Івана 13:12-20 – Який хазяїн, такий і слуга
«Коли ж пообмивав їхні ноги, і одежу Свою Він надів, засів знову за стіл і промовив до них: Чи знаєте ви, що Я зробив вам? Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, і добре ви кажете, бо Я є. А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його. Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!
Не про всіх вас кажу. Знаю Я, кого вибрав, але щоб збулося Писання: Хто хліб споживає зо Мною, підняв той на Мене п’яту свою! Уже тепер вам кажу, перше ніж те настане, щоб як станеться, ви ввірували, що то Я. Поправді, поправді кажу вам: Хто приймає Мого посланця, той приймає Мене; хто ж приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене!»
Кілька днів тому я отримав чудовий подарунок. До важливої для нас річниці одна близька людина зробила художню вишивку, витративши на неї безліч часу. Сюжет запозичений з кельтського Євангелія, зображено чотирьох євангелістів, кожен зі своїм символом: Матвій з ангелом, Марко з левом, Лука з биком, Іван з орлом.
Особисто я ніколи не займався вишивкою, але я бачив, як це робиться. Потрібен візерунок: хтось має намалювати картину і позначити її кольоровими лініями на полотні, щоб вишивальниця знала, якими нитками слід скористатися. Потрібно дуже ретельно наслідувати цей візерунок, стібок за стібком. Стомливе заняття, очі напружуються, але чим далі просувається робота, тим сильніше радісне очікування – вже видно, яким буде підсумок. Закінчену вишивку можна обрамити і повісити на стіну як предмет мистецтва і (як у даному випадку) знак любові та символ пам’ятного моменту в житті.
У вірші 15 Ісус дає учням приклад. Не просто приклад – парадигму. Цим словом назвали позначку, за якою можна було вишити візерунок, намічений шлях, за яким треба слідувати. Але «парадигма» Ісуса вимагає від Його послідовників такої тяжкої праці, напруження для очей, нервів, волі, серця, що неважко зрозуміти, як часто ми не справляємося зі своїм завданням. Ісус омив Своїм учням ноги і пояснив, що тим самим Він дав для них приклад для наслідування.
Чому в цьому так важко наслідувати Його? І чому Ісус жорстко підкреслює нерівність слуги і пана, що послав і посланця?
Бо нас долає гординя. Нині, коли в церкві звершується обряд обмивання ніг, який я описав вище, звершує його настоятель, головний священик парафії. Обмивання ніг перетворилося на затвердження духовного вождя. Ісус зробив те, що зазвичай робить слуга чи раб, але ми робимо те, що зробив Ісус. І хоча сама процедура здається такою інтимною і зворушливою, коли духовний наставник наслідує Ісуса, він, як це не парадоксально, утверджує свій статус.
Це коло потрібно розірвати, і, на щастя, багатьом християнським наставникам вдається це зробити. Зрозуміло, розігрування символічної сцени – лише верхівка айсберга. Питання не в цьому, питання в тому, чи готовий цей Ісусів послідовник, що омиває ноги, провести глуху ніч біля ліжка старої, безпорадної, переляканої людини, щоб та не померла наодинці. Чи готовий він, без скарг і вихвалянь, після цікавих зібрань залишитися і вимити посуд або винести сміття. Зрозуміло, кожен у християнському сімействі має виконувати свої обов’язки по дому, але істинного наставника дізнаються якраз по легкості і невимушеності, з якою він виконує всякі дрібні і нудні доручення – ті самі, які в стародавньому світі покладали на рабів і які навіть у сучасному світі ми б раді були перекласти на інших, звільнити свій час, не принижуватися до дурниць.
Цей урок церкві доводиться повторювати знову і знову, адже (Боже, прости нас) ми так легко піддаємося спокусі і проголошуємо Ісуса Господом, щоб самих себе, Його слуг, поставити правителями тієї чи іншої сфери в Його царстві. Як швидко складаються в нас сфери впливу, влади, і як нам це подобається. Ми твердимо про Царство Боже в сподіванні, що і нас осяє слава царства. Ми повторюємо обіцянки, що народ Божий у Христі стане «царями і первосвящениками», а думаємо – що царями і первосвящениками станемо ми самі. А всі ці розмови про слуг, усілякі не занадто приємні для нас вказівки… так, це саме те, чого вимагав від нас Ісус.
