
Івана 21:15-19 – Ісус і Петро
«Як вони вже поснідали, то Ісус промовляє до Симона Петра: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси ягнята Мої! І говорить йому Він удруге: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси вівці Мої! Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи кохаєш Мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє: Чи кохаєш Мене? І він каже Йому: Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє до нього Ісус: Паси вівці Мої! Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли був ти молодший, то ти сам підперізувався, і ходив, куди ти бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш… А оце Він сказав, щоб зазначити, якою то смертю той Бога прославить. Сказавши таке, Він говорить йому: Іди за Мною!»
Він сам запропонував допомогти з прибиранням після обіду, йому дуже хотілося. Ми вручили йому рушник, і він почав витирати тарілки і чашки. Але події минулого дня все ще розбурхували його, і зосередитися на своєму занятті йому ніяк не вдавалося. Ми попросили його сісти до столу і відпочити, заспокоїтися, але ні, йому неодмінно хотілося брати участь у прибиранні.
І це сталося. Він схопив новеньку кришталеву карафку, яку нам щойно подарували, почав витирати її, і в той же час продовжував говорити, обернувся до групки гостей, що стояла поряд, і в той же момент хтось з них обернувся назустріч ньому. Протиральник чаш не помітив зустрічного руху… і було вже надто пізно.
Він був у відчаї, сильно засмутилися і ми, хоча намагалися не показати свого засмучення. Він ретельно підмів підлогу, щоб ніхто не наткнувся на осколки. Він обіцяв купити нам нову карафку. Незабаром він покинув наш будинок, все ще розсипаючись у вибаченнях.
Ми гадали, намагаючись зрозуміти, в якій формі має відбуватися прощення. Ми гнівалися на нього, але розуміли, що все пішло від його зайвого завзяття, а не від поганого наміру. Ми гарненько продумали ситуацію і через пару тижнів знову запросили його до вечері. І цього разу після вечері ми самі попросили його допомогти з прибиранням посуду. Ми знову вручили йому рушник. Він з подивом втупився на нас, ми відповіли йому посмішкою. Він почав допомагати нам, і усе відбулося якнайкраще.
Діалог Ісуса і Петра – одна з найпотужніших сцен у Біблії, а можливо, і в усій світовій літературі. І найчудовіше: на знак прощення Ісус дає Петру нову роботу. Коли Петро сповідує свою любов до Ісуса, той не відповідає йому: «Ну, раз так, все гаразд». Ні, Він каже: «Раз так – годуй Моїх ягнят. Паси Моїх овець. Годуй Моїх овець».
Три питання – як три зречення Петра. Три – число повноти, три – число пам’яті. Запах багаття личить до цієї сцени. Обидва повертаються в ту ніч, ніч випробування для Петра і для Ісуса. Але завдяки стражданням Ісуса страждання Петра можуть бути зцілені. Ісус – пасхальний агнець, що узяв на Себе гріхи світу, і гріх Петра, і ваш гріх, і мій.
Як саме буде усунений гріх, залежить від конкретної людини, від конкретного випадку. Не потрібно уявляти собі це так, немов Бог оприлюднить якийсь декрет і зітре з дошки наш борговий запис. З юридичного погляду це було б нормально (частково юридичний підхід може згодитися, Іван іноді переходить на юридичну термінологію, як і Павло, але слід пам’ятати, що лише «законним» поглядом справа не вичерпується). Виходить, що офіційно проти нас немає жодної «справи». Та все ж багато що застряє в нашій пам’яті і уяві: старі невдачі, старі хвороби, провали і рани. Коли в комп’ютера на хард-диску накопичуються віруси і пошкоджені програми, його слід полікувати, щоб він працював ефективно. Так і з нами.
Ісус відразу намацує больові точки. Напевно, через те багато людей опираються Його наближенню, немов пацієнти, що відкладають візит до зубного лікаря, поки зуб зовсім не розвалиться. Він відводить Симона Петра убік, улюблений учень, як буде сказано у вірші 20, йде за ними услід. Ісус і Петро неквапливо прогулюються берегом. Ісус тричі задає Петру головне питання: «Чи ти любиш Мене?»
Лексика в цих питаннях дещо змінюється. У перших двох питаннях Ісус грецькою використовує інше дієслово «любити», ніж Петро у своїх відповідях і сам Ісус у третьому питанні, проте це, ймовірно, не так вже важливо, адже сам Іван відмічає, що тричі було поставлене одне і те ж питання (в. 17). Головне – питання було поставлене і на нього відповіли, більше того, за кожною відповіддю йде не поблажливе «ну так все гаразд», підбадьорююче поплескування по спині, а наказ. Новий виклик. Нове доручення. Пора Петру засвоїти свої пастирські обов’язки. Пора годувати овець і ягнят, наглядати за ними.
