Івана 21:1-8 – Ісус на березі
«Після цього з’явивсь Ісус знов Своїм учням над морем Тіверіядським. А з’явився отак. Укупі були Симон Петро, і Хома, званий Близнюк, і Нафанаїл, із Кани Галілейської, і обидва сини Зеведеєві, і двоє інших із учнів Його. Говорить їм Симон Петро: Піду риби вловити. Вони кажуть до нього: І ми підемо з тобою. І пішли вони, і всіли до човна. Та ночі тієї нічого вони не вловили. А як ранок настав, то Ісус став над берегом, але учні не знали, що то був Ісус. Ісус тоді каже до них: Чи не маєте, діти, якоїсь поживи? Ні, вони відказали. А Він їм сказав: Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете! Вони кинули, і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби… Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: Це ж Господь!… А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежину, бо він був нагий, та й кинувся в море… Інші ж учні, що були недалеко від берега якихсь ліктів із двісті припливли човником, тягнучи невода з рибою.»
За дві тисячі років рівень озера знизився, але краса природи усе так само чіпає душу. З Галілейського озера і річки Йордан, що живить його, забирають надто багато води. Я побував там п’ятнадцять років тому, а коли повернувся нещодавно, виявив, що вода відступила ще на сто метрів, залишивши між колишньою береговою лінією і нинішньою приблизно сто метрів суші, вкритої галькою і водоростями. І все-таки в невеликому містечку Табха на захід від Капернаума все ще можна уявити собі той ранок.
У проміжку між екскурсіями тут, на північному березі озера, тихо. Велике місто – Тіверіада – знаходиться досить далеко. Чутно, як плескалися хвилі біля наших ніг, за Голанських висот викочується величезна розжарена куля сонця, і барвистий схід, відбиваючись у гладіні озера, стає удвічі прекраснішим. Займається день – нові надії, свіжа краса. Частково і про це розповідає нам розділ 21 (і у вірші 4 знову з’єднуються воскреслий Ісус і початок дня).
Чому учні відправилися на риболовлю? Для мене це загадка, ймовірно, і для них теж. Як у більшості випадків з Петром, він правильно відчував, але міркував невірно. Він вирішив, що треба якось жити далі. Робити те, що треба в цю хвилину, зайнятися чимось звичним. Галілейське озеро – знайомий для них світ. Так, після усього, що сталося, якось дивно повертатися в рідні місця, але ж у кожного залишалася тут сім’я, про яку слід було потурбуватися. Напевно, близькі були раді поверненню учнів і просили їх, після стількох пригод, стати розсудливими, зайнятися розумною і корисною працею. Заробляти гроші, ловити рибу.
Але нічого не вийшло. Рибалки знали своє Галілейське озеро, знали, де краще ловиться риба. Але вони провели всю ніч на озері і нічого не упіймали (як і в Євангелії від Луки 5:4-7). Рибалкам добре відоме правило: якщо ніччю улову не було, вдень розраховувати нема на що.
Зайнявся світанок, що забарвив небо і море, рибалки, щулячись від холоду і втоми, потягувалися і позіхали, збираючись плисти до берега, поснідати і відпочити, і тут Він з’явився знову. Як і Марія Магдалина в саду, вони Його впізнали не відразу. Але незабаром зрозуміли, хто перед ними. Він коротко вітав їх і підказав, з якого боку човна треба закинути мережі. Можна підібрати раціональне пояснення: іноді з берега краще видно рух риби, ніж з човна, проте раціональне пояснення тут не потрібне. Мережі наповнилися. І як ті двоє учнів в Емаусі (Лк. 24:31) рибалки упізнали Ісуса.
Можливо, Петру було б простіше, якщо б, явившись, Ісус знову зник, але цього разу Ісус не поспішав зникати. Він стояв і чекав їх на березі. Петро, що мріяв знову побачити Ісуса, випросити прощення, улагодити усе, що залишилося недомовленим між ними, схопив свій плащ і кинувся в море. Як завжди, він покорявся заклику свого серця – і нехай інші працюють, витягують важку мережу.
Ми не можемо пояснити, з якої статі того дня учням знадобилося йти на риболовлю, але ще важче зрозуміти, навіщо Івану знадобилося таке завершення його історії. Видно, цей розділ був доданий пізніше, коли він вже закінчив основний текст книги. До цього питання ми ще повернемося, розбираючи завершальний уривок (21:20-23). Іван описує цю сцену частково для того, щоб створити фон напруженій і важкій розмові між Ісусом і Петром (вірші 15-19), а також питанню про улюбленого учня – питанню, яке багато віків хвилюватиме уяву християн. Проте, процитований уривок не лише служить фоном, але має власні завдання.
