Івана 19:31-37 – Кров і вода
«Був же день Приготовлення, тож юдеї, щоб тіла на хресті не зосталися в суботу, був бо Великдень тієї суботи просили Пилата зламати голінки розп’ятим, і зняти. Тож прийшли вояки й поламали голінки першому й другому, що розп’ятий з Ним був. Коли ж підійшли до Ісуса й побачили, що Він уже вмер, то голінок Йому не зламали, та один з вояків списом бока Йому проколов, і зараз витекла звідти кров та вода. І самовидець засвідчив, і правдиве свідоцтво його; і він знає, що правду говорить, щоб повірили й ви. о це сталось тому, щоб збулося Писання: Йому кості ламати не будуть! І знов друге Писання говорить: Дивитися будуть на Того, Кого прокололи.»
Цей чоловік підійшов наприкінці служби і палко потиснув мені руку. «Сам не знаю, що потягнуло мене в церкву сьогодні з ранку, – сказав він. – Зазвичай мені просто лінь, і вже якщо йти, так я пішов би кудись поряд з домом. Але щось змусило мене піти саме сюди, а коли ви сказали те, що ви сказали (і він повторив слова, які я вимовив, не підозрюючи про те, наскільки вони важливі для цього чоловіка в той момент його духовного росту), я зрозумів, навіщо я прийшов.
Подібний досвід буває в житті багатьох проповідників, і багато кому з нас знайомий також той момент, коли певне беззвітне спонукання спрямовує нас саме туди, де (хоча ми про це гадки не маємо) чекає та сама людина, з якою нам треба побачитися. Тільки озираючись назад, іноді багато часу потому, ми починаємо розрізняти таємний візерунок і розуміємо, що через жахи і трагедії життя Бог майже непомітно направляє Свій задум до здійснення.
Юнак біля підніжжя хреста не міг не задавати себе тисячу разів тяжкі питання: що відбувається, чому це відбувається? Він задавався питанням, як і чому він сам виявився тут, чому не сховався, як усі інші. За що йому, такому юному, непосильне випробування – стати свідком подібного жаху? Але мине кілька днів, і він зрозуміє сенс. Усе своє життя він повертатиметься до цього спогаду, повторюючи його в молитві і в проповіді, і нарешті побачить задум і зуміє не лише передати основні події, але і надати їм свій, особливий відбиток. Він зрозуміє, навіщо він знадобився там, біля підніжжя хреста.
Його свідоцтво потрібне, бо лише через кілька днів у багатьох людей виникне сумнів: а чи дійсно Ісус помер на хресті? Диво воскресіння таке велике, таке незбагненне, що воно не укладається в наші явні уявлення про влаштування світу. Ще б воно укладалося! Ніхто, ні окрема людина, ні ціла община, не може природним чином виробити таку систему уявлень, в якій людину можна було б розіпнути в п’ятницю, переконатися в її смерті, поховати, а в неділю знову побачити її живою, і що живе тим життям, яке непідвладне самій смерті. Кожен вирішував цю проблему по-своєму. Одні у відповідь на подібну звістку припускали, що мертвий залишився мертвим, а бродить його дух, видіння, примара, або це зовсім галюцинація. Інші віддали перевагу версії, згідно якої Він і не помирав. Це була просто непритомність, короткочасна кома. Його зняли з хреста, і в гробниці він опритомнів. От що затверджували багато скептиків, а також і деякі люди в самій християнській общині. Євангеліє від Івана мало розсіяти їх сумніви.
Звичайно, проти обох скептичних версій ми могли б знайти переконливі аргументи, але це особлива тема, і говорити про неї слід окремо. Автор цього Євангелія пропонує найкращу відповідь усім тим, хто уявив, ніби Ісус «насправді» не помер: він був там, він бачив усе на власні очі, він свідчить як очевидець.
Що ж він бачив і з якої причини? Щоб цілком розібратися з цією сценою, треба знати, по-перше, чому юдеї квапилися зняти тіла з хреста, по-друге, за якими правилами римські солдати виконували свої катівські обов’язки, і по-третє, треба мати певні медичні знання про фізіологічні процеси, що відбуваються безпосередньо після смерті.
