Івана 20:1-10 – Порожня гробниця
«А дня першого в тижні, рано вранці, як ще темно було, прийшла Марія Магдалина до гробу, та й бачить, що камінь від гробу відвалений. Тож біжить вона та й прибуває до Симона Петра, та до другого учня, що Ісус його любив, та й каже до них: Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його! Тоді вийшов Петро й другий учень, і до гробу пішли. Вони ж бігли обидва укупі, але другий той учень попереду біг, хутчіш від Петра, і перший до гробу прибув. І, нахилившися, бачить лежить плащаниця… Але він не ввійшов. Прибуває і Симон Петро, що слідком за ним біг, і входить до гробу, і плащаницю оглядає, що лежала, і хустка, що була на Його голові, лежить не з плащаницею, але осторонь, згорнена, в іншому місці… Тоді ж увійшов й інший учень, що перший до гробу прибув, і побачив, і ввірував. Бо ще не розуміли з Писання вони, що Він має воскреснути з мертвих. І учні вернулися знову до себе.»
Пітьма над безоднею. Безформний початок. Хаос. Порожнеча. Початок початків.
Вітер і слово. Дихання Господа, мова Бога, що викликає до буття те, чого ніколи не було. Життя і світло. Перший день творіння.
На початку було Слово… і Слово сталося тілом. Тіло говорило, дихало, несло життя і світло. Нове творіння починалося всюди, куди б воно не прийшло. «Оце Чоловік! Настав день шостий. Творіння завершилося. «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!» (Бут. 1:31).
Тіло помирає. Знову настає хаос. Пітьма опустилася на невелику групу вірних, що плакали біля хреста. У сутінках, що насуваються, двоє чоловіків виконали те, що слід було виконати. І настала нескінченна субота, сон у холодній гробниці.
Все ще темно, займається перший буденний день тижня. Перший день нового тижня, нового творіння. День восьмий. Очі почервоніли від плачу і безсонної суботньої ночі. Жінки пішли до гробниці; напевно, хотіли знову умастити тіло і просто поплакати, адже більше їм нікуди було йти, нічого було робити, усе вже сталося і більше нічого було чекати.
Марія Магдалина уперше з’являється в оповіданні Івана разом з іншими Маріями біля підніжжя хреста. Про її минуле Іван нічого нам не розповідає, то мале, що ми знаємо, ми прочитали в інших Євангеліях. Але її роль тут надзвичайна: Магдалина – перший апостол, апостол апостолів, це вона приносить учням звістку про порожню гробницю. У наступному епізоді вона удостоїться ще більшої честі: стане першою, хто зустріне воскреслого Учителя лицем до лиця, побачить Його, заговорить з Ним.
Але поки що вигляд порожньої гробниці – на рану рана, хаос в епіцентрі хаосу. Хтось поніс Його. Немає віри, немає надії, немає навіть боязкого «можливо». Чийсь жорстокий жарт. Якийсь садівник, робітник, солдат або чийсь слуга поніс тіло. Потрібно дізнатися, де він його поклав. Це терміново, Магдалина бігом біжить назад у місто, знаходить Петра (адже вона знала, у кого він ховається), сповіщає улюбленому учню, разом з яким напередодні стояла біля хреста.
І учні, теж бігом, прямують до гробниці. У цій сцені дієслово «бігти» зустрічається більше разів, ніж в усіх євангельських текстах разом узятих. Юнак прибігає до гробниці першим. Камінь відсунутий убік, печера порожня. І як дивно: саван Ісуса залишився всередині, акуратно складений. Невідомі викрадачі не лише забрали тіло, вони навіщось зняли з нього похоронну пелену. З якої статі їм знадобилося це робити? Це щось нечуване.
Задиханий Петро підоспів через кілька хвилин. Ми вже звикли до його манери діяти: він не забариться, не ходитиме навколо, зважуватимете за і проти. Він відразу ж входить у печеру. І тут відбувається щось ще більш дивне: хоча покривала, в які загортали тіло, складені докупи, хустка, яку пов’язали на голову Ісуса, лежить окремо. Виходить, люди, які знімали декілька шарів просочених пахощами тканин з тіла померлого (що само по собі непросте завдання), ще і постаралися розкласти ці тканини так, щоб створити певний ефект: неначе ніхто і не відносив тіло, заздалегідь знявши з нього саван, а тіло зникло саме по собі, залишивши порожній одяг, схожий на зморщену повітряну кульку, з якої вийшло повітря.
