Дії 1:1-5 – 1:6-8

Дії 1:1-5 – Опублікували продовження!

«Першу книгу я був написав, о Теофіле, про все те, що Ісус від початку чинив та навчав, аж до дня, коли через Духа Святого подав Він накази апостолам, що їх вибрав, і вознісся. А по муці Своїй Він ставав перед ними живий із засвідченнями багатьма, і сорок день їм з’являвся та про Божеє Царство казав.

А зібравшися з ними, Він звелів, щоб вони не відходили з Єрусалиму, а чекали обітниці Отчої, що про неї казав ви чули від Мене. Іван бо водою христив, ви ж охрищені будете Духом Святим через кілька тих днів!»

Англійський драматург Алан Бенет написав знамениту п’єсу про не менш знамените божевілля відомого короля. У XVIII – XIX ст. Англією правили підряд чотири королі на ім’я Георг, і третій з них іменувався Георгом III. Значну частину свого правління він страждав від якоїсь психічної хвороби (мабуть, пов’язаною з порфірією). Відповідно, Бенет назвав свій твір «Безумство Георга III».

Коли п’єсу екранізували, творці фільму зіткнулися з проблемою. Річ у тім, що глядачі звиклися з продовженнями: «Людина-павук 2», «Людина-павук 3», «Супермен 3» і т. д. Чи не подумають вони, що «Безумство Георга III» – третя серія після «Безумства Георга» і «Безумства Георга II»? А то ще вирішать, що коли перших двох частин не бачили, чи варто дивитися відразу третю! Щоб уникнути подібного негаразду назвали просто: «Безумство короля Георга».

На початку Дій ясно і недвозначно задекларовано, на відміну від книги Бенета, що перед нами продовження. Його можна було б назвати «Справи і вчення царя Ісуса II» (але, звичайно, не «Ісус ІІ», оскільки цар Ісус лише один!). На перший погляд, назва дивна: Ісус з’являється на сцені лише в перших дев’яти віршах першого розділу. Та все ж Лука, чий перший том відомий як «Євангеліє від Луки», каже тут щось дуже важливе про своє продовження. А саме: ця книга – про те, що Ісус продовжує робити і чому продовжує учити. Розповідь пронизана таємничою присутністю Ісуса. Ісус є Цар і Господь не в минулому, усе більш віддаленому, а в живій і ясній реальності: Він – особа, яку можна знати і любити, слухати і слухатися, яка продовжує діяти у світі. Тому, хоча офіційно книга називається «Діяння апостолів», її краще було б назвати «Діяння Ісуса (II)».

Отже, Лука попереджає нас, що його книга незвичайна. В якомусь сенсі вона схожа на інші книги свого часу. Скажімо, у неї багато спільного з працями Йосипа Флавія, великого єврейського історика I ст. Деякі новозавітні автори не претендують на якийсь особливо хороший літературний стиль, але Лука явно знає толк у літературній справі: мова, компонування книги, двотомний масштаб – усе видає майстра. Це не Марко, орієнтований на найширшу публіку. Розраховано явно на читача з інтелектуальними запитами. Якщо продовжити сучасні аналоги, рецензію на таку книжку природно чекати не в бульварній пресі, а, скажімо, у літературному додатку до «Таймс» або «Нью-йоркському книжковому огляді». При цьому Лука зовсім не сноб. Звисока він з читачами не розмовляє: більше того, всякий, хто цінує хорошу історію, від душі насолодиться сюжетом. (Хоча наприкінці є свого роду загадка, і вона співвідноситься, як ми побачимо, із загадкою, яку ми щойно прочитали на початку.)

Так от, незвичність книги полягає в тому, що, за задумом Луки, ми повинні читати її як мінімум на двох рівнях. З одного боку, це розповідь про первинну церкву, неминуча виборча (будь-яке історичне оповідання виборче: про все не напишеш), зроблена з упором на певні проблеми і питання. З іншого боку, це ще і книга про Ісуса, головна дійова особа в ній – саме Ісус. (Чимось нагадує деякі п’єси іншого великого драматурга наших днів, Семюеля Бекета: у нього дія на сцені іноді крутиться навколо персонажа, якого глядачі в жодному з моментів і не бачать.)