У розділі 20 Ісус дає Своїм послідовникам дивне, майже немислиме доручення. Віднині їм належить працювати на Нього. Вони сповняться Божого дихання і будуть послані у світ, подібно до того, як був посланий сам Ісус. Але якщо вони спробують діяти на свій лад, їх чекає невдача. От наочний приклад – вони працювали всю ніч і нічого не упіймали. Учням треба визнати власну недостатність, прислухатися до Ісуса, чинити так, як Він велів. І тоді – чого тільки вони не досягнуть!
Побудемо ще хвилину в тому човні з учнями. Можливо, і ви працюєте над якимсь проектом, а мета все віддаляється? Не зневіряйтеся, чекайте світанку. Стежте уважно – там, на березі, чи не з’явиться знайома фігура? От Він! Прислухайтеся до Його слів. І робіть, що Він наказав.
Івана 21:9-14 – Сніданок на березі
«А коли вони вийшли на землю, то бачать розложений жар, а на нім рибу й хліб. Ісус каже до них: Принесіть тієї риби, що оце ви вловили! Пішов Симон Петро та й на землю витягнув невода, повного риби великої, сто п’ятдесят три. І хоч стільки було її, не продерся проте невід. Ісус каже до учнів: Ідіть, снідайте! А з учнів ніхто не наважився спитати Його: Хто Ти такий? Бо знали вони, що Господь то… Тож підходить Ісус, бере хліб і дає їм, так само ж і рибу. Це вже втретє з’явився Ісус Своїм учням, як із мертвих воскрес.»
Я погано розбираюся в теоріях відносно душевного здоров’я і терапії, за допомогою якої його можна досягти, але про зцілення пам’яті мені дещо відоме. Ми можемо набути прощення, повернутися до давно, здавалося б, похованої образи, страху, невдачі чи гріху і розібратися з ними. Я мав велику можливість працювати з людьми як їх пастир і наставник і бачив, як – дуже дбайливо, обережно – знімаються бинти з глибокої рани, що не зцілилася, як любов і молитва починають її лікувати, поки вона повністю не загоїться.
От що відбувається в цьому розділі, а почалося усе із запаху багаття.
Пригадаємо два контексти, пов’язаних з цією сценою. Спочатку, у розділі 13, Петро голосно і упевнено заявляє, що залишиться вірний Ісусу щоб то не було. Він Його не кине, він піде за Ним до кінця, у в’язницю так у в’язницю, на смерть так на смерть. Так, він готовий покласти життя за Ісуса (13:36-37). Далі, у розділі 18, ми з жалем бачимо, як Петро спробував додержати свого слова і зазнав поразки. Так, він пішов за Ісусом, але, коли він дістався до того місця, куди Ісуса привели, усе пішло зовсім не так. Йому слід було б піти, поки не стало ще гірше, а він залишився і – знову усе заплутав і зробив ще гірше. І знову, і знову. Тричі він відрікся від Ісуса, ніби він не був ніколи серед Його послідовників (серед них? Він же перший і головний з них). І тут заспівав півень.
Уся ця сцена розігралася навколо багаття. Згадаємо димок від цього багаття, прохолодний квітневий вечір. От Петро виходив із саду первосвященика, присоромлений, злиться на себе самого, знаючи, що Ісус все знає про нього. Усе знає «улюблений учень». Бог усе знає. Наступного дня Петро дізнався, який був вирок Ісусові. Ніщо не зітре цього спогаду, немає такої чарівної палички на світі, не допоможе навіть воскресіння. Ніщо не допоможе, якщо не повернутися до тієї події і не омитися в хвилях Божого прощення.
Усе почалося з багаття і, судячи з наступної сцени, так і замишляв Ісус. Але поки що Він – навіть у буквальному розумінні слова – збирається зажарити іншу рибку. Його учні упіймали 153 рибини, більше, ніж зазвичай витримує їх мережа. Цього вистачить на все село.
А далі – дивна розмова. Ісус вже почав смажити на вогні рибу і хліб. Йому їх здобич не потрібна. Він і сам може потурбуватися про Себе (хоча ми не можемо знати, які «потреби» Його воскреслого тіла). Передаючи цю сцену, Іван не витрачає зайвих слів, не заповнює прогалини. Іван взагалі не любитель розписувати, він просто передає нам найголовніше – що таке працювати під керівництвом Ісуса, як наша праця співвідноситься з Його працею.