Це не просто нове доручення. Ісус повертає Петру Свою довіру, наказує йому повернутися до плідної праці, направити свою вірну любов, яка іноді помиляється, до Ісуса на благі справи. Але цього мало: Ісус розділяє з Петром Свою власну працю, Своє служіння.
Адже це Ісус – пастир добрий (розділ 10). Ісус пасе і годує Своїх овець і ягнят, відводить їх на пасовиська і приводить додому, уберігає від хижаків. Він знає їх, і вони знають Його. Він віддав за них Своє життя. Але в 20:21 учні почули: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю». Від цього доручення відхилитися неможливо. І от його сенс: Петро розділить з Ісусом обов’язки пастиря.
У цих віршах прихована уся таємниця християнського служіння: вашого і мого, світського і священицького, на повну ставку і позаштатну. Таємниця кожного з нас: що означає бути скромним парафіянином, що молиться на останній лаві в храмі, що означає бути публічним проповідником, який виступає перед величезним зібранням. На цьому заснована будь-яка справа, яку ми намагаємося здійснити як послідовники і слуги Ісуса. У кожному з нас живе любов до Ісуса, і скільки б разів ми не підводили Його (одним небесам відомо, як часто!), Він шукає в нас цю любов, дає нам шанс виразити її, зцілити колишні рани і поразки, дати нам нове доручення.
Доручення дається нам не для того, щоб ми «заслужили» прощення. Прощення нічим не заслужиш. Тут діє тільки благодать, а те, що ми робимо для Ісуса, ми робимо від полегшення, у радісній свідомості, що ми вже прощені. Саме доручення якраз і служить знаком прощення. Нелегко нам буде виконати це доручення, як нелегко було самому Ісусу. Ми підемо за Ним у страждання, можливо, і на смерть. За минулий тиждень, поки я написав цей розділ, з’явилися нові повідомлення про християн, убитих у різних куточках світу тільки за те, що вони поклонялися Ісусу. «Інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш». Петро виконає свої пастирські обов’язки до кінця і віддасть своє життя за овець.
І всі ці доручення включені в один короткий заклик до учнів: «Ідіть за мною!» Ісус пройшов Свій важкий шлях до хреста і довів, що сама смерть знищена життям і радістю нового творіння. Тепер Він має право просити чого завгодно від тих, кого Він врятував, і вони з радістю зроблять це для нього.
І подальший шлях Петра – зростання в дусі Ісуса. Він все ще іноді припускатиметься помилок, як виявиться з Діянь, але він стане справжнім пастирем. Він любив Ісуса і пас Його овець. Більшого не можна запитувати з жодної людини. І меншого Ісус не запитає з жодного з нас.
Івана 21:20-25 – Улюблений учень
«Обернувся Петро, та й ось бачить, що за ним слідкома йде той учень, якого любив Ісус, який на вечері до лоня Йому був схилився й спитав: Хто, Господи, видасть Тебе? Петро, як побачив того, говорить Ісусові: Господи, цей же що? Промовляє до нього Ісус: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною! І це слово рознеслось було між братами, що той учень не вмре. Проте Ісус не сказав йому, що не вмре, а: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Це той учень, що свідчить про це, що й оце написав. І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його!
Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг! Амінь.»
Репетиція вжахнула акторів. Костюми нікуди не годилися. Декорації не підійшли. Режисер, схоже, не мав уявлення про те, як будується мізансцена. Навіть в опері, де головне – музика, актори повинні щось робити, а не стояти стовпом, роззявляючи роти.
Але найгірше виявився невдалий розподіл ролей. Соліст ніяк не могла співати головну партію. Ні, сама по собі вона була хорошим професіоналом, але цей персонаж, увесь сюжет, були абсолютно їй чужі, вона не уживалася в роль. Краще б їй грати когось з другорядних персонажів, близького їй за темпераментом.
У завершальній частині Євангелія від Івана два головні актори отримують абсолютно різні ролі. Більшу частину оповідання Петро і улюблений учень залишалися на сцені. Ми бачили їх під час Таємної вечері в розділі 13, під час арешту і суду в розділі 18, при першій звістці про воскресіння в розділах 20 і 21. Але тепер їх шляхи розійдуться, і обом велено не озиратися через плече і не намагатися зрозуміти, чому інший так сильно відрізняється від нього.
Звичайно, Петро не міг не поставити своє запитання. Він і Іван (якщо улюблений учень – Іван) стільки пережили разом. Тепер Ісус велів Петру йти за Ним, стати пастирем, прославити Бога своєю мученицькою смертю (вірші 18-19). Абсолютно природно запитати Ісуса, розділить з ним і цю долю Іван?