Юдеї квапилися зняти тіла з хреста, бо наближалося свято Пасхи. Насувалася не просто субота, але особливий день єврейського календаря. Біблія забороняє залишати тіла страчених на ніч (Втор. 21:23), оскільки це оскверняє землю. От чому юдеї просили Пилата скоріше закінчити страту і зняти тіла повішених.
Але ж не для того Пилат організував страту, щоб не довести справу до кінця. Розіпнутий міг прожити на хресті декілька днів; смерть Ісуса, що настала через декілька годин, у цьому сенсі незвичайна (якщо комусь здасться, що Він легко відбувся, нехай пригадає, що страті передували побої і тяжкий шлях на Голгофу). Смерть на хресті сама по собі була ще одними тортурами. Людина висіла на руках і не могла нормально вдихнути, вона намагалася підвестися, напружуючи литки, щоб все-таки втягнути в себе повітря. Коли вже не було сил спиратися на витягнуті ноги, людина починала задихатися і поступово помирала. Але був швидкий, жорстокий спосіб покінчити з цим (мій учитель історії стверджував, що римляни частенько віддавали перевагу по-солдатськи грубому варіанту дій, і не лише в подібних випадках): зламати засудженому ноги. Тіло втрачало опору, і людина майже відразу ж задихалася.
Так і зробили з двома Ісусовими супутниками. Удар списом у гомілку перебив кістку, викрик від болю, останні судоми і тиша. Але коли воїни підійшли до Ісуса, вони виявили, що Він вже мертвий. Це дещо спантеличило солдатів: щось занадто скоро! Може, прикидається? Римський солдат ніяк не міг дозволити засудженому злочинцеві обдурити смерть, за подібне упущення він розплатився б власним життям. Для вірності він увіткнув спис прямо в ребра Ісуса – якщо Він ще живий, цей удар докінчить Його, якщо мертвий, підтвердить Його смерть.
Удар підтвердив Його смерть. Після смерті тілесні рідини розділяються. Медичні подробиці тлумачилися по-різному. Ми не знаємо, з якого боку був завданий удару (хоча на іконах, як правило, рану зображують у правій стороні грудей), а тому не можемо стверджувати, що спис пронизав серце. Але в будь-якому випадку, якщо з живого тіла такий удар викидає кров, то після смерті з ран у грудях або в животі витікає кров, що вже почала згущуватися, і водяниста рідина. Ісус помер до цього удару списом. Автор Євангелія бачив це і свідчить про те, що бачив.
Але і тут, звичайно ж, у цю кульмінаційну мить жодна деталь не викладається тільки заради історичної істини, хоча ця істина теж нескінченно важлива (ми переконуємося, що Слово сталося тілом, а не видимістю тіла). Для Івана кожна деталь, яка могла б здатися випадковою (хто міг передбачати, як саме вчинять солдати), у певному ракурсі перетворюється на небесне знамення, що передає глибинний сенс події. Треба лише простежити євангельське оповідання до самого початку, згадати всі випадки, коли згадувалася кров або вода, і ми побачимо, що в усіх цих випадках Ісус з’являється як джерело життя, очищення і освячення. Тут і зараз усі ці теми сходяться воєдино.
І усі знамення вказують на Ісуса як на істинного пасхального агнця. У ту саму годину, коли в Храмі приносили в жертву ягнят (Іван наполягає на тому, що усі події відбуваються на Пасху, і таким чином при зіставленні його звіту з іншими Євангеліями виникає чергова загадка, проте тут не місце обговорювати її), Ісус, істинний пасхальний агнець, бере на Себе гріхи світу. Пасхальний ритуал забороняв ламати кістки жертовного агнця (Вих. 12:46; Чис. 9:12).