Можливості самообману, дійсно, невичерпні. Приміром, за допомогою цих побутових справ можна затулитися від свого істинного і серйозного, але чимось страхітливого покликання. Більше того: за допомогою побутових дрібниць можна продемонструвати своє упокорювання і гордитися власним упокорюванням – гордитися упокорюванням! Краще б ми посміялися над собою і зайнялися чимось іншим.
Якщо ми хочемо наслідувати Ісуса, треба, як Він, відвернутися від себе і обернутися до світу, якому ми покликані служити. Нам слід зайняти те місце, де сходяться потреби світу і наше покликання, прийняти саму незначну роль, якщо Бог хоче цього, або виступати публічно, якщо таке наше покликання. Обмивання ніг символізує не лише всілякі побутові і «низинні» обов’язки, які ми повинні виконувати, не вимагаючи похвал, але і набагато потужніший і страшніший заклик, той заклик, з яким Ісус звертається до Петра в останньому розділі: йти за Ним до кінця, до хреста, віддати життя, служачи Богові і світу, який Він прийшов врятувати.
Але застереження слугам, які не вище за пана, є обіцянкою, що урівноважено прозвучала наприкінці цього уривка. Ті, хто піде за Ісусом, виконуючи будь-яку роботу, яку Він доручить їм виконувати у Своєму дусі і у Своїй любові, отримають особливий статус: кожен, хто приймає їх, зробить гостинність Ісусу і тому, хто Його послав. Можливо, у ту хвилину, коли це станеться, ви не цілком усвідомлюєте це, ви будете занадто зайняті турботами про людей, поряд з якими і заради яких ви працюєте. Але, озираючись назад, ви з подивом і радістю зрозумієте, що разом з вами в той дім, у ту лікарню, у те осереддя болю, любові, горя і надії, увійшов Ісус. Він був у вашому тілі, Він говорив вашим голосом. «Бо то Я вам приклада дав», – сказав Він. Саме так.
Івана 13:21-30 – Юда вийшов геть
«Промовивши це, затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!… І озиралися учні один на одного, непевними бувши, про кого Він каже. При столі, при Ісусовім лоні, був один з Його учнів, якого любив Ісус. От цьому кивнув Симон Петро та й шепнув: Запитай, хто б то був, що про нього Він каже? І, пригорнувшись до лоня Ісусового, той говорить до Нього: Хто це, Господи? Ісус же відказує: Це той, кому, умочивши, подам Я куска. І, вмочивши куска, подав синові Симона, Юді Іскаріотському!… За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана. А Ісус йому каже: Що ти робиш роби швидше… Але жаден із тих, хто був при столі, того не зрозумів, до чого сказав Він йому. А тому, що тримав Юда скриньку на гроші, то деякі думали, ніби каже до нього Ісус: Купи, що потрібно на свято для нас, або щоб убогим подав що. А той, узявши кусок хліба, зараз вийшов. Була ж ніч.»
Священик із села під Кембриджем розповідав, що вівці, яких ведуть на забій, заздалегідь вгадують, що їх привели в погане місце. Вони чують або відчувають смертельну небезпеку. Коли вантажівка зупиняється і відкидається дошка, щоб вівці могли вийти, вони відмовляються виходити.
Робочі бійні придумали хитрий спосіб. Вони тримають там вівцю – постійну, що живе в цьому місці, яка вже перестала боятися. Вони заводять її у вантажівку, і потім вона охоче спускається по дошці – першою. Усі інші прямують за нею.
Цю вівцю на бійні звуть «Юдою».
