Івана 12:44-50 – Остання сутичка
«А Ісус підняв голос, та й промовляв: Хто вірує в Мене, не в Мене він вірує, але в Того, Хто послав Мене. А хто бачить Мене, той бачить Того, хто послав Мене. Я, Світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто вірує в Мене, у темряві не зоставався. Коли б же хто слів Моїх слухав та не вірував, Я того не суджу, бо Я не прийшов світ судити, але щоб спасти світ. Хто цурається Мене, і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його! Бо від Себе Я не говорив, а Отець, що послав Мене, то Він Мені заповідь дав, що Я маю казати та що говорити. І відаю Я, що Його ота заповідь то вічне життя. Тож що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав.»
Майже обов’язковий фінал бойовика: герой і його антипод вирішують свої розбіжності в поєдинку. На всьому протязі фільму лиходій плів свою інтригу, протагоніст руйнував його підступні плани, вступали в бій, а іноді ставали жертвою їх друзі і союзники. Обидві сторони щось вигравали, у чомусь несли втрати. І от бойовик наблизився до фіналу, і глядачі чекають: тепер, коли всі колишні сутички не призвели до остаточного рішення, два центральні персонажі уперше зійдуться лицем до лиця.
Знайомий поворот сюжету, будь то кіно про індіанців і ковбоїв, космічна сага чи невичерпні пригоди бандитів і поліцейських. У будь-якому випадку настане момент, який вирішить їх протистояння. Чи ті, чи ці. Добро чи зло. Ми знаємо, як повинен завершитися сюжет, але хтось інший прокладає шлях до цього завершення.
І мені здається, цей сюжет повертається знову і знову зокрема й тому, що в найголовнішій історії є такий момент. Зараз він настав.
Якщо, звичайно, у вас є очі, щоб бачити. Бо попереду будуть і інші серйозні, драматичні протистояння. Настане момент, коли Ісус лицем до лиця зіткнеться з Пилатом. Проте не Пилат – лиходій у цьому «фільмі». Навіть кесар там, у Римі, – не головний лиходій. Герою протистоїть сама Пітьма, Пітьма, якій Іван досі не дав імені. Незабаром пітьма згущуватиметься і опанує одним з найближчих друзів Ісуса. Сатана увійде до Юди (13:27) і відведе його в ніч (13:30).
Тут, під кінець 12-го розділу, Іван рельєфно обкреслює той виклик, який із самого початку Свого служіння Ісус кинув народу Ізраїлю: світло прийшло у світ і світило в темряві, і пітьма його не обійняла. Світло було з ними, і люди мали можливість зробити це світло своїм і ходити в ньому, щоб не спіткнуться. Ісус і є світло світу, той, хто і в буквальному, і в переносному розумінні розплющує очі сліпим – Він владний дарувати людям зір, бо через Нього сяє першоджерело світла. Світла вистачає, щоб прозрів весь світ, але не всі хочуть набути зору. Для когось подібний досвід занадто страшний, несподіваний, він бентежить і збиває з пантелику.
Але і тим, хто віддає перевагу пітьмі, Ісус кидає виклик і в той же час – застереження. Він прийшов не для того, щоб судити світ, він прийшов врятувати його (див. 3:17). Він прийшов, бо Бог так сильно полюбив світ, що послав у нього не слугу, не обхідну звісточку, записку в пляшці – підбирай, хто наткнеться. Він так полюбив світ, що прийшов у нього Сам, прийшов в особі Свого Сина, Слова, що сталося тілом, щоб особисто врятувати світ. У цьому суть усього, що говорить і робить Ісус.
Але це означає, що світло розгоратиметься все яскравіше, а тінь від нього – ставати все темніше. У сірих сутінках людина коливається між напівсвітлом і напівтемрявою і не бачить між ними особливої різниці. Але коли світло розгориться яскраво, коли прийде зціляти, рятувати, любов’ю повертати людей до життя, якщо в цій ситуації людина віддасть перевагу пітьмі, вже не буде сумнівів – це її справжній вибір.
Висновок до болю ясний. Ісус каже слова любові, Божі слова, слова, які повинні зцілити світ, але люди, що відкидають Його слова, будуть у результаті викриті і засуджені навіть не Ісусом, а цими Його словами, адже вони чули ці слова і не можуть зробити вигляд, ніби слова не дійшли до них. Слова піднімуться проти них і засудять.
Слова набудуть такої сили, бо цим словам навчив Ісуса сам Отець. Тут, у момент останнього зіткнення, перед тим, як Ісус вислизне від натовпу, щоб провести останній вечір з учнями, ми знову почуємо ту думку, на якій заснована вся Його місія: Він говорить слова, які велів Йому говорити Господь. Отже, ті, хто вірить Йому, вірять Богові, ті, хто дивиться на Нього і бачить, хто Він є, бачать у Ньому, немов у дзеркалі, істинний образ Божий.