(Археологи знайшли, принаймні, одну гробницю I століття, трохи південніше за те місце, де ховали Ісуса, і в цій гробниці похоронні тканини лежать, припавши до останків. Ймовірно, мешканець цієї печери був похований незадовго до катастрофічного юдейського повстання проти Риму (66-70 рр.), і повторне поховання кісток не відбулося).
І от – момент істини. Юнак, улюблений учень, услід за Петром входить у гробницю. Їх перша думка – ніби хтось поніс тіло, заздалегідь знявши з нього похоронні пелени, – раптом здається для них безглуздою і недоречною. Щось нове пробуджується в юному учневі, несамовитий захват і преклоніння перед животворчою владою Бога. Учень згадуватиме цей момент знову і знову, усе своє життя. Особливе почуття, трохи схоже на закоханість або на радість при спогляданні перших сонячних променів, при віддалених гуркотах грому, що сповіщають зливу після довгої посухи.
Щось, схоже на віру. Він і раніше вірив, цей учень – вірив, що Ісус Месія. Він вірив, що Ісус посланий Богом, що Він – представник Бога для народу Божого і світу Божого. Але тепер ця віра стала іншою. «Він побачив і увірував». Увірував, що почалося нове творіння. Увірував, що стався великий поворот, закінчилася довга зима і настає весна. Увірував, що Бог відповів Ісусу «так» – «так» на усе, чим Він був і що зробив. Увірував, що Ісус знову живий.
Не «увірував, що Ісус вознісся на небеса». Багато людей досі думають, ніби, кажучи про воскресіння з мертвих, християни мають на увазі вознесіння Ісуса на небеса. Але Іван трохи пізніше (в. 17) роз’яснить, що говорить зовсім не про вознесіння, а про воскресіння.
Будь-яка людина в Стародавньому світі розуміла, що воскресіння з мертвих не буває. Більше того: усі знали, що воскресіння не може бути. В античному світі, у Греції і Римі, про воскресіння міркували як про щось, що доступне людській фантазії, але чого ніколи не буває і бути не може. Але юдеї незадовго до Ісуса почали допускати таку можливість. Не всі юдеї: саддукеї рішуче спростовували будь-які міркування такого роду, до того ж ніхто не знав, що таке воскресіння, як воно може статися. Більше того: ті, хто вірив у воскресіння, вважав, що воно охопить одночасно весь народ Божий (ми бачили це в 11:24), а то і весь світ (5:28-29). Це буде одноразова, нечувана, неймовірна подія.
Коли Ісус воскресив Лазаря, Лазар повернувся до свого колишнього життя. Він продовжував жити так, як ніби нічого і не сталося. Відгомони історії Лазаря чуються в цій сцені і підказують нам, що сталося щось, схоже на воскресіння Лазаря і в той же час принципово інше. Хтось повинен був допомогти Лазарю, зняти з нього саван, розв’язати хустку, якою було закрито його обличчя. Ісус просто скинув Свій одяг і залишив його в печері. Лазар повернувся у світ, де все ще була присутньою загроза смерті (12:10), але Ісус пройшов смерть наскрізь і вийшов у новий світ, у нове творіння, у нове життя по іншій бік смерті, де смерть знищена і нарешті починається життя, життя в чистому вигляді, в усій повноті.
Якщо задати людям у різних кінцях світу питання, яке свято має найбільше значення для християн, багато хто дасть відповідь: Різдво. Одне з досягнень нашої епохи: зробити головним днем календаря сентиментальне зимове свято (і це при тому, що точна дата народження Ісуса нам невідома), ретельно усунувши з цього свята усе, що дійсно має значення – політику, реальну загрозу і т д. Ні, правильною відповіддю була б Пасха, і я дуже сподіваюся, що церква постарається донести цю думку до своїх парафіян. Пасха, початок нового творіння. Якщо б не Пасха, ніхто б не став святкувати і Різдво. Пасха – перший день нового тижня. Пітьма пішла, і зійшло сонце.