Якщо так, то Лука задумав і третій рівень прочитання. Це п’єса, в якій ми повинні самі стати акторами. Завіса піднімається, і ми виявляємося в середині дії. Частково в цьому сенс «кінцівки», яка не зовсім кінцівка: розповідь триває, і ми – у самій її гущі! З цієї миті ми читаємо п’єсу, продовжувати яку покликані самі. Як мовиться, ще не вечір. У перші сцени потрібно учитатися уважно, щоб знати, як правильно зіграти свої ролі, як вписатися у внутрішній характер драми.

Тут Лука хоче, щоб ми зрозуміли дві речі, важливі для його книги і взагалі його розуміння світу. По-перше, в основі усього лежить воскресіння Ісуса. В останньому розділі Євангелія Лука описав деякі сцени зустрічей воскреслого Ісуса з учнями: це, і справді, Він, дійсно живий, і ще який живий – у переображеному тілі розмовляє, ходить, їсть і п’є. Хоча тіло в той же час набуло і нових якостей: у ньому Ісус може з’являтися і зникати, проходити крізь замкнуті двері. Нам може здатися, що таке тіло не цілком можна назвати тілом. Чи не більше цей Ісус схожий на привида? Але ні, Лука і інші автори, що описують воскресле тіло Ісуса, хочуть сказати, що Ісус – більше ніж просто в тілі, а не менше. Його переображене тіло є початок нового творіння Божого; у новому ж творінні, як ми знаємо з текстів, на кшталт Одкр. 21 і Еф. 1, небо і земля зійдуться воєдино. Воскресле тіло Ісуса покладає початок тій небесній реальності, яка добре почуває себе у фізичному світі (на «землі»), а також початок тому преображеному фізичному світу, для якого обитель Божа («небо») є дім. Окрім усього іншого, це допоможе нам зрозуміти наступну сцену Дій. Проте зараз важливо утямити: без воскресіння немає Благої звістки, немає жодних «Справ і вчення царя Ісуса II». Без Нього залишалося б тільки із сумом згадувати про великого, але невдалого учителя і невдачливого Месію. Воскресіння Ісуса, Який помер під гнітом світового зла, покладене в основу нового світу, божественного нового світу, який і описує Лука в перших сценах продовження.

І другий момент: сила і дія Святого Духа. Про це Лука скаже набагато детальніше пізніше, але вже тут він показує присутність Духа, коли Ісус наставляє учнів про прийдешнє. Ми також дізнаємося, що Дух стане новою і живою реальністю в їх житті. За словами Луки, Ісус нагадав учням про початок Своєї проповіді про Царство, коли Іван Христитель закликав увесь Ізраїль до хрищення в покаяння і оновлення. Усе так і буде, каже Він, і навіть ще краще. Омиватися будуть вже не водою, а Духом Святим. І оновлення створить з них вже не просто відновлений Ізраїль, що очікує панування Бога (так сподівалися багато юдеїв), але нової людини, і Бог запанує над всім світом, а вони пізнають Його володарювання в серці своєму. Саме так розуміє духовність, про це пише автор «Дій Апостолів». Бог збирається зробити у всьому світі щось нове. І в орбіту цього нового Він залучає кожну дитину, кожну жінку, кожного чоловіка.

Перш ніж учні спробували виявити активність, Ісус заповідав їм чекати того, як обіцяння виконається. Порада дуже важлива! Занадто вже часто, і в давнину, і в наші дні, люди вважають, що якщо хоч трішки знають про Ісуса і Царство Боже, то для них море по коліно: можуть йти і намагатися виправляти світ на власний розсуд. У Луки ми знаходимо веління в такій ситуації чекати, молитися про дію і натхнення Святого Духа, Який підкаже, що робити і надасть сил. І якщо така наша п’єса, то свої ролі ми можемо вдало зіграти лише в одному випадку: коли нами керуватиме Дух найбільшого Драматурга.

Дії 1:6-8 – Коли, що і як?

«А вони, зійшовшись, питали Його й говорили: Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві? А Він їм відказав: То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі.»

«Ми скоро приїдемо?»

Будь-якій дорослій людині, яка брала із собою в машину дитину, знайоме і це запитання, і інтонація, з якою воно зазвичай задається. Іноді дитина так хоче потрапити куди їде або їй так нудно їхати, що ви отримуєте запитання, ледве покинувши рідну вулицю.

