Врешті-решт я знайшов ключ до розуміння Нагорної проповіді, але не в творах великих богословів, а там, де менше всього чекав, – у творах двох російських письменників XІX століття. Саме вони допомогли мені набути власного погляду на Нагорну проповідь з її змішенням закону і благодаті. Отже, мої погляди сформувалися наполовину під впливом Льва Толстого, наполовину під впливом Федора Достоєвського.
Від Толстого я узяв глибоку повагу до незмінного і абсолютного Божого ідеалу. Знайдені ним в Євангеліях моральні ідеали притягували його, як світло притягує нічного метелика, хоча до погибелі його врешті-решт призвела неможливість досягти їх. Подібно до анабаптистів, Толстой намагався буквально наслідувати вчення Нагорної проповіді. У результаті його сім’я стала заручницею його пошуків святості. Наприклад, Ісус сказав багатому юнакові роздати усе, що той має, от і Толстой вирішив звільнити своїх кріпаків, відмовитися від авторських прав на свої твори, роздати майно. Він одягався в селянський одяг, сам шив собі взуття, працював у полі. Його дружина, побачивши, що фінансове становище сім’ї стає все гіршим, змусила його піти на поступки.
Читаючи щоденники Толстого, я чую відгомони власних пошуків досконалості. У щоденниках описані численні сутички між Толстим і членами його родини, але ще більша боротьба йшла усередині самого Льва Миколайовича. У спробах досягти досконалості він придумував для себе все нові і нові правила. Він перестав полювати, кинув палити, пити спиртне, їсти м’ясо. Він розробив «Правила розвитку сили волі. Правила для розвитку високих почуттів і усунення низинних». Але йому так і не вдалося змусити себе чітко наслідувати власні правила. Не раз Толстой прилюдно приймав обітницю цнотливості і перебирався в окрему спальню. Але вистачало його ненадовго, і, на його сором, шістнадцять вагітностей його дружини сповістили світу про порушення обітниць.
Але Толстому вдавалося зробити і дуже хороше. Наприклад, після довгої перерви він написав роман «Воскресіння». Тоді йому був 71 рік. Роман написаний на підтримку духоборів – гнаної царем групи анабаптистів. На прибутки від роману він профінансував імміграцію групи в Канаду. Крім того, я вже казав, що філософія Толстого непротивлення злу насильством виросла безпосередньо з Нагорної проповіді, і вплив її ще довго позначався в житті його ідеологічних нащадків – Ганді, Мартина Лютера Кінга.
Високі ідеали Толстого торкнулися душі Ганді, незважаючи на те, що немало критиків і біографів відмічали: сам Толстой ніскільки на ідеал не походив. Скажімо так: слово в Толстого розходилося зі справою. Дуже дохідливо це описала дружина:
«У ньому мало було щирого тепла. Доброта його не виходила з серця, в основі її лежав принцип. З його біографій ви дізнаєтесь, як він допомагав селянам носити відра з водою, але ніхто не знає, що він жодного разу не допоміг своїй дружині, не дав їй відпочити і ніколи – за всі тридцять два роки – не приніс дитині склянки води, не посидів п’яти хвилин біля дитячого ліжечка, щоб дати мені хвилинку передихнути».
Палке прагнення Толстого до досконалості не принесло йому ні миру, ні душевного спокою.
З його щоденників і листів ми бачимо, як аж до самої смерті він болюче сприймав усі свої невдачі. Коли він писав про свою віру або ж намагався жити по ній, протиріччя між реальністю та ідеалом не давало йому спати спокійно. Він був занадто чесний, щоб обманювати самого себе. Він не міг заткнути рота своєму обвинувачу – совісті, бо знав, що вона права.
Лев Толстой був глибоко нещасною людиною. Його програми самовдосконалення провалилися. Йому довелося заховати рушницю і усі наявні в маєтку мотузки – так легше було опиратися думці про самогубство. Наприкінці життя Толстой тікав від слави, сім’ї, залишив маєток, відрікся від самого себе. Він помер, немов бродяга, на невеликому полустанку.
Чому ж мене навчила трагедія Льва Миколайовича Толстого? Я читав багато його духовних праць і можу чесно сказати: мене надихнуло глибоке бачення Толстим Божого ідеалу. Я зрозумів, що Євангелія всупереч поширеній думці зовсім не вирішують наші проблеми, а обважнюють наш тягар. Як, скажіть, домагатися правосуддя, вирішувати фінансові питання, расові проблеми? Толстой бачив усе це і ніколи не намагався принизити високі євангельські ідеали. Не можна зневажати думкою людини, яка з готовністю відпустила на свободу своїх кріпаків і роздала своє майно, виконуючи Христові заповіді. Якби я тільки міг жити за Його заповідями! Якби я тільки міг…
Своїм критикам Толстой відповідав, що не слід судити про святі Божі ідеали за його нездатністю їм відповідати. Не судіть про Христа за тими з нас, хто негідно носить Його ім’я. Уривок з листа Толстого дуже добре показує, як письменник відповідав своїм недоброзичливцям наприкінці свого життєвого шляху, підводячи підсумок свого духовного паломництва. Цей уривок – певний підсумок його духовних шукань, одночасно і пристрасне затвердження істини, в яку він вірив, і палке благання про благодать, якої він так і не відчув до кінця.
