Дії 1:9-14 – 1:15-26

Дії 1:9-14 – Вознесіння!

«І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей… А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі у білій одежі ось стали при них, та й сказали: Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!

Тоді вони повернулись до Єрусалиму з гори, що Оливною зветься, і що знаходиться поблизько Єрусалиму, на віддаль дороги суботнього дня. А прийшовши, увійшли вони в горницю, де й перебували: Петро та Іван, та Яків та Андрій, Пилип та Фома, Варфоломій та Матвій, Яків Алфеїв та Симон Зилот, та Юда Яковів. Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір’ю Ісусовою, та з братами Його.»

Одного разу ми вечеряли з друзями, які нещодавно переїхали в західну Канаду.

– Задоволені? – запитала моя дружина. – У Ванкувері вже як вдома?

– Це не дім, – живо відповіла її співрозмовниця, – це справжні небеса!

Чоловік її, богослов, з незадоволенням похитав головою:

– Що ти кажеш, любо! Справжній дім – це небеса.

– У жодному разі, – відповіла його дружина на таку, мабуть, зайву правильність, – дім там, де є виснажливий труд і один негаразд за іншим. А тут я від усього подібного вільна. Чим тобі не небеса?

Згодом я часто згадував цю розмову і, мабуть, не згоден з моїм другом-богословом. Хоча багато гімнів і молитов (зазвичай XIX – початку XX століття) називають нашим домом небеса, Біблія висловлюється трохи інакше. У Біблії небеса і земля – дві половинки створеного світу. Хоча їх доречніше порівняти, напевно, не з двома половинками апельсина (більш-менш однаковими, які проте займають різне місце в просторі), а з тим, як співвідносяться між собою вага предмета і його матеріальний склад; чи, можливо, сенс прапора і тканина, з якої він виготовлений, – два ракурси на одну і ту ж річ, два різні і взаємозв’язані аспекти, причому один пояснює другий. Для Біблії говорити про «небо і землю» означає говорити про те, що все в нашому світі має інший вимір, іншу грань реальності. (До речі, слово «земля» може бути дещо оманливим, оскільки Землею називається і наша планета Сонячної системи. У Біблії ж «землею» зазвичай іменується весь наш просторово-часовий континуум.)

У принципі, цю іншу реальність можна назвати «внутрішньою» аналогічно, скажімо, з м’ячиком для гольфу: у нього є зовнішня частина (жорстка, пружна поверхня) і внутрішня частина (густо набитий вміст). Проте з тим же успіхом «внутрішньою» реальністю можна назвати і землю (матеріальну сторону світу, де ми зараз мешкаємо), а «небо» тоді буде реальністю зовнішньою, відкритою таким сенсам і можливостям, які ми в нашій внутрішній тісноті не в силах і помислити.

Якщо від цих порівнянь сенсу немає, відкиньте їх і сконцентруйтеся просто на реальності. А реальність така: у Біблії «небо» є простір, де Бог, а «земля» – простір, де ми. «Небо» не просто «блаженний край, куди вирушають після смерті праведники», і вже, звичайно, не можна назвати його нашим «домом», якщо під цим мати на увазі, що нам уготоване залишити «землю» назовсім і переселитися на «небо». Біблія неодноразово підкреслює: згідно із задумом Божим, на нас чекають «нове небо і нова земля», які раз і назавжди з’єднаються в новій реальності. Можливо, «небо» стане для нас тимчасовим домом після закінчення нинішнього земного життя, але шлях наш лежить до нового світу, єдиного і преображеного.

Сенс воскресіння Ісуса частково в тому, що воно поклало початок цьому чудовому оновленню. Не в тому річ, що Він ожив через якийсь природний казус або дивне «диво», яким Бог вирішив продемонструвати Свою могутність і відігнав смерть. На хресті був завданий удар по головній силі зла – тлінню і смерті, і тоді творча сила Божа, що більше не стримується (як раніше) людським спротивом, змогла розгорітися і дати початок тій єдності небес і землі, яку Бог задумав для всього світу. Частково це і дозволяє пояснити дивні особливості воскреслого тіла Ісуса, які ми помічаємо в усіх оповіданнях про Пасху. Євангелісти всіляко підкреслюють, що це і справді Ісус, що Він не привид, що Він їсть і п’є, – і тут з’ясовується, що Ісус може за власним бажанням з’являтися і зникати. Немов перші учні самі не могли достеменно собі все пояснити і просто по можливості описували, що бачать.

