Івана 15:1-8 – Істинна лоза
«Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті. Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви. Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять. Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам! Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої.»
От вже в чому я зовсім не розуміюся, так це в садівництві. Нам стільки разів довелося переїжджати, що я не встиг запам’ятати, яким рослинам який ґрунт потрібен, який клімат, скільки сонячного світла. Пару разів я придбавав керівництво і посібники, але далі за перші сторінки не заглядав. На перших сторінках посібників з садівництва і кулінарії (та що там, частенько і в богословських книгах) неодмінно трапляться три розумні слова, яких я не зрозумію, або, того гірше, три звичайнісінькі слова, які чомусь використані в незвичному і незрозумілому мені значенні.
Отже, я не садівник. Але дещо я умію: постригти газон, зібрати урожай аґрусу, посадити цибулини (ямку-відрий-всунь-і-в-землю-зарий).
А ще я вмію підрізувати троянди. Як це робиться мені пояснили, коли я був молодий, і я запам’ятав не лише «як», але і «навіщо». Якщо залишити трояндовий кущ на поталу його власній долі, він почне розростатися на всі боки і замість невеликої кількості елітних троянд породить величезну кількість нікуди не придатних дичок. Трояндовий кущ не повинен рости «сам по собі», треба задати йому правильний напрям і навчити хорошим манерам. Для того його і підрізують, щоб перешкодити йому розтрачувати свою енергію без всякої користі. Передусім треба видаляти ті пагони, які стали загинатися всередину і переплітатися один з одним. А ті, що ростуть назовні і тягнуться до світла, ми, навпаки, заохочуємо. Саме таким способом ми допомагаємо трояндовому кущу стати самим собою.
Наскільки я розумію, приблизно так само слід поводитися з виноградною лозою. (Одного разу ми посадили виноград, але довелося в черговий раз переїхати, перш ніж настав час підрізувати лозу. До мене дійшли чутки, що вона витягувалася і перестала поміщатися в оранжереї, що зовсім не на користь ні самій лозі, ні оранжереї). Виноградній лозі теж слід «зосередитися» і робити хороший виноград, а не другосортний. Їй теж треба рости до світла, а не збиватися в безнадійно заплутаний клубок. Якщо залишити лозу наодинці із самою собою, у неї з’явиться багато зайвих пагонів. Умілий виноградар вчасно відрізує їх, щоб виноградна лоза стала сама собою.
Сучасні мови погано передають усі відтінки значення, вкладені у вірші 1-2. Дієслово «обчищати» використане і в технічному виноградарському значенні (відсікати від гілки зайве) і в значенні «Робити чистим», тобто очищення виноградної лози співвідноситься з очищенням учнів. Вони вже «обчищені» і «щеплені», хоча виноградареві належить ще потрудитися над ними. Ісус вже сказав їм Своє слово, призвав узяти хрест і йти за Ним. Ніж виноградаря вже відсік від них усі інші бажання і цілі. Вони вже принесли плід, але їм належить піддатися ще суворішому очищенню, перш ніж вони зможуть принести нові плоди.
В юдейській традиції виноградна лоза була символом Ізраїлю. Цю лозу Господь виніс з Єгипту і насадив у Землі обітованій (псалом 80:8-18). Дикі звірі терзали цю лозу, їй був потрібен догляд і турбота. Виноградник Ізраїлю приніс дички замість істинних плодів, засмучувався Ісая (розділ 5), і інші пророки прибігали до того ж образу.
Тепер Ісус іменує Себе істинною лозою. Це означає, що Він – істинний Ізраїль, на Ньому зосереджений Божий задум. Його послідовники – члени істинного народу Божого, оскільки вони належать Йому і перебувають «у» Ньому. Образ виноградної лози – не просто метафора з галузі садівництва, це дуже точне позначення того, ким насправді є Ісус і Його народ і що в результаті має статися з ними.