«От ви, Леве Миколайовичу, проповідуєте ви добре, але чи слідуєте ви своїм словам? Питання дуже природне. І я його постійно чую. Задають його зазвичай з тріумфом у голосі, ніби хочуть заткнути мені ним рота. «Проповідь – проповіддю, але як Ви самі живете?». І я відповідаю, що я не учу тому, чому не в змозі учити, хоча мені пристрасно цього хочеться. Учити я можу лише своїми вчинками, а вчинки мої злі… Я і відповідаю, що я винен, лукавий, гідний презирства за свої невдачі.
І в той же час – не для того, щоб виправдатися, а для того, щоб пояснити свою непостійність, – я кажу: «Погляньте на моє теперішнє життя, а потім – на моє минуле життя. Ви побачите, що я хоч якось намагався жити згідно своїх настанов. Вірно: я не виконав і однієї тисячної частини їх [християнських вчень] і я цього соромлюся. Але не виконав я їх не тому, що не хотів, а тому, що був нездібний. Навчіть мене, як вислизнути від мереж спокус, що оточують мене. Допоможіть мені, і я їх виконаю. Але навіть і без допомоги я бажаю та сподіваюся їх виконати.
Критикуйте мене – я і сам це роблю, – але критикуйте мене, а не той шлях, який я вказую всім, хто просить мене про це. Якщо я знаю дорогу додому і йду нею, хитаючись, як п’яний, дорога залишається вірною, незважаючи на всі мої хитання з одного боку в другий. Якщо ж дорога невірна, то покажіть вірну. Але, якщо я заблукаю і зіб’юся з шляху, ви повинні допомогти мені. Ви повинні наставити мене на шлях, я і вам готовий надати таку ж допомогу! Не треба збивати мене зі шляху. Не треба радіти тому, що я заблукав. Не треба радісно вигукувати: «Подивіться на нього! Він казав, що йде додому, а сам повзе в болото!». Не злорадійте, а допоможіть мені, підтримайте мене».
Коли я читаю духовні листи Толстого, мені стає сумно. Здатність глибоко проникати в людську душу зробила його великим письменником… і нещасним християнином. Він рвався до витоків свого життя, як лосось рветься вгору за течією річки на нерест, врешті-решт знесилівши він знесилів від морального виснаження.
Але я дуже вдячний Толстому за його невпинні пошуки істинної, первозданної віри. Його шукання залишили в мені незгладимий слід. Я наткнувся на його романи в той період, коли переживав рецидив «передозування церковних вчень», що сталося в дитячому віці. Я виріс у церквах, де було надто багато підробок. Принаймні, так мене примушував думати мій юнацький максималізм. Коли я бачив, яка прірва пролягла між євангельськими ідеалами і поведінкою прибічників євангельських ідеалів, я відчував спокусу відмовитися від ідеалів як від недосяжних і нереальних.
Тоді я відкрив для себе Толстого. Він був першим письменником, який виконав, – на мою думку – важке завдання: він змусив повірити в можливість добра, у те, що воно має не меншу привабливу силу, ніж зло.
Його романи, притчі, короткі оповідання стали для мене невичерпним джерелом моральної сили. Поза сумнівом, він удосконалив мій зір.
Біограф Толстого, Вілсон, відмічає, що Толстой страждав від того, що був «не в змозі зрозуміти суть Воскресіння. Його релігія була кінець кінцем релігією Закону, а не релігією благодаті, була, швидше, програмою удосконалення людини, а не Божим видінням проникнення в таємниці пропащого світу». З кристальною ясністю Толстой міг бачити власні недоліки, свою несхожість на Божий ідеал. Але він не зміг зробити наступного кроку – довіритися Божій благодаті і здолати свої недоліки.
Почитавши Льва Толстого, я незабаром відкрив для себе і його співвітчизника – Федора Достоєвського. Два найвідоміших російські письменники жили і творили в один і той же історичний період. Як це не дивно, вони ніколи не зустрічалися. Але, може, це і до кращого: вже надто вони були несхожі один на одного. Толстой писав романи яскраві, повні світла, а Достоєвський – темні і похмурі. Толстой придумував теоретичні програми самовдосконалення, а Достоєвський періодично жертвував своїм здоров’ям і грошима заради випивки і азартної гри. Достоєвський допустився багато помилок, але в одному він був правий: у його романах з толстовською силою говориться про благодать і прощення.