Як тільки ми зрозуміємо біблійний вираз «небо і земля» і зрозуміємо, що «небо» не є точка в нашому просторово-часовому континуумі десь у нас над головою (з якого саме ракурсу вона над головою – європейців? бразильців? австралійців?), ми підійдемо ближче до того, що є вознесіння, так просто і коротко описане Лукою. Ні Лука, ні хтось іншій з ранніх християн не думали, що Ісус був першим космонавтом, який вийшов за межі земної орбіти, і що варто гарненько пошукати в космосі, і ми Його знайдемо. Вони вірили, що «небо» і «земля» – це дві взаємозв’язані сфери божественної реальності і що воскресле тіло Ісуса – перше (і доки єдине), що повністю належить обом світам, але чекає часу, коли все буде оновлене і возз’єднане. До часу, коли небеса і земля з’єднаються, небо для людей – єдиний дім (як сказав Томас Еліот, «людство не виносить, коли реальності занадто вже багато»). Але коли це відбудеться, у центрі буде сам оновлений Ісус.

Такі сенс події і його пояснення, як ми їх знаходимо у в. 9-11. Ісус «возноситься»: учні розуміють, що Він прямує не кудись за межі місячної орбіти і сонячної системи, а в обителі Божі. Хмара тут, як і часто в Біблії, означає божественну присутність (згадаємо стовп хмарний і вогненний, коли діти Ізраїлеві йшли пустелею, або хмара і дим, які наповнювали Храм, коли Бог відвідував Його особливою присутністю). Ісус перейшов в обителі Божі, але Він повернеться в день, коли той вимір і наше нинішнє зіллються воєдино раз і назавжди. Цьому обіцянню ще належить збутися в історії. Саме це ми маємо на увазі під «другим пришестям».

Зауважимо ще два моменти. Комусь з читачів I ст. могли бути помітні вони обидва, комусь – лише один з них. По-перше, ранні християни надавали велике значення старозавітному обіцянню, яке міститься в Книзі Даниїла: «Ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому» (Дан. 7:13-14). Син Людський набуває влади над «звірами», чудовиськами, що втілюють сили зла і хаосу. Для людини, яка вдумувалася в цей уривок, – ранні християни, безумовно, вдумувалися в нього, – історія вознесіння Ісуса показує, що пророцтво в Дан. 7 виконалося! Людина («син людський»), яка постраждала від темних сил, прославлена і зведена в присутність самого Бога, щоб отримати царську владу. Це настільки добре узгоджується з попереднім уривком (в. 6-8), що Лука явно зробив це свідомо.

Друге. Багато читачів Луки знали, що коли помирав римський імператор, зазвичай оголошувалося, що душа його, вийшовши з тіла, вознеслася на небеса. Якщо будете дивитися на Форум у Римі, зверніть увагу на арку Тита (правив у 79-81 роки Р. Х): там зображена душа Тита, що возноситься на небеса. Сенс ясний: імператор стає богом (відповідно, його син і спадкоємець міг іменувати себе «сином божим», – корисний титул, якщо правиш світом!). З титулом як таким паралель не така чітка, оскільки Лука ясно дає зрозуміти, що на небо возноситься не просто душа Ісуса (тіло ж залишається на землі), а усе Його оновлене, тілесне і повне «я». Проте в підтексті стоїть, що Ісус залишає далеко позаду усе, що римські імператори могли сказати про себе. Він – реальність, а вони – пародія (тема, з якою ми далі в Діях зіткнемося неодноразово). І коли наприкінці книги Блага звістка буде відкрита і безперешкодно сповіщатиметься в Римі, у нас виникне почуття: «Звичайно! Саме так і мало бути». Ісус – справжній і законний володар світу, сидячий на престолі Божому і в якомусь сенсі сам божественний.

Найперший і значущий відгук на цю безпрецедентну подію, яка і тепер насилу піддається опису, – поклоніння. Лука часто каже нам про молитву перших християн. От, ми повертаємося разом з учнями з гори Оливної в будинок, де вони зупинилися, оглядаємо кімнату і бачимо здивовані і радісні обличчя людей, зокрема матері Ісуса. Вони моляться. Усі, хто закликає ім’я Ісуса, хто поклоняється Йому, хто вивчає слово Його, покликані до богослужіння і молитви. Чому?

