Івана 14:12-21 – Інший Втішитель
«Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить, бо Я йду до Отця. І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець. Коли будете в Мене просити чого в Моє Ймення, то вчиню. Якщо Ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте! І вблагаю Отця Я, і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він. Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас! Ще недовго, і вже світ Мене не побачить, але ви Мене бачити будете, бо живу Я і ви жити будете! Того дня пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас. Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю Його, і об’явлюсь йому Сам.»
Люди часто зітхають: «Якщо б нам довелося жити за часів Ісуса!» Наскільки легше було б: Він би сам пояснив нам усе, сказав би, як слід чинити. Його присутність підбадьорила б і утішила нас. Ми б навчилися чинити правильно, а Він би постійно підбадьорював нас, і ми б увесь час удосконалювалися.
Дуже поширена думка, але від того не менш хибна.
По-перше, усі чотири Євангелія переконують, що сучасники Ісуса зовсім не сприймали Його так, як нам думається могли б сприйняти ми. Дехто з найближчих Його друзів зрадив Його чи відрікся. Навіть улюблений учень втік, коли Ісуса заарештували в саду. Більшість людей взагалі не розуміли Його. Він був привабливий, але загадковий. Багато хто і зовсім вважав Його божевільним.
По-друге, у цьому тексті і в наступних розділах ми виявляємо, що Ісус обіцяв залишатися зі Своїм народом навіки. Він обіцяв навіть, що ця нова форма Його присутності буде для нас простіша і доступніша, що Його послідовники зможуть робити те, чого не могли при Його земній присутності.
Але яким же чином Він буде поруч?
Він обіцяв послати Свого Духа, Своє дихання, Своє внутрішнє життя. Тут і далі Він позначає цього Духа особливим терміном: Він говорить, що Отець пошле нам Втішителя чи «помічника». Це і є дух.
Грецьке слово, яке в одних перекладах передається як «помічник», а в інших – як «втішитель» багате різноманітними значеннями. Це не просто людина, що порадою чи справою бере участь в якихось наших трудах, хоча і це значення є присутнім: як ми переконаємося, дух дає народу Божому сили і енергію, щоб люди могли робити усе, як належить, жити по-божому, свідчити світу про любов Ісуса. Але є ще два значення.
У перекладах досить часто використовується слово «Втішитель». Розрада – який це чудовий і дивний процес! Чи траплялося вам бачити, як людина, що перенесла трагедію, горе, набуває сили завдяки тому, що поряд з нею знаходяться інші люди, обіймають її, підтримують? Цих сил вистачає, щоб пережити конкретну хвилину, потім ще одну, ще одну. Зовні як би нічого і не змінюється, трагедія залишається трагедією, мертві не повернуться. Але підтримка друзів дає нам здатність впоратися із ситуацією. Вона дає нам сили. Дух-помічник названий також «втішителем», оскільки мається на увазі особливого роду допомога.
Але в цього слова є і ще один сенс – його можна перекласти як «заступник». Заступник, адвокат, піднімається в суді, щоб представити судді і присяжним точку зору свого підзахисного. Адвокат клопоче за іншу людину. Ісус здогадується, що Його прибічників переслідуватимуть, зокрема і офіційно. Але Він бачить і інший суд, той, який давно був відомий у традиціях юдаїзму: небесний суд на чолі із самим Богом. У цьому суді кожен може розраховувати на те, що його справа буде вислухана, що Бог не забуде про його справу, бо за нього особисто клопотатиме дух. (Приблизно те ж саме Павло каже в Рим. 8:26-27.)
Таким чином, сучасні християни виявляються, як це ні парадоксально, навіть у кращому становищі, ніж був сам Ісус. І в ту пору послідовники Ісуса могли іноді здійснювати дивні речі, в інших Євангеліях розповідається про те, як Ісус дав для них владу здійснювати зцілення, подібні до Його чудес (наприклад, Луки 9:1-6; 10:17). Але здебільшого вони йшли за Ним без повноти розуміння і, коли Його не було поруч, не могли нічого зробити самі (наприклад, Марка 8:18, 28-29).
Тепер, у дусі, вони можуть здійснювати найрізноманітніші справи. Коли Ісус «йде до Отця», тобто власною смертю і воскресінням наносить поразку силам смерті, перед учнями розкриваються нові можливості. Усі «справи», які Він зробив, – про це Він не втомлюється повторювати їм, – служили свідоцтвом того, що в Ньому діє Отець. Тепер же Він обіцяє учням, що вони виявляться здатні на ще більші звершення.
