Івана 20:19-23 – Ісус і учні
«Того ж дня – дня першого в тижні, коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, бо боялись юдеїв, з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них: Мир вам! І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа. Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!»
– Мені це не під силу!
Претендент у розгубленості дивився на членів комітету. Йому щойно запропонували замість посади, на яку він претендував, щось набагато цікавіше. Очолити ціле відділення компанії. Він самостійно розпоряджатиметься усіма справами, величезним бюджетом, провадитимете широкомасштабні операції. Але він не готовий, таке йому не під силу.
– Дійсно, – відповідає йому голова компанії, – ми упевнені, що ви впораєтеся. Звичайно, відповідальність велика, але ми готові допомогти вам. Ми вважаємо вас найвідповіднішим кандидатом на посаду, ми готові дещо поміняти, пристосувати, щоб вам було зручніше працювати. Отримаєте індивідуального консультанта і все інше. У вас будуть усі засоби, так що ви зможете працювати.
Перечитайте вірш 23: «Кому гріхи простите, простяться їм». Що ви думаєте про це? Впоралися б ви з такою роботою? Звісно, ні! І того жорсткіше: «А кому затримаєте, то затримаються!». Якщо хтось вважає, що цілком готовий до такої роботи, потрібно відправити цю людину до молодшої школи – вчитися упокорюванню.
Але Ісус вважає, що учні з цим завданням впораються. Адже Він і не запитує: чи готові вони, чи хочуть цього – Він наказом призначає їх на посаду. Йдіть і робіть.
Інша справа, що учні могли посперечатися з Ним і сказати: «А ми думали, один лише Бог прощає гріхи». Якби вони так сказали, вони були б праві. Але Бог прощає гріхи – завдяки ним. Ісус дає їм це доручення, проте спершу наділяє їх безцінним даром: «Прийміть Духа Святого!».
Ісус вже говорив не раз про дух, Свій власний дух, який стане особливим даром Отця для Його народу. Тепер настав час передати учням Духа Святого.
Абсолютно очевидно, що прийняття Святого Духа не зводиться до деякого духовного переживання, хоча і цього учні отримають у надлишку. І не в тому завдання, щоб відокремити їх від звичайних людей, організувати отакий клуб тих, що виділяються своєю святістю – хоча, безумовно, їм належить жити повним, рясним дарами життям віри і місії, за зразком, заданому самим Ісусом. Суть у тому, що тепер учні зможуть робити для всього світу те, що Ісус зробив для Ізраїлю. «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!».
От ключ до усієї сцени. Яким чином унікальні справи Ісуса, здійснені в тому конкретному місці в той конкретний час поширюються на всі часи і всі кінці землі? Яким чином звістка, принесена в Палестину I століття, де вона могла розумітися у відповідному контексті, охопила народи і культури, яким не була відома ідея Царства Божого, хто не чекав Месію, хто мав абсолютно інший світогляд?
«Спасіння від юдеїв» (4:22). Від Ізраїлю і для світу. Довга історія стосунків Бога з Ізраїлем досягла кульмінації в Ісусові. Тепер спасіння, яке Бог підготував Ізраїлю, вийде з єврейського світу в широкий світ, до язичників. Учні покладуть початок цьому процесу. Між творенням і виконанням – величезна різниця. Композитор пише музику, виконавець відтворює написане. Годинникових справ майстер придумує і збирає прекрасний годинник; власник повинен правильно виставити час і регулярно заводити механізм. Ісус отримав перемогу над смертю і почав місію нового творіння (Іван знову підкреслює, що настав перший день тижня), Його послідовникам не доведеться робити усе наново. (До речі, ще й тому рання церква не намагалася в точності повторювати слова Ісуса, що збиває з пантелику людей, що бачать в Ісусі великого духовного наставника чи учителя моралі. З такого погляду, звичайно, незрозуміло, навіщо Ісусові послідовники говорили про Нього, а не твердили напам’ять Його слова. От і відповідь: вони виконували вже написаний Ним твір, а не дублювали його. Якщо б вони намагалися наслідувати Ісуса, це було б зрадою Йому.)