З іншого боку (а Іван, як завжди, об’єднує дві і більше тем), Ісус помирає як істинний Месія, перейнявши на Себе біль і сором Ізраїлю і всього світу. «І будуть дивитись на Мене, Кого прокололи», – темне пророцтво Захарії (12:10), де для нас загадково, а для епохи Ісуса цілком явно йшлося про часи великого страждання і горя, які настануть для Єрусалиму, доки Бог не дарує позбавлення, спокутування і спасіння. Згідно з цим пророцтвом, після нанесення рани і після скорботи мало відкритися джерело для дому Давидового і для народу Ізраїльського, і води цього джерела мали очистити усіх від нечистоти і гріха (Зах. 13:1).
Цей сенс цілком доречний і для Івана. Такий ще один сенс води і крові – істинна смерть, що несе істинне позбавлення від гріха.
Івана 19:38-42 – Поховання Ісуса
«Потім Йосип із Аріматеї, що був учень Ісуса, але потайний, бо боявся юдеїв, став просити Пилата, щоб тіло Ісусове взяти. І дозволив Пилат. Тож прийшов він, і взяв тіло Ісусове. Прибув також і Никодим, що давніше приходив вночі до Ісуса, і смирну приніс, із алоєм помішану, щось літрів із сто. Отож, узяли вони тіло Ісусове, та й обгорнули його плащаницею із пахощами, як є звичай ховати в юдеїв. На тім місці, де Він був розп’ятий, знаходився сад, а в саду новий гріб, що в ньому ніколи ніхто не лежав. Тож отут, з-за юдейського дня Приготовлення вони поклали Ісуса, бо поблизу був гріб.»
Верблюда звали Міхаель. Він і його хазяїн терпляче чекали біля стін Єрусалиму. Денна екскурсія завершилася, і в групі знайшлася жінка, що хотіла подивитися щось ще. Разом з нею я відправився на переговори з власником верблюда, одним з безлічі арабів, що крутяться біля священної столиці в надії заробити на прожиток. Не встигли ми опам’ятатися, як він підштовхнув нас обох вгору і усадив між горбами верблюда, після чого поплескав свою худобину по плечу і крикнув: «Алілуя!»
Верблюд, що доти смирно лежав на землі, підвівся, повернув морду назад, щоб зрозуміти, чому ноша виявилася такою важкою, але хазяїн вже потягнув його за вузду і повів вниз вулицею. На кожному кроці він знову і знову вигукував «алілуя» (зовсім інші вигуки крутилися в нас на язиці, коли ми гойдалися з одного боку в інший, у жаху чіпляючись за сідло). Ми добралися до кінця вулиці, розвернулися і повернулися до того місця, з якого відправилися в дорогу. Під чергове «алілуя» верблюд знову ліг, і ми сповзли з його спини.
– Чому ти весь час кричиш «алілуя? – запитав я власника, розплачуючись за прогулянку.
Він притиснув губи до мого вуха і шепнув мені:
– Бо я люблю Ісуса.
Несподівано мене відкинуло в перше століття нашої ери. «Потайний, бо боявся юдеїв», від страху перед недоброзичливістю євреїв, перед ворожістю власних родичів, войовничих і непримиренних мусульман. Тепла хвиля пізнавання накотила на мене, я міцно потиснув руку цього таємного християнина і вклав у неї ще кілька шекелів. Його верблюд, його алілуя – єдино доступний для нього спосіб славити Ісуса під стінами Єрусалиму.
На це ж місце, під стіни Єрусалиму, прийшли Йосип з Никодимом, принесли усе, що могли віддати Ісусові. Сто «літрів» дорогих пахощів, приблизно тридцять з гаком кілограмів, якщо перераховувати на сучасні міри. У сто разів більше, ніж витратила Марія, коли умастила Ісуса у Віфанії (12:30, адже тоді учні обурювалися зайвими витратами. Така кількість (і, додамо, такі розкішні пахощі) вимагалася для похоронів царя. Ймовірно, так і розуміли ситуацію Йосип і Никодим: вони б підписалися під словами «цар Юдейський», які Пилат наказав надписати над головою розіпнутого, але для них це не було кепкуванням. Якщо в Ізраїлю колись був справжній цар, це був Він – і ніхто інший.