Поняття «скоро» відносне. Скажімо, коли я їду додому в Лондон з півночі Англії, то вважаю себе майже біля мети, коли до столиці залишається година їзди. Але якщо я їду з дому в містечко, де живуть мої батьки (приблизно година машиною), я кажу «скоро», коли від мети мене відділяють хвилини. Тобто все відносно.

В Ісуса, мабуть, були схожі думки, коли Він почув питання апостолів. «Апостол», до речі, одне із слів, якими Лука зазвичай називає Дванадцять (у даний момент оповідання Одинадцять), обраних Ісусом в особливі свідки. Чому їх саме дванадцять, ясно будь-кому, хто знає єврейську історію і культуру. Апостолів обрано дванадцять за числом колін Ізраїлевих на знак того, що Бог оновлює і відновлює народ Ізраїльський. Природно, що вони ставлять запитання: «Вже скоро? Час настав?»

Без сумніву, вони були дуже спантеличені. Ніщо в подіях попередніх декількох тижнів не відповідало їх уявленням про те, як відбуватимуться події. Уявимо себе на їхньому місці. Роки три тому, коли Ісус їх призвав, вони думали, що вступають в єврейський рух оновлення. Вони вірили, що Бог поставив Ісуса істинним Царем Ізраїлю, нехай навіть більшість їх сучасників ставляться до Ісуса (м’яко кажучи) скептично. Для них Ісус був подібний до старозавітного Давида, який кілька років чекав потрібного моменту, зібравши навколо себе різношерсту компанію прибічників. Учні Ісуса думали, що Він буде більш-менш звичайним царем, і деякі з них навіть просили Його про верховні посади в майбутньому уряді. Усе ясно: Ісус, великий цілитель і провидець, запанує в Єрусалимі і відновить народ Ізраїльський. В юдаїзмі I ст. часто вважалося, що коли Бог відновить Ізраїль; уся світова історія змінить свій хід: головною нацією стане Ізраїль, який правитиме всім іншим світом. У такому ключі можна зрозуміти, зокрема, обіцяння Псалмів (наприклад, Пс. 72 або Пс. 89), а також Пророків (наприклад, Іс. 40-55). І вже звичайно, народам дістанеться за нечестя. У той же час не унеможливлювалося того, що благословення, яким Бог обдарував Ізраїль, пошириться на все творіння.

Усе це можна почути у фразі «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві?». Такі були їх надії, і звідси питання: «Вже скоро? Починається?» Адже вони не чекали, що Ісуса стратять. Його розп’яття, здавалося, поховало всі мрії: не був Він Месією, не побачити учням посад в уряді, оновлення Ізраїлю не очікується; світ як лежав у злі, так і лежить, і багачі, і влада як і раніше пригноблюють бідняків і слабких. Усе триває своїм ходом. Але от Ісус повстав з мертвих – знову всупереч очікуванням! Що ж це означає? Може, усе повертається на початок і довгождане Ізраїльське царство буде відновлене?

Відповідь: і так, і ні. Як і з усім іншим, на мрію про Царство необхідно дивитися у світлі смерті і воскресіння Ісуса. Ісус вже казав учням раніше, що їм доведеться втратити свої життя, щоб врятувати їх, і тепер Він пояснює, що треба розстатися з мареннями про земне царство із звичайним чиновницьким апаратом, яке підкорює інші царства, – розстатися з мареннями, щоб наново їх набути. І от тут багато читачів «Дій» часто здійснювали велику помилку.

Вони розуміли слова Ісуса (і Луки) приблизно таким чином: «Ні-ні, жодного земного царства. Тільки небесне. Ви хочете улаштовувати цей світ, але готуйтеся краще до іншого світу. Те, що відбувається на нашій землі, взагалі не важливе. Важливе те, де ви проведете вічність. Тому Я зійду на небеса, а ви поясните людям, як вони можуть піти за Мною». Іншими словами, відповідь на запитання «ми скоро приїдемо?» – «ми взагалі туди не їдемо».