Що ж, відповідь ясна. Адже саме в богослужінні і молитві ми, хто ще живе на «землі» (у вищеописаному сенсі), беремо участь у житті «небес», де і перебуває Ісус! Постійні згадки про молитву в Діях показують, що саме так ці звичайні люди, які часто помилялися – апостоли і інші разом з ними – знаходили, що їх історія переплетена з історією того, «що Ісус продовжував чинити та чому навчати». Після вознесіння історія учнів Ісуса тривала як би у двох вимірах. До речі, це одна з причин, чому було неминуче зіткнення з храмовою владою: вважалося, що єрусалимський Храм – єдине місце, де зустрічаються небо і земля. Воскресіння і вознесіння Ісуса показують, що не єдине. І коли ми в наші дні не лише читаємо Дії, але і намагаємося йти за Ісусом, свідчити про Його володарювання над світом, через молитву і богослужіння ми також можемо залучитися до небесної реальності, зрадіти їй, набути в ній сил і, відповідно, дізнатися про ціну іншим володарям, іншим поглядам на життя.

Дії 1:15-26 – Знову Дванадцять

«Тими ж днями Петро став посеред братів а народу було поіменно до ста двадцяти та й промовив: Мужі-браття! Належало збутись Писанню тому, що устами Давидовими Дух Святий був прорік про Юду, який показав дорогу для тих, хто Ісуса схопив, бо він був зарахований з нами, і жереб служіння оцього прийняв. І він поле набув за заплату злочинства, а впавши сторчма, він тріснув надвоє, і все нутро його вилилось… І стало відоме це всім, хто замешкує в Єрусалимі, тому й поле те назване їхньою мовою Акелдама, що є: Поле крови. Бо написано в книзі Псалмів: Нехай пусткою стане мешкання його, і нехай пожильця в нім не буде, а також: А служіння його забере нехай інший.

Отже треба, щоб один із тих мужів, що сходились з нами повсякчас, як Господь Ісус входив і виходив між нами, зачавши від хрищення Іванового аж до дня, коли Він вознісся від нас, щоб той разом із нами був свідком Його воскресення. І поставили двох: Йосипа, що Варсавою зветься, і що Юстом був названий, та Маттія. А молившись, казали: Ти, Господи, знавче всіх сердець, покажи з двох одного, котрого Ти вибрав, щоб він зайняв місце тієї служби й апостольства, що Юда від нього відпав, щоб іти в своє місце. І дали жеребки їм, і впав жеребок на Маттія, і він зарахований був до одинадцятьох апостолів.»

Чим більше я старію, тим складніше мені управлятися з новою технікою. Не те, щоб я зовсім вже її не любив: на робочому столі стоїть комп’ютер, до нього приєднаний мобільник з адресами, щоденниковими позначками та іншим. Позаду айпод із сотнями годин музики. Ще на іншому столі мікрофон, що зв’язує мене з радіостанціями, і кишеньковий диктофон. Довелося все це освоїти. Але от настає момент, коли з коробки витягається нова іграшка, і я дивлюся на неї в жаху. Знову освоювати цілу нову мову, дізнаватися, на які кнопки натискати, що до чого приєднувати. І вже звичайно, письмові інструкції могли б складати трохи краще. Я на незнайомій території, і треба, щоб хтось тримав мене за руку.

Думаю, так спочатку почували себе і апостоли. Як себе поводити? Здавалося б, потрібно бігти і всім розповідати про Ісуса, але вони цього не зробили. (Можливо, при всій своїй радості про воскресіння і наступне вознесіння вони усвідомлювали те, що кати Ісуса вживуть заходи і проти них. А може, просто ретельно дотримували вказівку Ісуса про те, що треба чекати осяяння силою зверху.) Як узнати волю Божу?

Спершу була дуже специфічна проблема на кшталт тієї, з якою я зіткнувся днями (присланий для нового устаткування шнур не відповідав розетці). Вони – передова частина Ісусового задуму відновити народ Божий, і їх має бути рівно дванадцять. Проте залишилося лише одинадцять. Відповідно, втрачалася символіка: як вони можуть зображувати Божий план про Ізраїль (а значить, і усе людство), якщо, так би мовити, одного патріарха бракує? Чи нехтувати цією обставиною або, якщо ні, то як її виправити?

Наскільки можна зрозуміти Луку, у даному випадку християни, як і зазвичай, звернулися до слова Божого і молитви. Під «словом Божим» я маю на увазі не лише букву Писання. Для них єврейська Біблія (яку ми звемо Старим Заповітом) була не просто звітом про те, що Бог говорив для їх предків. Це жива розповідь про початок божественного задуму, повна прихованих натяків і вказівок на час завершення цього задуму. Пророки і царі вслухувалися в голос Духа і записували слово Його, подібне до зерна: кинуте в благодатний ґрунт і довго зрошуване водою, воно пускало сходи, зростало в дерево і приносило плід.