У прощальних бесідах цей образ відкриває новий вимір, і ми починаємо по-новому розуміти, що Ісус хоче сказати наприкінці найближчим Своїм супутникам. Він вже говорив, що вони перебувають «у» Ньому, як сам Він – «в» Отці (14:20), Тепер ми починаємо уловлювати сенс сказаного: з одного боку, Ісус говорить про Себе як про втілений Ізраїль, а про Своїх послідовників як про членів істинного народу Божого, бо вони належать Йому. З іншого боку, йдеться про близькі стосунки людей з Ісусом, причому ці стосунки треба «культивувати». Гілки, які побажають довести свою самостійність і відокремитися від лози, дуже скоро пошкодують про своє рішення. Вони засохнуть і помруть, і їх кинуть у вогонь (в. 6). Але гілки, які збережуть зв’язок з лозою і погодяться, щоб їх підрізували і очищали, – такі гілки житимуть і приноситимуть плід. От вибір, який Ісус надає Своїм послідовникам і всім нам.
Але ми повинні відповісти на ще одне запитання: яким чином ми перебуваємо «в» Ньому? Як це може здійснитися в реальному житті? Обидва вищезгадані значення знадобляться нам. Ми маємо бути в общині, яка визнає Ісуса, любить і шанує Його як свого Господа. Християнин не може бути один, пагін виноградної лози не може жити сам по собі. Але і у своєму особистому, інтимному житті ми повинні залишатися людьми молитви і шанувати Бога. Ми повинні постійно підтримувати свій особистий зв’язок з Ісусом, щоб ми знали Його і Він знав нас. І знову приголомшливі обіцянки (всяка молитва буде почута) поєднуються з найсерйознішою загрозою (в. 6).
Ніж приносить біль, але рятує життя. Наш благий плід на благо нам і на славу Богові. Щоб ми принесли цей плід, треба дозволити, щоб зайві пагони були відрізані. І ніколи виноградар не приділяє стільки часу лозі, не піклується так про її благополуччя і хороший урожай, як у ту годину, коли він бере в руки ніж.
Івана 15:9-17 – Послух і любов
«Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй! Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість!
Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую. Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався, щоб дав вам Отець, чого тільки попросите в Імення Моє. Це Я вам заповідую, щоб любили один одного ви!»
Уявіть собі, що маленька дитина, залишившись без нагляду, зайшла в кухню і почала натискати на всі кнопки. Вона не зробить нічого корисного, швидше, влаштує пожежу. От що відбувається, коли чимось користуються неправильно, скажімо, виймають слова з контексту. Автор щойно процитованих рядків прийшов би в жах побачивши те, як ними зловживали.
«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх», – каже Ісус (в. 13). Це істина, прекрасна і славна істина. Ісус вже йде назустріч Своїй смерті, життям і смертю підтверджуючи Свої слова (див. вірші 10:11, 13:1). Ми вже бачимо, так би мовити, тінь навислого попереду хреста, коли Ісус спершу говорить про любов, що віддає життя за своїх друзів, а потім називає учнів друзями (в. 14). Але в Першу світову війну (1914-1918) цей вірш повторювали знову і знову в проповідях і публічних виступах, його поклали на музику і співали хором, усе лише з однією метою: переконати молодих людей, зовсім хлопчиків, відправитися на фронт, виконувати накази офіцерів і померти за свою країну.
І вони гинули – десятки і сотні тисяч. Вірю, Бог шанує самовідданість і жертву тих, хто щиро і благородно виконував свій обов’язок або те, що вважав обов’язком. Але я впевнений, що Бог засудить людей, що використовують цей або будь-який інший біблійний текст як риторичний прийом, щоб чинити моральний тиск на інших, замість того, щоб поставити самим собі запитання: «Чому ми робимо це? Якщо вже війна стала необхідністю, чи обов’язково воювати саме так? Чи дійсно усі ці «жертви» (як охоче говорили про жертви, про «останнє і остаточне жертвопринесення», забуваючи, що якраз людські жертвопринесення «остаточно» і беззастережно заборонені ще Старим Заповітом) – невже ці жертви стали єдиним способом виграти війну, і як ми потім відбудовуватимемо і відновлюватимемо світ?