З небезпечною легкістю християнин впадає в оману і думає, ніби увесь вантаж лягає на його плечі. Нам здається, що Бог, склавши руки, чекає, поки ми закінчимо свою працю. Якщо ми самі усього не зробимо, нічого і не буде. Якщо не принесемо Благу звістку людям, вони і знати нічого не будуть. Якщо ми не змінимо цей світ, нічого не зміниться. Скільки разів ми чули: «У Бога немає рук, ми – його правиця і лівиця»?
Але це нісенітниця! Чиї руки підняли сонце сьогодні удосвіта? Чиє дихання дає нам мислити і молитися, любити і сподіватися? Хто Господь світу? Нам дається Святий Дух, щоб ми могли працювати на Ісуса, і це святе дихання належить Учителеві, Який вдихає його в нас, суверенному Господові і Творцеві. Ні вся Церква, ні окремі її представники не можуть замінити Бога. Ісус послав Петру великий улов і просить принести рибу на берег. Але в певному значенні ця риба не потрібна Йому.
Зрозуміло, ми повинні працювати щосили. Зрозуміло, треба все продумати і організувати, і немає вибачення ліні, недбалості, байдужості в трудах Царства Божого. Раз вже ми працівники Божі, потрібно постаратися для Нього, тільки без сентиментальної нісенітниці щодо бідненького Ісуса, Який і пальчиком не ворухне, якщо ми не ворухнемо за Нього. Ми станемо працювати набагато краще, якщо позбавимося від своєї манії величі. Править світом Ісус, і ніхто Його владу не відміняв. Слава Богу!
І знову, як і в ту годину, коли Ісус увійшов до світлиці через замкнуті двері, холодок продирає по спині: «А з учнів ніхто не наважився спитати Його: Хто Ти такий? Бо знали вони, що Господь то…» (в. 12). Як дивно звучить, як і усе майже, що ми читаємо в розповіді про воскресіння. Учні упізнали свого Учителя, і все ж хотіли запитати Його, і все ж боялися.
Чому вони хотіли запитати, хто Він? Два чи три роки вони були з Ним нерозлучні і раптом не зовсім дізнаються Його? Все одно як я б прокинувся уранці і став запитувати свою дружину, хто вона така. Якщо досі учні не дізнаються Ісуса, коли ж вони дізнаються Його?
Та все ж ці слова набувають сенс, якщо ми допустимо, що Ісус і той же самий, і в чомусь інший. Жодне джерело не пояснює, як Він був одягнений. Ніде не описано Його обличчя після воскресіння. Він пройшов крізь смерть у дивний новий світ, де ніхто не бував до Нього і ніхто не побував відтоді, хоча нам твердо і вірно обіцяно, що колись ми з’єднаємося там з Ним. Його тіло вже не підвладне смерті і розкладанню. Як виглядало це тіло?
Ми не маємо анінайменшого уявлення про це. Уявіть собі розгубленість жителя XVI століття, якому показують комп’ютер, підключений до Інтернету. Тоді люди гадки не мали про електрику, не кажучи вже про мікрочіпи! Вважаю, що відмінність між нашим нинішнім тілом і воскреслим тілом Ісуса ще більша. Цілий новий світ. Його тіло не було чарівним, не було примарним, воно реальне, проте воно відрізняється від нашої реальності. Боже, упаси нас від уявлення, ніби наш повсякденний світ складає всю реальність. Як це було б нудно, як жахливо!
Бог завжди застає нас зненацька. Він застав учнів зненацька в той весняний ранок, коли вони утретє зустрілися з Ним після воскресіння (можливо, Іван додав цей розділ, щоб довести число зустрічей до трьох, досконалого числа, як і його сім знамень). Їх застав зненацька величезний улов (чи має символічний сенс число 153? Цілком можливо. Ймовірно, це число означає повноту «улову», який здобудуть апостоли, коли понесуть Благу звістку у світ. Це не означає, що насправді риб було більше чи менше 153, просто Іван вкладає декілька рівнів значень в усе, що він розповідає). І сам Ісус знову застав учнів зненацька. Та й самим собі вони здивувалися: хто вони такі? що роблять? що ще трапиться з ними? Якщо Бог перестане дивувати нас, це вірна ознака того, що ми перестали співпрацювати з Ним.
