Івана 13:31-38 – 14:1-11

Івана 13:31-38 – Любити один одного

«Тоді, як він вийшов, промовляє Ісус: Тепер ось прославивсь Син Людський, і в Ньому прославився Бог. Коли в Ньому прославився Бог, то і Його Бог прославить у Собі, і зараз прославить Його!

Мої дітоньки, не довго вже бути Мені з вами! Ви шукати Мене будете, але як сказав Я юдеям: Куди Я йду, туди ви прибути не можете, те й вам говорю Я тепер. Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.

А Симон Петро Йому каже: Куди, Господи, ідеш Ти? Ісус відповів: Куди Я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною. Говорить до Нього Петро: Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу? За Тебе я душу свою покладу! Ісус відповідає: За Мене покладеш ти душу свою? Поправді, поправді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мене…»

Питання, задане «Геллинами» на святі, підказало Ісусу, що «надійшла година» (12:23). Коли Ісус виходить у ніч, ця година вже не просто надійшла – вона насувалася невідступно, як приливна хвиля. Розповідь стає все більш напруженою. Ісус намагається ближче притягнути до Себе одинадцять учнів, що залишилися, наприкінці Він розповідає для них те, чого не міг розповісти при Юді і що тепер квапиться сказати, бо Юда вже пішов і час майже витік.

З цього починаються «прощальні бесіди», як їх іноді означають у літературі. До кінця розділу 16 Ісус пояснює учням, що Він йде і що вони поки що не можуть піти за Ним. Він показує їм, що означає ця подія для їх подальшого життя, чому вони радітимуть і про що тужитимуть, яка їх місія у світі. Усе закінчується потужною молитвою розділу 17, після якої поновлюється основний, «детективний» сюжет – Ісуса заарештовують у саду.

Ці розділи – найзадушевніші в усьому Новому Заповіті. Вони утішають, вселяють надію, кидають виклик, у них ми відчуваємо ту глибину особистих стосунків з кожним з учнів, до якої Ісус прагнув із самого початку. Ясна річ, ці розділи повні також якнайглибших богословських істин, у них нам відкривається, хто і який істинний Бог, що Він творить у світі і в нас. Набувши справжньої відданості, людина набуває і повноцінного богослов’я – або те ж саме, але в зворотному порядку. А на іншому кінці – поверхнева думка, неглибока любов.

Удруге Ісус заговорює про прославлення Сина Людського (перший раз у вірші 12:23). Досі (розділи 12 і 13 слід розглядати разом) Він говорив про прославлення Бога і «вознесіння» Сина Людського. Тепер обидва ці образи з’єднуються. Як у пророцтві Даниїла (7) «ніби Син Людський» буде вознесений і явиться на хмарах до Старого днями, і це буде вищий момент слави Божої, бо відкриється, хто є істинний Бог, і будуть уражені сили пітьми, які опиралися Йому і пригноблювали Його сподвижників. Слава-слава-слава! – чотири рази, п’ятикратно звучить у віршах 31-32. Ісус із захватом споглядає ту славу прийдешніх подій, той момент, коли Його місія досягне завершення і розкриє перед усіма славу Божу.

Але Він не лише захоплений, але і скрушений розлукою з учнями. Так мало вони побули разом, і от вже Йому пора йти. Для учителя момент розлучення з учнями завжди обтяжливий. Так мало встигли засвоїти учні, так мало зрозуміли, ще і не здогадуються, що здійснював поряд з ними і серед них великий Учитель. Як же вони впораються без Нього?

Три наступні розділи містять відповідь і на це питання. Ісус урочисто завіряє учнів, що до них явиться Святий Дух і наставлятиме їх, як наставляв Він сам. Але спочатку Він повинен дати їм найголовніше – просту, ясну, нездійсненну заповідь: Любіть один одного!

Він називає цю заповідь «новою». Зрозуміло, любов як головна заповідь проповідується на багатьох сторінках Старого Заповіту. Книга Левит (19:18) наказує ізраїльтянам любити ближнього як самого себе. Новизна заповіді не в тому, що ніхто ніколи не чув подібних слів, а в тому, як змінилася сама ця любов, якої глибини і сили набула: Любіть один одного як Я вас полюбив.

