потрібно тримати емоції під контролем (як свої власні, так і за необхідності чужі). Між тим глосолалія і інші схожі явища часто виражають глибинні, сокровенні емоції, які тут виходять на поверхню в хвалі, гіркоті, скорботі чи своєрідній молитві. Бачачи, яку важливість мало говоріння «мовами» у Новому Заповіті, важко погодитися з тими, хто вважає, що їм немає місця в сучасній церкві.

Врешті-решт, хіба не природно, що людина, створена і оновлена за образом Божим, буде і поводитися, навіть розмовляти по-новому? Ми покликані бути народом слова Божого, а слово Боже не утримати в раціоналістичних схемах і взагалі вузьких рамках.

Деякі відчувають провину, що не пережили такого захвату, як апостоли на П’ятидесятницю. Чи відчувають легку заздрість до тих, кому, мабуть, цей досвід знайомий. Відносно цього слід сказати дві речі. По-перше, як ми вже бачили в першому розділі, Бог діє індивідуально, з кожним по-своєму. Кожному – свій досвід і, можливо, у деяких він примітний лише тому, що на них чекають важкі випробування, і Бог заздалегідь дає їм переконатися у Своїй могутності. В інших же людей все спокійніше, і їм немає потреби в особливих переживаннях, щоб вирішити проблеми, хоча їх служіння, можливо, анітрохи не менш важливе і глибоке. Одним словом, не потрібно нікому заздрити, а потрібно радіти чужим дарам як своїм власним.

По-друге, із слів самого Ісуса (Лк. 11:13) ясно, що Бог бажає дати Святого Духа людям, і від нас потрібне лише одне: попросити. А як виявить Себе Дух прийшовши, заздалегідь сказати неможливо. Готуйтеся до вітру і вогню: Бог напевно захоче провітрити і зігріти запилені і холодні закутки вашої душі. Але можна не сумніватися: усі, хто прагне Духа, його отримають, і якої б форми і напрямку після цього не набуло життя (неминуче в послуху і вірі!), кінець кінцем цим життям людина прославить Бога.

Дії 2:5-13 – Нові слова для нових новин

«Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом. А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!… Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фріґії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни, юдеї й нововірці, крітяни й араби, усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими! І всі не виходили з дива, і безрадні були, і говорили один до одного: Що ж то статися має? А інші казали глузуючи: Вони повпивались вином молодим!»

Одного разу я був на міжнародній конференції християнських студентів: читав їм лекції якраз по Луці. Кого там тільки не було: люди з усієї Східної Європи – поляки, росіяни, румуни, угорці, чехи, німці, французи. Я був дуже захоплений і жваво почав розповідати. Перекладачі-синхроністи ледве устигали перекладати мої словесні піруети мовою цих студентів.

Настав час перерви. До мене підійшла перекладачка, дівчина з Угорщини, яка була мало не в сльозах.

– Докторе Райте, – звернулася вона до мене, – будь ласка, говоріть повільніше, навіть набагато повільніше. Розумієте, у середньому слово угорською рази в два чи три довше, ніж англійською. Навіть якщо б ваша англійська була завжди дуже простою, було б фізично неможливо за вами устигати: надто багато складів.

Звичайно, я послухався. Не лекцію читав, а (за моїми відчуттями) ледве повз і все поглядав у бік працелюбних перекладачів: як там вони, устигають? А сам ні-ні, та й згадував (може, ще і тема була така) цю сцену на початку Дій. Потрібно ж, на П’ятидесятницю перекладачі не знадобилися! Усі слухачі і так усе зрозуміли.

Цікаво, якої мови вони чекали? У більшості жителів Середземномор’я другою мовою була грецька. Після завоювань Олександра Македонського (IV століття до Р. Х.) у багатьох землях грецька стала приблизно тим же, чим нині є англійська. Всякий, хто подорожував, – а тут описуються саме такі люди, – без сумніву, був здатен висловитися грецькою, хоча в самого могла бути в запасі і ще якась одна мова (а то і дві, навіть три). Палестинські євреї добре знали арамейську і говорили арамейською, але деяким міг бути знайомий ще і біблійний іврит. Ще багато хто осягнув як мінімум ази латині: все-таки Римська імперія давали взнаки.