І ще Ісусові учні невпинно перебували в молитві. У цій молитві вони також роздумували над біблійними псалмами, що передрікали час, коли народ Божий і істинний цар Божий зіткнуться із зрадником: зрадить людина, яку вважали близьким другом і колегою. У Писанні учні знайшли не опис конкретно своєї нинішньої ситуації (таке рідко буває), а ключики, за допомогою яких можна знайти вихід з нової і безпрецедентної дилеми. Псалми ясно дають зрозуміти: обрати нову людину на місце того, хто пішов, не лише можна, але і треба. Іншими словами, якщо один зрадив, то це не означає хибність божественного задуму. Парадоксальним чином Юдина трагедія була заздалегідь врахована в цьому задумі.

Так діє Бог. Для Луки, як і для його сучасника Йосипа Флавія, було дуже важливо, що Божий промисел веде людей і через важкі, темні обставини. От Юдина зрада: адже це був друг апостолів! Що там друг, ще кілька тижнів тому він був повністю одним з них. Вони близько знали його, а він – їх. Трагічна історія його передчасної смерті описана в Діях трохи інакше, ніж в Євангелії від Матвія (Мт. 27:3-10), але в цьому немає нічого страшного: у ранній церкві ніхто не прагнув, щоб всі деталі сходилися один в один, і нам теж це без потреби. Чи наклав Юда на себе руки (як думає Матвій) або несподівано важко захворів (як можна подумати з відомостей Луки), його вже не було серед апостолів. І апостоли дивилися на ці події у світлі Писання і у світлі Писання ж шукали вихід. Саме це підкреслює Лука. І вони обрали Маттія. Точніше сказати, Маттія обрав Бог. Вони використали відомий метод: тягнули жереб (перед тим максимально звузивши коло кандидатів!). Деякі тлумачі убачали тут ледь не свавілля: ніби, чи не краще було дочекатися П’ятидесятниці, зішесття Духа, а там вже вирішити? Лука явно не розділяє подібного скепсису і навпаки хоче показати, що із самого початку апостоли робили усе у світлі Писання і з молитвою. Ну і звичайно, був символічний момент, пов’язаний з «відновленням царства Ізраїлю»: необхідну повноту до Дванадцяти слід було заповнити скоріше.

Лука не хоче сказати, що вибрати відповідну людину на посаду (як у даному випадку) або виконання якогось завдання (у ряді наступних випадків) легко і просто. Далі в Діях ми побачимо щонайменше один важкий випадок, коли серйозна розбіжність відносно кандидатури викликала конфлікт. Для Луки важливе інше: Бог «знає серця» (в. 24), а тому саме в Нього потрібно запитувати, кого призначити, хто відповідає необхідній ролі. У даному випадку підійде далеко не всякий: на Юдине місце має заступити людина, яка була з апостолами весь час, ще з хрищення Іванового, і хто разом з Одинадцятьма може засвідчити воскресіння Ісуса.

Критерії, відмічені у в. 21-22, дуже цікаві. З них видно, що із самого початку християни вважали себе продовженням (пор. Дії 1:1) Ісусової звістки про Царство, що почалася з хрищення в Івана. І з них видно, що це коріння буле важливе для того, як християни розуміли себе. До числа кандидатів не увійшов Яків, брат Господній, що згодом став одним з керівників Єрусалимської церкви, бо до явлення йому воскреслого Господа він, мабуть, віруючим не був (пор. Ів. 7:5; 1Кор. 15:7). І ми бачимо, що головним апостольським завданням було свідчити про воскресіння самого Ісуса. Як стане ясно далі, якщо прибрати з Дій цей момент, нічого не залишиться. Воскресіння визначає церкву з тих днів донині. Церква – або рух, який сповіщає нове творіння Боже, або нікому непотрібна релігійна секта.

Мені завжди було трохи шкода «Йосипа, що Варсавою зветься, і що Юстом був названий», і він завжди збуджував мою цікавість. Ні з чого не видно, що в ньому була якась внутрішня вада або що він був негідний бути серед Дванадцяти. Врешті-решт, він увійшов до числа двох основних кандидатур! Апостоли явно йому довіряли. Ми не знаємо, що з ним трапилося потім (як і не знаємо наступну долю Маттія). Християни із самого початку знали, що до високого покликання потрібно ставитися без гордості, а до низького – без сорому. Та і сама відмінність між вищим і нижчим покликанням багато в чому уявна. Чому Всевишній обирає певних людей, це таємниця, в яку нам не проникнути.

Попередній запис

Дії 1:1-5 – 1:6-8

Дії 1:1-5 – Опублікували продовження! «Першу книгу я був написав, о Теофіле, про все те, що Ісус від початку чинив ... Читати далі

Наступний запис

Дії 2:1-4 – 2:5-13

Дії 2:1-4 – Приходить сила «Коли ж почався день П'ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із ... Читати далі