Місія Ісуса до Ізраїлю досягла кульмінації в смерті і воскресінні, і тепер учні повинні продовжити Його працю місією до світу. От для чого їм потрібен Святий Дух, дихання Ісуса, дихання Бога, яке дасть їм здійснити таку працю, про яку вони б і мріяти не наважилися.
Тема нового творіння триває в цьому уривку. Коли Бог шукав Адама в саду (Буття 3:9), Адам і Єва почули голос Бога разом з подихом вечірнього вітерцю. Тепер, увечері першого дня нового творіння, інший вітер проноситься по кімнаті, де зібралися учні. Наші слова «дихання», «дух», «вітер» відповідають одному єврейському (і грецькому) слову. Цей вітер – дихання Бога, що зціляє наслідки першого заколоту.
Ми повертаємося до моменту творіння. У Бутті 2:7 Бог вдихнув у ніздрі першій людині Своє дихання, дух життя, і людство почало жити Божим життям. Тепер, у новому творінні, Боже життя вдихається в учнів Ісусом, перетворюючи кожного з них на нову людину і завдяки ним несучи нове життя світу.
Підсумок цього нового життя – «світ», слово, двічі повторене тут. «Свій світ» Ісус обіцяв учням у 14:27 і 16:33. Цей «світ» дозволить їм виконати те немислиме доручення, яке покладається на них віршем 23. Вони понесуть від імені Бога і Його духом звістку прощення усім, хто вірить в Ісуса. Вони зможуть прощати і «залишати» гріхи, тобто застерегти світ про серйозну, смертельну хворобу гріха, сповістити, що завзятість у гріху веде до смерті. Учні застерігатимуть і засуджуватимуть, не тому, що звисока ставляться до людей або шукають собі влади і престижу, але тому, що така Божа звістка сум’ятному, розгубленому і все ще бунтівному світу.
Через двадцять років Павло запитає: «І хто здатен на це?» (2Кор. 2:16). І услід за Іваном дасть правильну відповідь: жоден з нас, але Бог дає нам владу зробити це Його духом.
Івана 20:24-31 – Ісус і Хома
«А Хома, один з Дванадцятьох, званий Близнюк, із ними не був, як приходив Ісус. Інші ж учні сказали йому: Ми бачили Господа!… А він відказав їм: Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую! За вісім же день знов удома були Його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині та й проказав: Мир вам! Потім каже Хомі: Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий! А Хома відповів і сказав Йому: Господь мій і Бог мій! Промовляє до нього Ісус: Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!
Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записані. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його!»
З мого вікна видно годинник. Великий, добре всім відомий годинник на одній з найважливіших будівель міста. Ночами годинник світиться і з багатьох сусідніх кварталів видно його циферблат. Щойно він пробив годину.
Уявимо собі шлях, який стрілки проходять від півночі до полудня. Спочатку обидві стрілки стоять на дванадцятій годині. Потім пускаються в дорогу, кожна описує своє коло. Нарешті, вони зустрічаються на півночі. Та сама година, що була вночі, але минула вже половина доби. Та сама година, але інший час, і щось встигло за цей час статися.
З цим почуттям – те ж саме, але іншим, повний оберт повернув нас до початку – Іван хотів би підвести підсумки своєї книги. (Далі ми покажемо, що розділ 21 був, швидше за все, доданий вже після завершення оригінального рукопису). Розповіддю про Хому і всім розділом 20 у цілому завершується і повністю розкривається той сенс, до якого Іван підводив нас з найперших, незабутніх рядків свого Євангелія. Знадобився час, щоб стрілки історії описали повне коло, минув відміряний термін. Ми зустріли безліч цікавих персонажів, були присутніми при їх розмовах з Ісусом. Хтось не зрозумів Його, хтось був відверто ворожий, але інші (іноді самим собі всупереч) увірували в Нього. От і ще один, останній персонаж з живописної портретної галереї, намальованої Іваном. Хома повертає книгу до початку, проголошуючи свою щойно набуту віру.