У цьому ж контексті уперше звучить (а потім кілька разів буде повторена) дивна обіцянка про силу молитви: «Коли будете в Мене просити чого в Моє Ймення, то вчиню». Зрозуміло, це не означає, що нам слід додавати «в ім’я Ісуса» до всякого нашого бажання, безглуздого, егоїстичного, небезпечного для нас і оточення. «Ім’я», як у більшості культур, вміщує в себе «характер» і «репутацію». Учора я виглянув з вікна і побачив демонстрацію, що протестувала проти якихось дій уряду. «Тільки не від мого імені» – таке було гасло демонстрантів. Що це означає? Ви говорите від імені країни, але я не підтримую певні ваші рішення. Ви приймаєте їх не від мого імені!
Отже, молитва в ім’я Ісуса вимовляється тоді, коли ми починаємо осягати, хто є Ісус, коли наше життя починає зливатися з Його життям, Його любов’ю і задумом. Тут ми починаємо розуміти, що слід робити, до чого нам слід прагнути в межах нашої відповідальності, які ресурси ми маємо в розпорядженні для досягнення мети. І тепер, коли ми попросимо щось, ми і справді попросимо «в ім’я Ісуса», заради більшої Його слави, а значить, і заради слави Отця (в. 13).
Останні три вірші цього уривка містять найчудовіші обіцянки, на які ми можемо повністю покластися, адже Ісус перебуває з нами в дусі. Ми «побачимо» Його, доступно і очевидно, очима віри. Ми розділимо Його нове життя. Ми набудемо якнайглибшого богословського знання: осягнемо, що Він «в Отці», і ми «у Ньому» і Він «у нас». Непорушні узи любові з’єднають нас з Ісусом і Отцем. І ця обіцянка повертає нас на початок уривка: Ісус явить Себе нам. Тут сходяться всі ключові теми Євангелія: істина про внутрішнє життя Отця і Сина, істина, яка сама є любов і полум’я і закликає нас зігрітися, увійшовши до осереддя їх любові, у свята святих.
Івана 14:22-31 – Мир Свій даю вам
«Запитує Юда, не Іскаріотський, Його: Що то, Господи, що Ти нам об’явитися маєш, а не світові? Ісус відповів і до нього сказав: Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього. Хто не любить Мене, той не береже Моїх слів. А слово, що чуєте ви, не Моє, а Отця, що послав Мене. Говорив це Я вам, бувши з вами. Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив. Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається! Чули ви, що Я вам говорив: Я відходжу, і вернуся до вас. Якби ви любили Мене, то ви б тішилися, що Я йду до Отця, бо більший за Мене Отець. І тепер Я сказав вам, передніше, ніж сталося, щоб ви вірували, коли станеться. Небагато вже Я говоритиму з вами, бо надходить князь світу цього, а в Мені він нічого не має, та щоб світ зрозумів, що люблю Я Отця, і як Отець наказав Мені, так роблю. Уставайте, ходім звідсіля!»
– Я розповім про це всім на світі!
Щойно їй освідчилися. Настала довгождана мить. Найщасливіший день в її житті. Дівчина хотіла якнайскоріше повідомити усім-усім-усім.
Але що означало «розповім усім на світі»? Вона зробила це досить швидко: схопила записник, всілася за телефон і зателефонувала близько тридцятьом друзям і родичам. Лише тридцятьом людям, разом із членами сім’ї – скажімо, 120 людям, крихітній краплі в океані людства. Пізніше з’явиться оголошення в газеті, припустимо, його прочитають десять тисяч людей – набагато більше, ніж 120, але зовсім не так вже багато. І усе. Це і є її «весь світ».
Іноді люди закликають: «Тихіше, тихіше! Не хочеться, щоб про це дізналися всі на світі», бо сталося щось бентежне чи навіть ганебне, і хотілося б запобігти поширенню чуток. Іноді людині в такій ситуації здається, що навіть перехожі на вулиці розпускають плітки про неї. У такому разі «весь світ» – це щось загрозливе: велика, безформна маса «інших людей». Більшості культур і суспільств, більшості окремих людей і сімей властиво це уявлення про «нас» і «світ», причому ця пара іноді з’являється в дружньому союзі, іноді в конфронтації.