І до цього моменту учні не цілком усвідомлювали, що Ісус робить для них, а Він ще велів наслідувати Його! Як і в прикладі з обмиванням ніг, їм треба пригадати усе, що вони знають про Ісуса: Його життя, Його зразку триматися, Його слова, і тоді вони почнуть вгадувати образ, парадигму, владу. Щоб омити іншій людині ноги, треба перетворитися на слугу. З цього, як ми бачили, можна зробити абсолютно невірні висновки, загордитися власним упокорюванням. Але любов не може бути збочена, тут жодної небезпеки немає. Любов завжди думає тільки про іншу людину, не про себе. Вона поспішає зробити послугу не заради показухи, а тому, що для неї це природно.

І це – знак, за яким християнську общину дізнаються у світі. Перечитуючи вірш 35, ми мимоволі стискуємося від сорому, згадуючи, як відтоді люди, що сповідують християнство, поводилися один з одним. Ми перетворили Євангеліє на зброю ворогуючих культур, ми били великою книгою один одного по голові і кидали її в багаття, на якому спалювали інших. Уявлення про «ближнього» ми перекрутили настільки, що заповідь перетворилася на пораду любити тих, хто сприяє підвищенню нашої самооцінки.

Але хоча у віршах 34 і 35 прозвучали найважливіші і найпрекрасніші слова, які він колись чув, Петро з дитячою завзятістю повертається до сказаного раніше. Його більше турбував вірш 33, і в черговий раз Ісус і Петро вступають у суперечку. Петро, не занадто замислюючись, говорить перше, що на думку спаде, – але цього разу він неначе натикається на цегляну стіну. Петро сам не розуміє, що він каже: «Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу? За Тебе я душу свою покладу!»

– Дійсно, Петро? – перепитує Ісус, і ми немов бачимо сумну посмішку на Його губах. – Це ти покладеш своє життя за Мене? Ти вже забув Мої слова про пастиря і овець. На жаль, Петро, важко говорити про це, але вчиниш ти зовсім інакше.

Ми любимо Петра, бо він так схожий на нас. Ми любимо Ісуса, бо Він такий м’який з Петром, такий ласкавий, незважаючи на всю Свою печаль, навіть у цю важку годину, коли настала пора останнього випробування і слави. І знову ми замислюємося про те, як близькі вони – любов і зрада, слава і зречення.

Івана 14:1-11 – Дорога, Правда і Життя

«Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви. А куди Я йду дорогу ви знаєте. Говорить до Нього Хома: Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу? Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. Говорить до Нього Пилип: Господи, покажи нам Отця, і вистачить нам! Промовляє до нього Ісус: Стільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: Покажи нам Отця? Чи не віруєш ти, що Я в Отці, а Отець у Мені? Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе, а Отець, що в Мені перебуває, Той чинить діла ті. Повірте Мені, що Я в Отці, а Отець у Мені! Коли ж ні, то повірте за вчинки самі.»

Для всіх вистачить місця?

Ми їхали в гості до друга. Дві машини, повнісінькі щасливими футболістами, – перемога залишилася за нами. Грали ми в сусідній школі, в декількох милях від нашої, а тому вважали за краще не повертатися по домівках, а заночувати в однокласника, що жив у тому районі.

– Я ж сказав, – твердив він. – Самі побачите. Усім вистачить.

Ми думали, він живе на звичайній вулиці, у звичайному будинку. У таких будинках навіть з прибудовою поміщалося чотири, від сили п’ять спалень. Як же він влаштує на ніч десятеро гостей? Чи всіх укладуть спати на підлозі у вітальні? А що скажуть його батьки?

Ми повернули на під’їзну доріжку, і тут тільки ми збагнули. Ні, це була не звичайна вулиця і будинок був незвичайний. Це був величезний особняк. Наш друг посміхався в увесь рот.

– Казав же вам: місця на всіх вистачить!

Ми висипали з машин, і він повів нас вгору. Довгі коридори, безліч спалень. Ми очам своїм не вірили. Його рідний будинок – немов готель.

От образ, який Ісус пропонує Своїм учням. Він йде, учні намагаються зрозуміти, куди Він прямує, чи зможуть вони піти за Ним. Він згадує «дім Свого Отця». Окрім цього місця подібний вираз зустрічається тільки в 2:16, і там він означає Храм. В уявленнях ізраїльського народу Храм був тим місцем, де небеса зустрічаються із землею. Тепер Ісус заговорив про нове місто, новий світ, новий дім. Небеса і земля зійдуться знову, Бог відновить весь світ. І цього разу місця вистачить усім.