Занадто відважне домагання – настільки, що і сучасники Ісуса, і усі, хто стикався з цим у наступні віки, сумнівалися, міг Ісус насправді сказати щось подібне чи навіть подумати. Висловлювалися припущення, що все це Іван написав «від себе», збудував глибокодумну богословську фікцію. Це лише надзвичайна релігійна фантазія, казали вони, але, хоча для історичних досліджень залишається широкий терен і серйозні роботи в цій галузі можна тільки вітати, якщо ми на мить довіримося Івану і вслухаємося в його слова, ми зрозуміємо, у чому корінь сумнівів: занадто страшно визнати в його словах істину. Що, якщо Ісус насправді – образ Бога Живого, що несе нам Його справжні слова? Що, якщо побачити Його означає побачити Отця? Що, якщо почути Його слова і не увірувати означає, врешті-решт, набути в цих словах суддів собі?
Нам слід роздумати над цими запитаннями, а головне – над нашою власною реакцією. Що ми відчуваємо, читаючи в Івана про Слово, що сталося тілом? Настав той момент, коли Ісус востаннє говорить з народом в Єрусалимі. Наступного разу люди побачать Його вже полоненим, на Пилатовому суді. Тоді Його слова розглядатимуться як свідоцтво проти Нього. Проте справжній суд вже почався тут, у розділі 12. Ісус дивиться в пітьму, і пітьма дивиться на Нього. Кожен, хто читає цей розділ, раніше чи пізніше повинен вибрати одну із сторін.
Івана 13:1-11 – Обмивання ніг учнів
«Перед святом же Пасхи Ісус, знавши, що настала година Йому перейти до Отця з цього світу, полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх. Під час же вечері, як диявол уже був укинув у серце синові Симона Юді Іскаріотському, щоб він видав Його, то Ісус, знавши те, що Отець віддав все Йому в руки, і що від Бога прийшов Він, і до Бога відходить, устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується. Потому налив Він води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний. І підходить до Симона Петра, а той каже Йому: Ти, Господи, митимеш ноги мені? Ісус відказав і промовив йому: Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш. Говорить до Нього Петро: Ти повік мені ніг не обмиєш! Ісус відповів йому: Коли Я не вмию тебе, ти не матимеш частки зо Мною. До Нього проказує Симон Петро: Господи, не самі мої ноги, а й руки та голову! Ісус каже йому: Хто обмитий, тільки ноги обмити потребує, бо він чистий увесь. І ви чисті, та не всі. Бо Він знав Свого зрадника, тому то сказав: Ви чисті не всі.»
Я ніколи не омивав нікому ноги (купання власних дітей не рахую), поки не потрапив на роботу в церкву, де цей звичай практикувався щорічно на Страсному тижні. У четвер напередодні Страсної п’ятниці в багатьох церквах проводять особливу службу, в якій настоятель, наслідуючи Ісуса, опоясується рушником і омиває ноги дванадцяти парафіянам.
Коли мені вперше випало звершувати цей обряд, я готувався до служби, як я звичайно це роблю, але до того, що сталося, не можна було підготуватися. Немислима, священна близькість, яка виникає в простому, але інтимному акті обмивання ніг іншій людині, застигла мене зненацька. Стопи – така первинна, примітивна частина людини. Не красива, не потворна, саме примітивна. Вони щонайближче до землі. Обмивання ніг – цілком побутова дія (ми так часто миємо ноги, що здійснюємо цей акт без особливих рефлексій), і в той же час ця дія дуже інтимна, що зближує. Коли обережно розсовуєш пальці на нозі іншої людини і промиваєш між ними, неможливо робити це без якнайглибшої ніжності.
І все це – земна простота і небесна любов – з’єдналося у вражаючій сцені в Івана. Початок і кінець: початок довгого і важкого шляху до розп’яття і воскресіння, кінець, кульмінація, завершення усього, що зробив досі Ісус. «До кінця полюбив їх», – каже Іван у першому вірші.
Перші три вірші складають детальний вступ і до сцени обмивання ніг, і до всього останнього розділу книги. Трьома майстровими помахами пензля Іван малює фон своєї великої картини. Вдивіться в кожен з цих штрихів, і ви глибше зрозумієте сенс не лише обмивання ніг, але і смерті і воскресіння Ісуса.
По-перше, усе відбувається на Пасху. Нам вже добре знайома ця манера Івана: кожного разу, коли він згадує юдейське свято, він хоче, щоб ми подумали над тим, як Ісус застосовує символіку цього свята до Себе. І головним символом у Євангелії від Івана із самого початку була Пасха, Ісус названий пасхальним агнцем (1:29,36). На Пасху Він пророкував про руйнування і відновлення Храму, маючи на увазі храм власного тіла (2:19-21). Він годував тисячі на Пасху і пропонував насититися Його тілом і кров’ю (розділ 6). Тепер Він повертається в Єрусалим на останню Пасху. Саму трапезу Іван не описує, вважаючи, ймовірно, що ця сцена добре знайома читачам з інших джерел і з регулярного досвіду євхаристії. Але сцена з обмиванням ніг прояснює, що означала в очах Івана Пасха і яким чином у ній вже ховалося насіння подій, що сталися наступного дня.