Коли в Євангелії від Івана Ісус говорить про «світ», найчастіше мається на увазі цей другий сенс. Згадаємо пролог (1:10): Він був у світі, світ був створений Ним, але не визнав Його. Що в цьому контексті означає слово «світ»? Усе створене, а також людей, які мешкають у цьому світі, людей, які повстали проти свого творця. Але Ісус прийшов «у світ» (1:9), бо «Бог так полюбив світ» (3:16), що послав Сина Свого «врятувати світ».
Ви вже заплуталися? Ще б пак. Але в цій плутанині навряд чи можна винити Івана: плутанина – лише віддзеркалення тієї людської зіпсованості, яка перекручує все. Бог відкидає збоченість і цілком протистоїть їй, і в той же час Він любить світ і створене Ним людство, любить їх всупереч їх зіпсованості. Ісус, прийшовши у світ, привніс обидві Божі відповіді – любов і рішуче відкидання – у цей етап людської історії. Він прийшов як світло світу, так що люди могли мати світло життя, проте багато хто віддав перевагу пітьмі.
От чому в прощальних бесідах, у розділах 14, 15, 16, так багато сказано про небезпеки «світу», про світ, як про порожнє і страшне місце, де виявляться учні, покинуті Ісусом. Вони визнають Його, але «світ» не визнає (в. 22), вони любитимуть Його і зберігатимуть Його слово (за підтримки Святого Духа, Який зміцнить їх пам’ять). «Світ» любити і пам’ятати не буде (в. 23). Нам тут не пропонується жодних компромісів, на кшталт тих, на які погоджуються так багато християн. Адже люди буквально з шкіри геть лізуть, намагаючись знищити чи звести до мінімуму розрив між собою і «світом» Загалом, потрібно шукати можливість жити з миром і у світі, але факт залишається фактом: здебільшого «світ» і сьогодні не любить Ісуса і не дотримує Його слів. Перед лицем усіх жахів древніх і нових часів було б безглуздо прикидатися, ніби справа йде інакше.
Вододіл між послідовниками Ісуса і «світом» незгладимий, і лише визнавши цю межу, ми зможемо почути наступні слова Ісуса, ще одну вражаючу обіцянку. Ті, хто міцно триматиметься Ісуса і не погодиться на другосортне, компромісне учнівство, той отримає Його мир – у сенсі «спокій» – як дар, мир, якого «світ» ніколи і нікому не зможе дати (в. 27). Цей мир переконає істинних учнів у присутності і допомозі Ісуса, вони побачать, що Ісус, яким вони Його пам’ятають і люблять, насправді єдиний з Отцем, і вони зрадіють.
Але шлях до миру лежить через зіткнення, прямий конфлікт, «обійти» який ніяк неможливо. «Князь світу цього» вже в дорозі, поспішає схопити Ісуса.
Хто ж цей «князь»?
На одному рівні розуміння – Кесар, воїни якого скоро поведуть Ісуса на смерть. На іншому рівні – та темна сила, яка стоїть за Кесарем, духовне зло, вже згадане по імені в минулому розділі, використовує Юду як своє знаряддя. У Євангелії від Івана «світ» часто має негативне значення тому, що цей світ, у нинішньому його стані, хай і улюблений Отцем, залишається під владою темних сил. Смерть і воскресіння Ісуса завдадуть тяжкої поразки цій темній владі, і від цієї рани «князь» вже ніколи не оправиться. Проте «світ» все ще досить сильний, щоб загрожувати учням переслідуваннями і смертю.
Відвага і надія підживлюються в учнях спогадами про те, що встиг зробити Ісус. Усіма Своїми справами Він свідчив перед світом любов Отця. І ми, покликані йти за Ним, повинні чинити так, щоб «світ» побачив нашу любов до Нього.
Судячи з короткого розпорядження, яким завершується уривок, до цього моменту бесіди Ісус виводить учнів з кімнати, де вони вечеряли, і прямує в сад Гефсиманський. У такому разі настанови наступного розділу Він дає по дорозі в сад, але не вимагатимемо таких вже детальних вказівок від Івана. Нам досить вслухатися в ці настанови, продовжуючи наш власний шлях темними вулицями «світу», йдучи за єдиним істинним світлом.