Він пояснює учням: Він йде, але не кидає їх, Він робить усе для їх блага. Він не забуде їх і в домі Отця. Але обіцянка виходить за межі вузького кола учнів, що обступили Його тим темним весняним вечором, вона охоплює усіх нас. Ці слова часто повторюють на похоронах, і цілком зрозуміло, чому. Дороги перед собою ми не бачимо, нам треба вірити не лише в те, що дорога в невідоме майбутнє існує, але і в те, що ми не зіб’ємося з цієї дороги.

Хома, як завжди, насторожений і недовірливий. «Як це ми знаємо дорогу? Ми навіть не знаємо, куди Ти зібрався!» Коротка відповідь Ісуса на це питання відтоді століттями розбурхувала людську уяву. «Я – дорога». Якщо хочеш знайти дорогу до дому Отчого, йди зі Мною.

В останні два століття ці слова Ісуса викликають у західному світі більше суперечок, ніж будь-яке інше Його речення. «Я – дорога, і правда і життя». Як Він посмів! – дивуються люди. Як посмів Іван, як посміла рання Церква або хто це був вкласти подібні слова у вуста людини?! Чи можна уявити собі більшу гординю, більшу самовпевненість і вузькість, ніж назвати Ісуса або когось іншого – все одно кого – єдиною дорогою? Хіба ми не переконалися в тому, яку шкоду наносить світу подібний підхід, хіба не бачили, як послідовники Ісуса примушували всіх і кожного зрікатися від власного вибору і слідувати їх шляхом? Я знаю людей, які вважають себе християнами, але основним пунктом своєї віри називають відмову від унікальності Ісуса.

Але біда в тому, що, скинувши Ісуса з престолу, ми не доб’ємося звільнення ні для себе, ні для інших, на Його місце тут же з’явиться хтось або щось інше. Начебто демократично звучить «усі релігії рівні», але як тільки придивишся до релігій уважно, розумієш, що це неправда. Коли ми порівнюємо між собою релігії, ми чинимо так в упевненості, що всі вони – лише віддалені відгомони, спотворені образи реальності. «Реальність», «Бог», «божественне» – це, ніби, щось далеке і непізнанне, і прямого доступу до нього не забезпечить нам ні Ісус, ні Будда, ні Мойсей, ні Крішна. Усі вони здатні привести нас до підніжжя гори, але не до вершини.

Приймаючи цю версію, ви відмовляєтеся не лише від Євангелія від Івана. Увесь Новий Заповіт, уся рання Церква зведені на твердженні, що є тільки один істинний Бог Живий, Творець, Бог Ізраїлю, Який рішуче втручається в історію Ізраїлю, щоб привести її до давно задуманої мети, щоб завдяки історії Ізраїлю навернути і врятувати весь світ. Християнству чуже поняття про розпливчату спільну істину, до якої «ведуть усі релігії». Це уявлення, у нинішній його формі, – відлуння протесту епохи Просвітництва проти християнства, навіть якщо зараз деякі люди витягають цю ідею, як кролика з капелюха, і роблять вигляд, ніби це щось нове.

Насправді, хоча і окремі християни, і церкви в проповіді Євангелія бували зарозумілі і нетерпимі, увесь склад щойно прочитаного нами уривка викриває таку зарозумілість і нетерпимість. Правда і життя, через які ми знаходимо шлях, це сам Ісус, Ісус, Який омив учням ноги і велів їм наслідувати Його приклад, Ісус, Який віддає Своє життя, як добрий пастир віддає життя за овець. Хіба це – зарозумілість? Хіба це – егоїзм? Лише коли церква набуде мужності йти за Ісусом у Його служінні і покликанні, вона набуде якогось права повторювати за Ним вірш 6.

А без цього церква і християни позбавляють себе бачення не лише Ісуса, але і Отця – про це сказано в щойно прочитаному тексті. Не можна застосовувати до Бога певну жорстку, нерухому ідею і намагатися підверстати під це уявлення Ісуса. Придивіться до живого Ісуса, Який плаче біля могили Свого друга і омиває ноги учням, і ви побачите, Який істинний Бог. От справжня відповідь Ісуса Пилипу, відповідь на цілком природне запитання, яке виникає в кожної людини до цього дня. Тільки якщо Його послідовники робитимуть те, що робив сам Ісус, до них прислухаються, коли вони повторюють правду, яку Він говорив і яка стрясає світ.

Попередній запис

Івана 13:12-20 – 13:21-30

Івана 13:12-20 – Який хазяїн, такий і слуга «Коли ж пообмивав їхні ноги, і одежу Свою Він надів, засів знову ... Читати далі

Наступний запис

Івана 14:12-21 – 14:22-31

Івана 14:12-21 – Інший Втішитель «Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ... Читати далі