Івана 20:11-18 – Марія Магдалина і воскреслий Ісус
«А Марія стояла при гробі назовні та й плакала. Плачучи, нахилилась до гробу. І бачить два Анголи, що в білім сиділи, один у головах, а другий у ніг, де лежало Ісусове тіло… І говорять до неї вони: Чого плачеш ти, жінко? Та відказує їм: Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали… І, сказавши оце, обернулась назад, і бачить Ісуса, що стояв, та вона не пізнала, що то Ісус… Промовляє до неї Ісус: Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш? Вона ж, думаючи, що то садівник, говорить до Нього: Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, і Його я візьму! Ісус мовить до неї: Маріє! А вона обернулася та по-єврейському каже Йому: Раббуні! цебто: Учителю мій! Говорить до неї Ісус: Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до братів Моїх та їм розповіж: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого! Іде Марія Магдалина, та й учням звіщає, що бачила Господа, і Він це їй сказав…»
Збираючись у гості до Німеччини, я вивчив деякі правила ввічливості. У німецькій мові, на відміну від англійської, є різні форми для єдиного і множинного числа другої особи, і є також ввічливе «Ви», яке відрізняється від множинного «ви». На «ти» і множинне «ви» можна звертатися тільки до дітей і дуже хороших знайомих. І краще почекати, поки люди запропонують тобі «випити на брудершафт» або в якійсь іншій формі перейти на «ти».
Люди, у чиїй сім’ї я жив, були дуже гостинні і дружньо розташовані до мене. Вони робили все, щоб мені було зручно, допомагали в усьому і прощали незграбні спроби говорити їх мовою. Я звертався до всіх членів сім’ї на «Ви», проте через декілька днів, за вечерею, голова сім’ї звернувся до мене з короткою промовою. Він сказав: тепер, коли ми прожили кілька днів разом і досить близько зійшлися, буде правильніше, якщо ми почнемо називати один одного «ти». Так почався новий етап нашої дружби. По-англійськи аналоги важко підібрати, напевно, це схоже на перехід від «містера Сміта» до звернення по імені.
Приблизно таке ж почуття я переживаю, перечитуючи наведений вище уривок. Настав момент, коли уважний Іванів читач розуміє: сталося щось незвичайне, і сталося це не лише з Ісусом – хоча і з Ним теж, – але зі світом. Змінилися стосунки Бога зі світом, з учнями. Досі Ісус називав Бога «Отцем», «Отцем, що послав Мене», «Моїм Отцем». Своїх послідовників Він називав «учнями», «слугами» або «друзями». Але тепер усе змінилося. Відчуйте силу вірша 17: «Але йди до братів Моїх та їм розповіж: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!».
Щось радикально змінилося. Мета досягнута, встановлені нові стосунки, вони розцвіли несподівано і прекрасно, як весняна квітка. Перед учнями відкрився новий світ, світ, в якому вони зможуть пізнати Бога так, як знає Його Ісус, де вони і самі стануть улюбленими чадами Отчими.
Іншими словами, нарешті учні стануть істинними ізраїльтянами. Покликання Ізраїлю – бути сином Божим, Його первістком (Вих. 4:22). Ізраїль тяжко намагався осмислити своє покликання. Ця ідея збереглася в безлічі текстів Старого Заповіту і в пізнішому юдаїзмі, але з’явилася і інша ідея: якщо Ізраїль дійсно був сином Божим, то надалі між сином і Отцем настало відчуження. Коли Ісус розповідає притчу про блудного сина, Його слухачі прекрасно розуміють підтекст (Луки 15:11-32). Але тепер Ісус зумів повернутися з вигнання, проклав зворотний шлях з далекої країни, з країни смерті. Він знайшов дорогу до Отчого дому. Усі, хто йшов за Ісусом, будуть прийняті в цьому домі в ім’я Його, стануть улюбленими дітьми в цій сім’ї.
Запрошення в дім отчий Марія Магдалина чує під час якнайглибшого відчаю. Розігрується прадавня драма на землі: постійте поряд з Марією зараз, коли вона плаче, згадайте когось, хто вам знайомий, або людину, про яку ви прочитали в газеті, яку бачили по телевізору, – про когось, хто зараз плаче. Нехай ця людина теж встане поряд з вами і Марією Магдалиною. Не змушуйте себе плакати, у скорботі є свій природний ритм. Нехай усе це – люди, що плачуть, їх скорбота, ваші сльози – з’явиться вашому уявному погляду. От ви стоїте біля гробниці. А тепер, коли момент настав, нахиліться і загляньте усередину. Вас чекає потрясіння.