Відколи в IV столітті християнство стало офіційною релігією Римської імперії, з’явилася і спокуса ототожнювати «свій» погляд з поглядом Бога. Як не дивно, чим менш християнською стає Західна Європа у своєму світському житті, тим більше її керівництво прагне ототожнити себе з християнською мораллю (зрозумілій по-своєму), а в результаті в обох світових війнах XX століття армії, що протистояли одна одній, були укомплектовані капеланами, які молилися про послання перемоги, – лише для них.
І як дивно звучить цей вірш в уривку, де мова йде про любов, а не про війну. У повному небезпек і поганих помислів світі не можна робити вигляд, ніби ми можемо уникнути важких рішень. Але одна з головних небезпек, один з найпоганіших помислів – перетворити війну на основний спосіб рішення проблем, вихваляти зброю і, кінець кінцем, ототожнювати право з силою. Чому ми так високо цінуємо справедливість? Бо знаємо, як складно влаштований цей світ. Але головне призначення справедливості – «обнулити» ситуацію. Прибрати усе зайве, звільнити місце для тієї роботи, яку здійснює любов.
Людське законодавство не може регулювати любов. Любити наказує нам Бог завдяки Ісусу. Людині і християнинові слід вчитися осягати відмінність між тим, чого не може добитися закон, і тим, що Бог може і чого Він домагається любов’ю. Ця найважливіша з таємниць розкривається перед нами в цьому уривку.
Заповідь любові дана тим, хто сам вже виконав усе, що може здійснити любов. Мати, що любить свою дитину, створює обстановку («контекст»), в якій дитина буде вільна взаємно любити її. Якщо правитель дійсно любить свій народ і підтверджує свою любов благородними і самовідданими рішеннями, він створює обстановку, в якій піддані можуть відповісти йому взаємною любов’ю. Викривлення, пародія на ці справжні стосунки із страхітливою ясністю відтворена в антиутопії Джорджа Орвелла «1984»: тиран, тоталітарний «Великий Брат», що пригноблює і залякує населення країни, законодавчо наказує підданим «любити» його. І – найстрашніше: люди, що спочатку опиралися такій «любові», після промивання розумів і справді виконують наказ. Наприкінці книги герой стає «щасливим». «Він полюбив Великого Брата». Читач розуміє: людина перестала бути людиною.
Але Ісус заповідає нам любити один одного і перебувати в Його любові, бо Він сам вже виконав і ще виконає до кінця найбільший подвиг любові. Він прийшов не позбавити нас людського початку, а посилити його в нас. Він прийшов дарувати нам свободу і радість (в. 11), а не рабство і негідну людини апатію. Він хоче, щоб ми принесли довговічні плоди (в. 16). Що це за плоди? Рішуча зміна, яка станеться з нами, коли ми полюбимо когось, як Ісус любить нас. Чи одне рішення, один вчинок, який ми наважимося зробити і який, хоча в той момент ми цього і не розуміємо, щось змінить у нашому світі. Любов олюднює обох – і того, хто любить, і предмет його любові.
І в основі цієї любові упокорювання, бо ми розуміємо, «хто тут головний». «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (в. 16). Одного разу в радіоінтерв’ю мене запитали, яку релігію я б вибрав, якби мені довелося вибирати. Я відповів, що сама ідея «вибору релігії» невірна. Релігія – не товар, тут не доводиться вибирати і порівнювати, хоча багато людей нині намагаються і це питання вирішити за ринковими правилами. Але в такому разі потрібно попередити людей, що Ісус – не «релігія». Християнство припускає особисті стосунки, взаємну любов і вірність тому, Хто вище всякої міри полюбив нас. Відчути і підтвердити цю любов ми можемо все тим же простим, істинним, небезпечним і важким способом: полюбити один одного.