По-друге, «настала година». У попередньому розділі (12:23,27) Ісус бачить, як насувається той момент, до якого було спрямовано все Його земне служіння, але тепер Іван говорить про цю «годину» з набагато більшою глибиною і точністю і вибудовує цілий ряд ідей, які Ісус розкриє нам у наступних розділах. Настала година, коли Ісус покидає цей світ і повертається до Отця.
Не просто «настала година Йому» померти, хоча і цей сенс теж є присутнім. Остережемося від досить поширеної помилки: ні в цьому Євангелії, ні в інших події не зводяться до простої послідовності – «Ісус помер і відправився на небеса». У 20:17 Іван показує, що ланцюжок набагато складніший: спочатку Ісус воскресне до нового життя, потім з’явиться до учнів, і тільки після цього «вознесеться до Отця». Саме цей складний ланцюжок подій і означає «відправитися до Отця», і обмивання ніг, і розп’яття – східці сходів, з цього світу у світ Отця. Такими вчинками говорить втілене і вічне Слово. Такий шлях додому для Сина Божого.
По-третє (і для Івана це найголовніше): усе, що робиться, робиться заради вищої любові. Згадаємо «доброго пастиря» з розділу 10. Пастир любить своїх овець, і вони відповідають йому любов’ю. І немає більше любові, як пастирю покласти життя своє за овець. «До кінця полюбив їх», – каже Іван. Він любив їх не лише терплячою любов’ю старшого, який усвідомлює недоліки своїх друзів (хоча і така любов теж Йому властива). Він любив їх «до кінця». Він зробив для них усе, що може і хоче зробити любов.
І всі ці сенси уміщалися в першому вірші розділу. Другий і третій вірш також готують нас до подальшого. От Юда, що вже прислухається до нашіптувань Сатани. До цього ми ще повернемося, поки зауважимо, що навіть у той момент, коли любов йде до кінця, зло знаходить шпарину, щоб прослизнути в наш світ. І потрібно не приправляти цю сцену романтикою або сентиментами: перед нами історія відданої любові.
У вірші 3 ми бачимо картину повністю. Слово, що було з Богом, Слово, яке і є Бог, сталося тілом. Склавши із Себе одіяння слави, Слово втілилося в людську природу. Навіщо? Щоб омити нам ноги. Він прийшов від Бога і повертається до Бога. Це дуже схоже на те, що пише Павло до филип`ян 2:5-11. І в обох авторів сенс один і той же. Зовсім ні: «Подумати тільки! Хоча Він прийшов від Бога, Він все ж мив ним ноги!» Ні, обоє вони кажуть: «Він прийшов для того, щоб омити ним ноги, саме тому прийшов омити ним ноги, що Він – від Бога». Обмивання ніг і розп’яття, передвістям якого стала ця сцена, – єдиний спосіб показати, хто є Бог і який Він. Наступного разу, коли Ісус змінить одяг, у Ньому побачать «людину» і царя (19:5), а потім Він буде розіпнутий голим на хресті і відкриє світу серце Отця, віддаючи Своє життя заради світу.
Коротка сценка з Петром, який, як завжди, не розуміє вчинків Ісуса, зовні забавна, проте теж наповнена глибоким сенсом. Ісус повинен омити нас, щоб ми повністю належали Йому. Але Він вже омив нас, коли призвав (15:3), тепер нам потрібно лише регулярно омивати ті частини свого тіла і свого обличчя, які запорошаться в дорозі.
Петро опирається обмиванню ніг, як опирається (у Марка 8:32 і в інших Євангеліях) самій ідеї розп’яття. Ні він, ні інші учні ще не зрозуміли, що Ісус збирається зробити і чому це необхідно. Продовжуйте стежити за Петром у міру того, як відбувається ця історія, і ви побачите до чого це призведе. Не переставайте стежити за ним до тієї фінальної розмови, вже по ту сторону, коли Ісус і Петро знову засперечаються – вже не про покликання Ісуса, доброго пастиря, але про покликання Петра, найближчого помічника пастиря.
У мене на підвіконні стоїть невелика картинка, виконана різьбленням по дереву, на деревині палестинської маслини: Ісус омиває ноги Петру. Я купив її в останню поїздку в Єрусалим, але мені здається, для тих, хто хоче йти за Ісусом, важливіше наслідувати Його, ніж збирати картинки і різьблені зображення. Про це – у наступному епізоді.