Але доведеться їм обом засвоїти на майбутнє, що Бог не помиляється при наборі Своєї трупи. Звичайно, іноді нам здається, що Він все-таки помилився. Іноді вірні християни поглядають один на одного з нерозумінням, а то і із заздрістю, і мріють помінятися місцями. Але в наш християнський послух, у прийняття покладеного на нас доручення як знака прощення (вірші 15-17) входить і готовність йти за Ісусом туди, куди Він веде нас, не запитуючи, чи поведе Він туди ж і когось іншого.
Мабуть, що саме особлива доля Івана спонукала його додати до свого Євангелія розділ 21. Щоб дістатися до суті, йому довелося розповісти увесь сюжет з рибним ловом і сніданком на березі, передати розмову між Петром і Ісусом, інакше вірш 22 позбувся б сенсу.
Так що ж сталося? Можливо, автор Євангелія наближався до смертної години і розумів, що в Ісусових словах не було анінайменшого натяку на те, що улюблений учень не помре, як померли всі апостоли. Але в ранній церкві промайнув слух, що виник з неправильного розуміння цих Ісусових слів, що Іван, єдиний з усіх апостолів, житиме, поки Господь не повернеться. Більше ніде в книзі про нове пришестя Господнє мови немає, але за цим віршем ми бачимо, що пришестя очікувалося як щось саме собою зрозуміле.
Отже, ми маємо право припустити, що старіючий апостол або хтось інший під його диктування, з його слів, написав розділ 21 і додав його до раніше закінченої книги. Вірш 24 виглядає як примітка, написана чужою рукою – або переписувача, або друга, який бажав підтвердити, що улюблений учень і є автор цієї книги і на його свідоцтво можна покластися.
Після смерті Івана нова версія його Євангелія поширювалася серед християн, щоб показати їм: смерть цього учня зовсім не суперечила задумам Ісуса.
Нічого конкретного про долю Івана Ісус ніколи не говорив. Він хотів сказати і сказав одне: що б не сталося з Іваном, до Петра це відношення не має. Припустимо, я покликав дівчинку: «Приходь, допоможи мені в саду». Дівчинка зволікає, озирається на свого брата: «А він що робитиме?» А я відповім: «Допустимо, я попрошу його злітати на Місяць, тобі яке діло?» Це ж не означає, що я насправді пошлю її брата на Місяць. Ісус не говорив, що Іван житиме до Його повернення. Він сказав просто і ясно: Петра це не стосується.
Іван або його відданий друг, що написав розділ 21 після його смерті, знає, що книга вже завершена віршами 20:30-31, але вимушений зробити нову кінцівку – слід зізнатися, анітрохи не гіршу за першу. Він починає зі схожої формули: Ісус робив це і ще багато інших речей. (Не слід забувати, що, подібно до всякого письменника, наш автор не лише продумував порядок викладу, але так само відбирав матеріал. Ніхто не в змозі записати усе, що міг би сказати, кожну подробицю про цю людину або це питання.) Але цього разу автор пояснює не причини, за якими він написав те, що написане, а намагається показати, що б сталося, якби він спробував написати щось ще. «Сам світ не вмістив би написаних книг».
Що ж, у наш час з’явилися бібліотеки побільше за древні, а в Інтернеті може накопичитися куди більше інформації, ніж міг би уявити собі автор I ст. Не в цьому річ. Навіть якщо б технічно було можливо записати кожну справу і слово Ісуса і якби число таких книг, хоча і дуже велике, виявилося б у результаті кінцевим, думка автора все-таки вірна: світ не міг би їх вмістити. Ці книги вибухонебезпечні, намагатися написати їх – все одно що грати чудову симфонію на не налаштованому піаніно, все одно що подавати гурманську страву в придорожньому барі, все одно що намагатися втиснути дихання Бога в груди звичайної людини. Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його. Світ його не вмістить.
Слово сталося тілом, і всі книги у світі не можуть віддати йому належну честь. Тільки тіло може віддати честь Слову і Його сенсу: ваше тіло, моє тіло. Книги щось несуть світу, але цього недостатньо; наше життя у світлі і силі духу може дати світу значно більше. Учні Ісуса послані в «світ» і в нинішньому поколінні, як у I ст. Рятівна любов Божа як і раніше спрямована на світ, за який помер Ісус (3:16). Він був посланий Отцем у світ, а тепер посилає нас. Яку б роль Він не відвів нам, ми повинні виконувати її, пам’ятаючи Його слова (16:33): «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!»