У день П’ятидесятниці апостолам не довелося піклуватися про переклад: усе сталося саме собою. Багато тлумачів дивуються з цього, оскільки бачать у глосолалії не здатність говорити іншими мовами, а певне незрозуміле (нехай навіть богонатхненне) поєднання звуків, яке жодною конкретною мовою не є, хоча і може бути схожою на таку. Врешті-решт, багато нинішніх християн, що говорять мовами, не чекають, що їх зрозуміють, як чекав би бути зрозумілим я, якби в єрусалимському автобусі на мене зійшло знання арабської.

У той же час є добре засвідчені випадки (і в давнину були), як люди за натхненням Духа починали говорити незнайомою мовою, самі ні слова не розуміючи, а згодом виявляли, що неподалік був носій цієї мови, який усе зрозумів. Я особисто зустрічав людей, з якими таке відбувалося, і в мене немає підстав думати, що вони обманювали себе чи мене. І таким епізодам я можу знайти лише те пояснення, що на все воля Божа: не нам визначати Йому межі і шляхи, якими Він бажає донести Благу звістку до людей. Можливо, це потрібно Богові в тих випадках, коли Він працює з особливо упертою людиною. Чи з людиною, якій важко, і її потрібно підтримати. Чи… Ми не знаємо.

Проте цей феномен, яким би дивним він не був для більшості з нас, висвічує щось важливе в оповіданні Луки. Адже перший розділ Дій багато говорив про обіцяння Боже розповсюдити Своє Царство, Своє рятівне суверенне володарювання не лише в Ізраїлі, але і через Ізраїль на весь світ. Іншими словами, йшлося про те, як Бог виконає сказане Аврааму в Бут. 12:3: «І благословляться в тобі всі племена землі!». Обіцяння Авраму ж йде в Книзі Буття відразу після яскравого і забавного розділу про вавилонське стовпотворіння: у Вавилоні замислили будувати «вежу заввишки до небес і зробити собі ім’я». Нічого не вийшло: зухвалий проект спіткала та сама доля, яка завжди спіткає людську зарозумілість, – Бог змішав мови людей, вони перестали один одного розуміти і, відповідно, не могли працювати над створенням суспільства, в якому вже не було б потреби в Богу.

Лука хоче сказати, що з П’ятидесятницею прокляття скасовується: обіцяння Аврааму збувається, і все людство почує Благу звістку про Ісуса («великі діла Божі» в. 11; пор. Дії 10:38-43). Так, усі присутні були юдеями або як мінімум прозелітами (язичниками, що навернулися в юдаїзм): в Єрусалим вони прийшли не просто так, а на юдейське свято. Проте вони зібралися з найрізноманітніших країн, в яких говорили різними мовами і діалектами. Лука дає вражаючий за своїм розмахом список земель: десятки тисяч квадратних кілометрів від Парфії і Месопотамії на півночі і сході до Риму на заході, Єгипту і Аравії на півдні, плюс ще острів Кріт. Сенс не в тому, щоб дати детальний географічний звіт, а в тому, щоб передати загальне враження: найрізноманітніші люди, дуже різношерста компанія.

Недивно, що деяким з присутніх таке різноголосся здалося п’яним базіканням. Знову і знову в Діях ми бачимо, що апостольська проповідь стикається не лише з натхненним прийняттям, але і часто-густо із спротивом, недовірою і кепкуваннями. І до наших днів повно людей, які вважають, що ми марно витрачаємо час і говоримо безглузду нісенітницю. До того ж ще деякі християни хочуть дотримувати пристойність, щоб їх, не доведи Боже, за жодних обставин не прийняли за п’яних: ні о дев’ятій годині ранку, ні в якийсь інший час доби. А тим часом Писання кидає тут нам виклик: чи є в нас досить Духа, досить нового життя, щоб ті, хто слухає нас, хоч взагалі якось відреагували на наші розмови? Якщо ні, то чому? Дух діє на якійсь інший лад або ми так успішно пригасили вогонь Духа, що нічого взагалі не відбувається?

Попередній запис

Дії 1:9-14 – 1:15-26

Дії 1:9-14 – Вознесіння! «І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх ... Читати далі

Наступний запис

Дії 2:14-21 – 2:22-36

Дії 2:14-21 – Збувається! «Ставши ж Петро із Одинадцятьма, свій голос підніс та й промовив до них: Мужі юдейські та ... Читати далі