Нічого подібного Лука не має на увазі. Але подібно до дітей у машині, нам доведеться почекати, поки він далі не пояснить, що до чого. Втім, з першої частини двотомника багато що стає ясним. Царство Боже приходить через діяння Ісуса: не через відхід зі світу, а через преображення світу, через підпорядкування земної долі володарюванню небес. Але коли це станеться? Знову ж таки багато тлумачів розуміли відповідь Ісуса в сенсі «ні, ще не час, а час настане невідомо коли в майбутньому». Тобто: «ми скоро приїдемо?» – «яке там скоро! Попереду ще багато віків шляху, ще багато що потрібно встигнути зробити, і тільки тоді царство Ізраїльське буде відновлене». Проте таке тлумачення не цілком вірне. Здорове зерно в ньому є: царство повністю прийде лише в майбутньому. Але мова не зовсім про це. А про що?

Так, Ісус попереджає, що готового і чіткого розкладу Він дати їм не може. Їм не дано знати, в якій точці божественного календаря вони знаходяться. Але головне – не це. На головне міститься натяк у словах «ви приймете силу… Моїми ви свідками будете в Єрусалимі… та аж до останнього краю землі».

«Моїми свідками?» Що це означає? Дуже просто: у воскресінні (і вознесінні, яке от-от станеться) Ісус дійсно займає престол Месії Ізраїлю, а значить, і царя всього світу. Він – Той, перед ким схилиться всяке коліно (пор. Флп. 2:10). У світі I ст., коли хтось ставав царем, глашатаї розносили цю звістку по всій його країні: «У нас з’явився цар!» Це завжди вважалося благою звісткою, бо на відміну від нас древні завжди знали, що анархія гірша за авторитарний уряд. Уряди можуть бути поганими, але хаос ще гірший. Відповідно, вісники досягали віддалених меж царства (скажімо, після приходу до влади чергового римського імператора – меж Іспанії на заході, Британії на півночі, Єгипту на південному сході): Клавдій (чи Нерон, або ще хтось) – законний правитель, якому повинні підкорятися вдячні піддані.

Ісус хоче, щоб учні зробили саме це. Ви запитуєте про царство? Ви запитуєте, коли все станеться, коли Ізраїль стане на чолі народів, а народи світу підкоряться Богові через Його виправданих обранців? Що ж, каже Ісус, в якомусь сенсі це вже сталося: через Свою смерть і воскресіння Я вже прославлений, а в славі Своїй Я представляю і Ізраїль. Але це відбудеться в майбутньому: ще попереду час, коли світ зримо і ясно житиме під цілющим володарюванням Божим. Нині ми живемо між часами (між цими двома точками), і ви повинні бути Моїми свідками звідси аж до останнього краю землі. Апостолам належить стати глашатаями, і глашатаями не того, хто може стати царем у невизначеному майбутньому, а хто вже ним став.

Звернемо увагу на тонку різницю між словами «сила» і «влада» (в. 7-8). Уся влада – у Бога. Тільки від Бога може виходити всяке законне володарювання на землі. Самі по собі ми, ніхто з людей, жодного права на владу (у чому б то не було) не маємо. Джерело всякої влади – Всевишній. Народу Божому обіцяна сила. Тут використане грецьке слово від якого походить наше «динаміт». І нам, як і першим учням Ісуса, теж потрібна ця сила, якщо ми хочемо бути Його свідками, якщо ми хочемо сповіщати світу, що Він – його законний цар і пан. У наступних розділах «Дій» нам пояснять, що таке ці свідоцтво і сила.

А доки зауважимо одну деталь, яка допоможе нам у подальшому читанні. Ісус дає учням завдання: спочатку Єрусалим, потім Юдея (місцевість навколо Єрусалиму), потім Самарія (ненависні напівіноземці по сусідству), потім аж до останнього краю землі. Відразу перед нами проходить сценарій майбутніх подій. І тут, подібно до дитини, яка перестала допікати батька питанням «коли» (бо подорож стала цікавою), ми виявляємо, що це «коли» не таке вже і важливе. Адже Ісус вже став істинним володарем світу! Колись царство Його з’явиться остаточно і в повній славі, а доки на нас чекає багато трудів.

Наступний запис

Дії 1:9-14 – 1:15-26

Дії 1:9-14 – Вознесіння! «І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх ... Читати далі