Ще в молодості Достоєвський пережив справжнє воскресіння. Його заарештували за приналежність до революційної групи і звинуватили в державній зраді. Микола І, щоб налякати молодих радикалів і показати їм усю глибину їх помилки, засудив їх до смерті і імітував процес страти. Змовників одягнули в білі савани, привели до місця розстрілу, де вже чекав загін солдатів із рушницями. Їм зав’язали очі, руки міцно зв’язали за спиною. Їх провели перед натовпом і прив’язали до стовпів. У найостанніший момент, коли вже прозвучав наказ: «Готовсь, цілься!», коли пролунав звук курків, що зводилися, і піднялися рушниці солдатів, прискакав вісник із заздалегідь підготовленим царським наказом: він замінює смертний вирок каторжними роботами.
Достоєвському так і не вдалося оговтатися після того випадку. Він заглянув в очі смерті, і з цієї миті життя набуло для нього ні з чим не порівнянну цінність. «Тепер життя моє зміниться, – сказав він собі. – Я народжуся наново у своєму старому тілі». Коли його саджали до ешелону із засудженими, що відправлявся в Сибір, якась жінка протягнула йому Новий Завіт – єдину книгу, яку дозволялося читати у в’язницях. Увірувавши, що це Бог дає йому другий шанс виконати те, що йому слід на землі, Достоєвський не розлучався з Новим Завітом увесь час свого ув’язнення. Через десять років він вийшов на свободу, будучи переконаним християнином. От його слова: «Якщо хтось доведе мені, що Христос стоїть поза істиною… то я залишуся з Христом, а не з істиною».
У Достоєвського у в’язниці сталося ще одна нагода: йому довелося жити пліч-о-пліч із злодіями, вбивцями, п’яними селянами. Це допомогло йому пізніше з незрівнянною достовірністю зображувати героїв у своїх романах, таких, як вбивця Раскольніков у «Злочині і карі».
Ліберальні погляди Достоєвського, упевненість у тому, що в людині від народження є присутнім добрий початок, були похитнуті, коли він побачив твердиню зла, втілену в його сусідах по камері. Але з часом він навчився бачити відблиски Божого образу навіть у найбезнадійніших ув’язнених. Він увірував у те, що набути здатності любити може лише той, кого люблять. «Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас», – так каже апостол Іоанн (1Ін. 4:19).
Благодать я пізнав по романах Достоєвського. «Злочин і кара» малює бридку людину, яка скоює бридкий злочин. Але і в життя Раскольнікова входить благодать, яку несе йому колишня повія, – Сонечка Мармеладова, яка вирішила слідувати за ним у Сибір і веде його до спокутування. Найбільший роман усіх часів і народів «Брати Карамазови» показує двох антиподів – блискучого агностика Івана і його набожного брата Альошу. Іван критикує помилки людства, та і саму політичну систему, покликану виправляти ці помилки. Але він не може запропонувати ніякого рішення. У Альоші теж немає відповідей на інтелектуальні братові питання, але він знає, що здатне допомогти людству: любов. «Я не знаю, що робити із злом, – каже Альоша, – але я знаю любов». І, нарешті, у дивовижному романі «Ідіот» Достоєвський зображує Христа в образі князя-епілептика Мишкіна. Тихо і таємничо рухається князь Мишкін у вищому світі, викриває лицемірство знаті і багачів і в той же час осяює їх життя світлом істини і доброти.
Обоє цих російських письменника в критичний період мого християнського шляху сталі для мене духовними провідниками. Вони допомогли мені змиритися з головним парадоксом християнського життя. Лев Толстой навчив, що треба заглядати всередину себе, дивитися на Царство Боже, яке усередині мене. Я бачив, який я жалюгідний у своїй нездатності наслідувати євангельські ідеали. А Федір Достоєвський показав мені усю цінність благодаті. Усередині мене – не лише Царство Боже. У мені перебуває Ісус Христос. «А коли примножився гріх, стало більше благодаті», – так сказав святий Павло в Посланні до Римлян 5:20.
Є тільки один спосіб зв’язати піднесені євангельські ідеали з нашим жалюгідним єством: треба погодитися, що ідеалів нам ніколи не досягти, та від нас це і не вимагається. Бог судитиме нас за праведністю Христа, Який живе в нас, а не за нашою власною праведністю. Толстой був майже правий, кажучи: «Якщо я починаю відчувати, що досяг Божого ідеалу, якщо я раптом думаю, що досяг, чого бажав, – це усього лише самообман». Достоєвський же зрозумів не засвоєну Толстим істину: усе, що примушує мене сумніватися у всепрощаючій любові Божій, – то це теж самообман. «Отже, немає нині ніякого осуду тим, котрі у Христі Ісусі живуть не за плоттю, але за духом» (Рим. 8:1). Цього Толстой так до кінця життя і не зрозумів.