Тут співставлено двох учнів, дві крайні протилежності. «Улюблений учень» – можливо, то був сам Іван. У будь-якому випадку це дуже молода людина, ймовірно, молодше за всіх учнів. Якщо це насправді Іван, син Зеведеєв, то він доводився Ісусові кузеном по матері. Йому не було ще і двадцяти років. Усе життя він схилявся перед Ісусом, йшов за Ним з радістю і безумовною довірою (нехай далеко не все розуміючи). Ісус теж любив його, мав до нього слабкість, як ми могли б сказати. І інші учні не ревнували, ймовірно, бо Іван був зовсім ще дитина. З ним вони не змагалися.
Він був настільки близький до Ісуса, що наважився вголос поставити питання, що тривожило всіх. Під час пасхальної вечері було прийнято лягати на лавах навколо столу (вільні люди їдять лежачи і тільки раби – сидячи чи стоячи). Улюблений учень лежав біля Ісуса. Він міг прошепотіти питання і розчути таку ж тиху відповідь. Це один з найпрекрасніших образів дружби у світовій літературі – і тут же, поруч, найвиразніша картина зради.
Ледве закінчивши зворушливу сцену обмивання, Ісус вражає учнів, повідомивши, що один з них зрадить Його. Вони просто не розуміють, про кого і про що йде мова. Середньовічні ікони вводять в оману: зображений на них Юда – очевидний і безперечний зрадник. Його одяг, обличчя, кошіль у руках, уся його пластика підказує: от він! Але одинадцять співтрапезників не знають цього, для них Юда – один з них, такий же, як вони.
І йому теж Ісус омив ноги. Над цим варто було б розміркувати. Коли Ісус велів Юді «робити швидше» – натяк, зрозумілий тільки для них двох, – Юда виходить, але інші все одно не розуміють, що сталося. Вони думають, Юда відправився виконувати звичайне доручення (до речі, «дати щось убогим» – не особлива заслуга, а теж повсякденна справа. Вважалося нормальним, що люди, які мають на що жити, постійно діляться нехай навіть малим надлишком з іншими.)
Умочити шматок хліба в підливу і подати його – знак особливої близькості. Цим знаком Ісус не лише вказав улюбленому учневі на зрадника, але і натякнув на прихований зміст цієї зради: Юда зрадив найбільшу близькість, найбільшу довіру, яка тільки можлива у світі. Іван вже говорив, що думку про зраду вклав у душу Юди Сатана. І зараз він говорить: у той момент, коли Юда з’їв пригощання, «тоді в нього ввійшов сатана».
Навряд чи Іван має на увазі одержимість бісом, подібну до тієї, від якої страждали деякі хворі в цьому і інших Євангеліях. «Сатана» єврейською «обвинувач», це юридичне позначення позивача чи прокурора, людини, яка висуває формальне звинувачення проти іншої людини. Сили пітьми використовують Юду для того, щоб висунути звинувачення проти Ісуса, посланця світла. Той конфлікт світла і пітьми, який розвивається в євангельському оповіданні із самого прологу (1:5) досяг кульмінації. Юда добровільно встає на сторону сил пітьми. Кінець вірша 30 – один з таких властивих Івану майстрових штрихів. Двері відкрилися в темну ніч – пітьма фізична і пітьма духовна поглинули Юду.
У центрі картини ми бачимо Ісуса, по обидві сторони від Нього – любов і зрада. Так було завжди. Вони завжди приходять рука об руку, любов і страждання, близькість і ніж у спину. Ісус повністю відкривався любові і радості, це означало, що Він відкривався і горю, і зраді. Так йде справа і з нами.
І коли з нами трапляється подібне, сумною розрадою звучать слова Ісуса: «роби швидше!» Він знав, яка мука Його чекає, і не хотів розтягувати її понад необхідність. Як у вірші 12:27, так і у вірші 13:21 говориться, що Ісус «затривожився духом». Немає нічого ганебного в такій тривозі, тільки так і може почувати себе людина, яка омиває ноги, щедро віддає свою любов, відкрита якнайглибшій дружбі і тим глибоким ранам, які наносять друзі. Говорячи про те, що в Юду увійшов Сатана, Іван пам’ятає і інше: навіть сатанинський намір утриманий у належних межах незмінною рятівною і звільняючою любов’ю. А Світло буде в темряві світити, і темрява не обгорне його.