«Господь мій і Бог мій!» – вигукує він. Перша людина в цій книзі безпосередньо звертається до Ісуса з Назарету як до «Бога», проте ми згадуємо, що до цього і вів нас із самого початку Іван. «Споконвіку було Слово… і Бог було Слово». «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був». Що це означає? Як це виглядало там і тоді, в Ізраїлі? От як, – відповідає Іван, і приступає до розповіді, веде нас через Галілею і Єрусалим, назад і вперед, через усі сумні і славні події, поки слава і страждання не з’єднаються на хресті. Як це було? А от як: через тиждень після Пасхи збитий з пантелику, але упертий учень, рішуче не згідний піддаватися ілюзіям і обману, відстоює своє право не вірити, поки сам не переконається, і перед ним з посмішкою з’являється Ісус, Він просто входить у кімнату, як входив у неї два тижні тому. Хіба що – як Він увійшов через замкнуті двері? Так, от як це було.
Ще б Хомі не розгубитися. Ми теж губимося, коли читаємо ці рядки. Що ж це за людина – або вже не людина – перед нами? Але уся суть у тому, що перед нами – Ісус, все той же Ісус. От рани від цвяхів на Його руках, от бік, пробитий списом, – у зяючий отвір можна вкласти руку. Але Він – не примара і не фокусник, що прикинувся Ісусом. Це Він, справжній Він. У тому тілі, яке звільнилося від похоронної пелени.
Він залишив позаду смерть, гробницю, саван і благовонні натирання. Але це ще не все: Він з’являється і зникає, неначе належить і нашому світу, і якомусь іншому, який у деяких точках перетинається з нашим, але має іншу природу і географію. Якщо написане Іваном вигадка, то якась дивна вигадка. І вже звичайно, Іван зовсім не збирався написати «художній твір».
Хома, благослови його Боже, вірний собі. (Ми вже звикли до того, що в Євангелії від Івана оживають персонажі, що залишалися дещо двомірними в інших авторів). Вірний і похмурий Хома, що запропонував учням піти померти з Ісусом (11:16), бурчав на незрозумілість розмов і справ Ісуса – піди зрозумій, до чого Він хилить (14:5) – як на зло відлучився в перший день Пасхи. Повернувшись, він застав своїх друзів радісними, навіть щасливими. Вони повірили – але його не обманеш.
Що ж, правильно. Наприкінці розділу Ісус м’яко докорить Хомі, якому треба побачити перш ніж увірувати, але ж і улюблений учень так само описує свій прихід до віри: «І побачив, і ввірував» (в. 8). Значить, не такий вже це докір, швидше заохочення тим, хто прийде за ним услід, майбутнім поколінням. Ми всі «благословенні», бо, не бачачи воскреслого Господа, все ж увірували в Нього.
Слово, яке є Бог, віднині зробило невидимого Бога видимим. Останній розділ, подібно до прологу, розповідає про те, як Слово-Бог приносить світу життя і світло. Воскресіння не було дією чужої сили, що прорвалася в Божий світ, це сам Творець прийшов зцілити і відновити Свій світ, повернути його до первинного задуму. Воскресіння – не лише нове творіння; це – нове творіння.
Здорова християнська віра повинна осмислити це. Від початку до кінця це Євангеліє протистоїть помилці, ніби Ісус поклав початок руху геть від або навіть проти спочатку створеного світу. Колесо зробило повний оберт, годинникові стрілки повернулися в початкове положення. Ми повернулися туди, звідки вийшли, щоб уперше побачити це місце.
Основною темою розділу 1 після прологу (тобто віршів 19-54) стає вражаюче відкриття: Месія, син Божий – це ніхто інший, як Ісус з Назарету. Останній розділ Іван завершує твердженням, що з величезної маси доступного йому матеріалу він відібрав ті «знамення», за якими ми, читачі, зможемо самі прийти до тієї ж віри. При перекладі вірша 31 часто міняють порядок слів («щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син»), але граматика оригіналу чітко вказує в тому ж напрямі, що і розділ 1, до якого повертає нас останній розділ.
Іван не робить упор на тому, що при зустрічі з Ісусом учні намагалися підібрати для Нього якесь визначення, категорію. Зрозуміло, і це було, але річ не в цьому. Євреї I століття чекали Месію, шукали Месію і набули його в Ісусі.
Зрозуміло, Ісус Своєю особою змінив колишні уявлення про месіанство. От про що ця книга. Але головне завдання не зводиться до прояснення і уточнення категорій. Головне – вірити в Ісуса і через цю віру набути життя в ім’я Його. «І життя було в Нім» – саме так, і це життя може бути в мені і в тобі.
