Якось я обклався книгами, твердо вирішивши знайти в них ключ до Нагорної проповіді. Було розрадою дізнатися, що не я перший б’юся над питанням здійсненності цих ідеалів. За всю багатовікову історію церкви люди знайшли чимало хитрих способів примирити абсолютистські вимоги Христа із сумною картиною порочного суспільства.
Фома Аквінський розділив усе вчення Христове на «повчання» і «поради». Нашою сучасною мовою ми назвали б їх «вимогами» і «пропозиціями». До групи повчань входили вселенські моральні закони, такі як Десять заповідей. А до більше ідеалістичних висловлювань Ісуса, наприклад до Його слів про гнів і похіть, Фома підходив із зовсім іншою міркою: ми повинні прагнути до цих ідеалів, проте вони не мають моральної ваги «повчань». Класифікацію Фоми Аквінського Римська католицька церква згодом узаконила під назвою «смертних» і «простимих» гріхів.
Мартін Лютер тлумачив Нагорну проповідь у світлі слів Самого Христа: «Кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мф. 22: 21). Він казав: у християн – подвійне громадянство; вони громадяни Царства Христового і царства світу цього. Радикалізм Нагорної проповіді відноситься виключно до Царства Христового, а не до царства світу цього.
Візьмемо заповіді «полюби ворога свого» і «не опирайся злому». Звичайно ж, це ніяк не відноситься до держави! Щоб запобігти анархії, державі доводиться опиратися злу і давати відсіч ворогові. Тому християнин повинен навчитися відрізняти громадське від особистого. Наприклад, солдат-християнин повинен виконувати наказ битися і вбивати, слідуючи в той же час заповіді Христовій про любов до ворогів у серці своєму.
Різні анабаптистські рухи, що існували за часів Лютера, вибрали абсолютно інший підхід. Вони казали: спроба переінакшити чіткі заповіді Христові – велика помилка. Чи не цитувала церква заповідь «Любіть ворогів своїх» частіше за інші в перші чотири століття існування християнства? Прочитайте Нагорну проповідь! Ісус не робить ніякої відмінності між «настановами» і «порадами», між службовим і особистим. Він каже: не опирайтеся злу, не присягайтеся, жертвуйте бідним, любіть ворогів. Цим заповідям треба слідувати найбуквальнішим чином. З цієї причини деякі християнські громади повністю відмовлялися від будь-якої власності. Інші, подібно до квакерів, відмовлялися приймати присягу і знімати капелюх перед вищестоящим начальством, мріяли про розпуск армії і навіть сил підтримки правопорядку. У результаті тисячі анабаптистів були вбиті в Європі, Англії і Росії.
Вцілілі перебралися в Америку, де намагалися створювати колонії і громади, засновані на принципах Нагорної проповіді.
У XІX столітті в Америці богослови знову згадали про Нагорну проповідь. Диспенсаціоналізм пояснював, що це вчення Христове відноситься до останніх днів «епохи закону», яка незабаром після смерті і Воскресіння Ісуса змінилася «епохою благодаті». А тому немає сенсу виконувати всі ці строгі заповіді.
Я вивчав погляди представників різних течій, намагаючись зрозуміти, як вони тлумачать Нагорну проповідь, і – скажу чесно – намагаючись знайти лазівку, щоб не слідувати буквально вченню Нагорної проповіді. Кожна філософська течія внесла свій вклад у вирішення проблеми. Але перед усіма ними вставали і питання, на які відповіді не було. Наприклад, класифікація Фоми Аквінського була дуже логічною, але Ісус-то нічого не казав про «повчання» і «поради»! Навпаки, здавалося, що «повчання» «Не перелюбствуй» Він прирівнював за значимістю до «поради»: «…Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:28). Рішення Лютера здається дуже хитромудрим і мудрим, але Друга світова війна показала, як цю його думку може перекрутити шизофренік, який дорвався до влади. Багато лютеран служили в нацистській армії, і совість їх не мучила: «Ми тільки виконуємо накази». За посадою вони виконували накази держави, залишаючись внутрішньо вірними Христу.
Що ж до анабаптистів і інших християнських течій, які буквально сприймають Писання, то можна сказати: їх лагідна відповідь на гоніння – один з великих епізодів церковної історії. Але і вони визнавали, що не змогли виконати кожну із заповідей Нагорної проповіді буквально. Наприклад, квакери знайшли спосіб обійти настанови Христові заради того, щоб допомогти перемозі американської революції. А що казати про однозначні Ісусові слова про гнів і похіть? За багато віків до цього Оріген сприйняв попередження проти похоті буквально, але приголомшена церква засудила кастрацію.
Хто буквально наслідував заповіді знайшли хитромудрі способи тлумачити найважчі вимоги Ісуса Христа. Але, на мій погляд, вони просто намагалися позбутися заповідей Христових. Сам Ісус нічим не показав, що Його заповіді носять тимчасовий характер або розраховані на екстремальну ситуацію. Він говорив владно («А Я кажу вам…») і жорстко («Отже, якщо хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить того людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 5:19).).
Як я не старався, так і не зумів знайти обхідних шляхів. Я ніяк не міг підшукати розумного пояснення словам Христовим і від цього перебував у стані якогось духовного збудження. Якщо Нагорна проповідь – це Божий еталон святості, то, думав я, не варто і намагатися стати святим. Нагорна проповідь не допомогла мені стати краще. Вона попросту показала мені всі мої недоліки і вади.