До цього в Євангелії Йосип не згадувався. За іншими повідомленнями, він мав у розпорядженні власну гробницю; із слів Іванових виходить, що цією гробницею скористалися, бо вона виявилася поблизу. Але він виділяє інший момент: цією гробницею ніколи ще не користувалися, він особливо підкреслює це у вірші 41. Він заздалегідь передбачає аргументи, які можуть виникнути в скептиків, коли він перейде до продовження цієї історії: а що, якщо гробницю просто переплутали, якщо сталася помилка?..
Ні. Гробниця була абсолютно новою. Помилка неможлива.
З Никодимом, як нагадує нам Іван, ми вже знайомі (3:1-10; 7:50-52). Почувши про нового і незвичайного наставника, він прийшов до нього вночі і відбувся один з тих просторових діалогів, які Іван неодноразово наводить у своєму Євангелії. У тій бесіді Ісус пояснив, що таке нове народження від води і Духа. Розвиваючи цю ідею, Він послався на приклад Мойсея, що прибив до стовпа в пустелі змія, щоб ті, хто бачив його, уникнули смерті, і сказав, що Син Людський подібним же чином буде піднесений, щоб усі, хто вірить у Нього, отримали життя вічне (3:14-16). Потім Він говорив про людей, які коять зло і тому бояться світла, і про тих, хто чинить праведно і тому любить світло, адже на світлі виявляється, що їх справи «зроблені в Бозі» (3:19-21).
Отже, того вечора незадовго до настання темряви Никодим прийшов до місця страти. Оповідання сконцентровується на ньому, хоча і ненадовго: тіло потрібно поховати до заходу, поки не настала субота. Цього разу Никодим відважно виступає вперед. Його вірність Ісусові дозрівала поступово, з того моменту, коли він заступався за Ісуса на підставі закону і був висміяний колегами (7:30-31), до цієї хвилини, коли нічого не розраховуючи придбати і ризикуючи усім, він віддає останню шану незрозумілому царю, що дозволив себе стратити.
Як ми вже бачили в розділі 11, де йшлося про Лазаря, похоронні звичаї того часу суттєво відрізнялися від наших. Померлих не клали в труну, не піддавали кремації. Гробницею служила видовбана в скелі печера, такі печери в множині виявляються археологами. Була потрібна досить висока печера, щоб усередині могли розвернутися люди, що укладають труп, але вхід робили маленьким, заввишки трохи більше метра. По обидві сторони від входу вирубували полиці.
На створення такої печери йшло багато часу і праці, так що люди розраховували використовувати їх неодноразово. Полиці служили для того, щоб укладати на них тіла, кожне на свою полицю, але цілком могло статися так, що чергового небіжчика принесуть раніше, ніж попередній повністю розкладеться. Щоб пом’якшити важкий запах з гробниці, тіла померлих обмотували в тканину, просочену великою кількістю пахощів. У проміжок між похованнями печеру захищав від грабіжників великий і важкий круглий валун, який кілька людей із зусиллям підкочували до її входу.
Коли від трупа залишалися одні кістки, їх збирали і складали в особливу посудину (осуарій). Цю урну з прахом зберігали в глибині похоронної печери чи переносили в інше надійне місце. Таким чином, на відміну від сучасних ритуалів, похорони проходили в два етапи з розривом у кілька місяців, а то й років.
Звичайно ж, Іван розраховує на те, що зараз ми пригадаємо, як востаннє стояли біля гробу. Зупинившись перед печерою, де був покладений Лазар, Ісус заплакав (11:35), але коли камінь відкотили геть, не з’явилося поганого запаху чи інших ознак розкладання (11:41). Чекайте, намагається сказати нам Іван. Пройдіть зі мною через той суботній день, через це сумне випробування тишею. Чекайте, поки не мине цей довгий, цей останній день. У сьомий день Бог відпочивав, упокоївся цього дня Ісус. Але вся книга була про це – про нове творіння. Чекайте дня восьмого.