Звідки з’явилися ангели? Кілька секунд тому, коли Петро і Іван заходили в печеру, там нікого не було. Чи – хтось був? Чи ангелів можна побачити тільки крізь сльози? Хто знає. Коли людині страшно, ангели підбадьорюють її. Коли вона плаче, ангели пояснюють їй причину її сліз. Вони говорять з нами вголос і голосно. І ви теж прислухайтеся до слів ангелів, прислухайтеся до слів тих, хто плаче біля гробниці поряд з вами. У мене відняли будинок, чоловіка, дітей… зневажили мою гідність, мої права, надії, моє життя. Узяли мого Господа. Уся скорбота, уся скорбота світу – у сльозах Марії Магдалини.
А тепер, коли ви встали поряд з Марією і намагаєтеся осмислити, яка відповідь може бути її сльозам, яку відповідь отримають сльози, що ллються всюди у світі, тепер – оберніться. Ви побачите дивну фігуру зовні печери. Хто це? Що він тут робить? За кого ви могли б прийняти цю людину?
Марія здогадується: це садівник. Вона помилилася, але частково її здогадка вірна. Настало нове творіння, і початок йому – Ісус. Згадайте слова Пилатові: «Оце Чоловік!» От Він – новий Адам, садівник, який перетворить хаос творіння в новий порядок, проростить нові квіти і плоди. Він прийшов виполоти бур’яни і чортополох, щоб замість них набрякали бутони квітів і ріс багатий урожай. І зараз, коли ми стоїмо поряд з Марією і слухаємо її розмову з незнайомцем (нам не раз вже траплялося бачити в Івана подібні сцени, в яких співрозмовник Ісуса не розуміє і не дізнається Його), нехай біль тієї людини або тих людей, яких ви привели із собою до гробниці, вільно говорить з Ісусом, навіть якщо ці люди Його не знають.
От Він звертається до Марії по імені – вітання, розрада, ласкавий докір – «Годі! Хіба ти не упізнала мене» і заклик – усе в одному. Звичайно, ми знаємо Його. Звичайно ж, ми Його не знаємо. Він все той же. Він – абсолютно інший. Він живе новим життям, таким життям, яке ми не знали раніше. Нехай Ісус окликне і вас по імені, нехай назве імена тих, кого ви привели з собою, усіх, хто нині потребує Його любові і зцілення. Нехай молитва знову стане розмовою, тією розмовою, яка потрібна сьогодні.
Самі дивні слова в усьому епізоді – попередження у вірші 17: «Не утримуй Мене» або, у багатьох перекладах, «Не торкайся до Мене». Дві знамениті картини, одна – пензля Рембрандта, друга – Тиціана, представляють цю сцену, хоча не можуть передати всі її сенси. Чому Ісус забороняє Марії підійти ближче?
Висловлювалося припущення, що тіло воскресіння ще настільки нове і незвичне, що якщо Марія доторкнеться до нього, вона може все неправильно зрозуміти, прийме Ісуса за примару. Навряд чи це пояснення правдоподібне у світлі інших повідомлень і пропозиції Хомі доторкнутися і переконатися самому (ну так, минув тиждень, і тіло «зміцніло»?) Особисто мені здається, що в такій формі Ісус попереджає Марію, що станеться незабаром: їх стосунки зміняться і не будуть такими ж, як раніше. Він вже не мандруватиме по Галілеї та Юдеї, не розділить з учнями їх просту трапезу, не проповідуватиме, не молитиметься, не сперечатиметься з ними. Вони ще кілька разів побачать Його, але незабаром настане час Йому «піти до Отця», як Він неодноразово попереджав у розділах 11-17. От чому, як мені здається, слова «не утримуй Мене» означають саме це: не намагайся утримати Мене, оволодіти Мною. Слова дивні, але і момент незвичайний.
Марію це зауваження зовсім не засмутило, значить, не здалося їй строгим або грубим. І взагалі їй не до цього. Знову вона стає апостолом апостолів. «Я бачила Господа, і ось що Він мені сказав». Найточніше, з перших рук, свідоцтво.
Її свідоцтво не втратило своєї цінності і понині. Якби хтось у I столітті вирішив вигадати історію про те, як Ісуса бачили після смерті, у цій вигаданій історії не знайшлося б головної ролі для жінки, тим більше для Марії Магдалини.
