Івана 7:53-8:11 – Перелюб і лицемірство
«І до дому свого пішов кожен.
Ісус же на гору Оливну пішов. А над ранком прийшов знов у храм, і всі люди збігались до Нього. А Він сів і навчав їх. І ось книжники та фарисеї приводять до Нього в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять Йому: Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш? Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем… А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!… І Він знов нахилився додолу, і писав по землі… А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині… І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив? А вона відказала: Ніхто, Господи… І сказав їй Ісус: Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!»
До молодого царя привели двох жінок – повій, які жили в одному будинку. Обидві народили, але в однієї з них немовля вночі померло. Тепер обоє сперечалися за живе немовля. Як було в ті часи, без тесту на ДНК, визначити, яка з них – мати?
Несподіване рішення: принесіть меч і розрубайте дитину надвоє. Віддайте кожній жінці половину.
По тому, як реагували жінки на страшний вирок, цар визначив, кому з них дитина рідна: одну жінку влаштовувало, щоб спірна дитина не дісталася нікому, інша благала залишити хлопчика в живих, погоджуючись заради цього поступитися ним суперниці.
Цим царем був, як усі пам’ятають, Соломон; його суд описаний у 1 Царів 3:16-28. Таким от чином Соломон здобував репутацію мудреця. Подібний сюжет повинні були згадати євреї початку I століття, слухаючи розповідь про Ісусів суд, про жінку, викриту в перелюбі, і чоловіків, викритих у святенництві.
У цій історії є певні дивності. Передусім, вона погано поєднується з контекстом. Якщо вилучити цей уривок, розділ 7 перейде в розділ 8 набагато легше, без шва. До речі, найбільш ранні рукописи Євангелія повністю випускали цю розповідь, за віршем 7:52 по нинішній нумерації безпосередньо слідував вірш 8:12. В інших рукописах ця сцена є, але в іншому місці. Іноді її поміщають як додаток після Євангелія, а деякі навіть переносять її в Євангеліє від Луки (і, потрібно визнати, у тій формі, в якій ця історія написана, вона більше нагадує стиль Луки, ніж Івана). От чому в деяких перекладах Біблії ця історія поміщена в дужки або стоїть після всього тексту, як «додаток».
З іншого боку, можна навести аргументи і на захист нині прийнятої композиції, тим більше, що її також підтверджує ряд рукописів. В Ів. 7 Ісус учив у Храмі під час свята Кучок, а натовп і особливо влада намагалася зрозуміти, хто ж Він такий. Розділ 8 похмуріший: Ісус звинувачує юдеїв у навмисному спотворенні Його слів, у небажанні зрозуміти істинний сенс Його проповіді і гірше за те – вони роблять замах убити Його, навчені «своїм батьком, дияволом». У розділі 8 містяться найжорсткіші висловлювання, що будь-де приписуються Ісусу. Що ж сталося?
Усе виглядає так, немов Ісус зіткнувся з глибокою проблемою, що стоїть за ставленням юдеїв до Нього, до Бога, до самих себе, до покликання свого народу. Ми не зуміємо правильно зрозуміти те, що відбувається в цьому розділі, якщо уявимо собі ідилічну картину: юдеї, що цікавляться, просто стоять і слухають нового проповідника, не дуже сприймаючи Його проповідь, але і нічого поганого не роблячи. Гнів Ісуса здається ірраціональним, сам Він, з погляду фарисеїв, «не по чину» звеличується (вірші 48 і 52). Іван прекрасно розумів, яке враження Ісус справляє на цих людей.
Іншими словами, даний епізод відповідає контексту, бо тут пояснюється, що насторожило Ісуса і змусило Його усвідомити, в якій мірі Його сучасники і одноплемінники заскніли в звичному для них образі думок і як разюче несхожий цей образ думок і задум Божий. Незалежно від того, чи знаходилася спочатку історія про перелюбницю і її обвинувачів у цьому місці (хронологічно і композиційно), вона допомагає нам прочитати новий розділ. Тепер розділ починається з того, що люди зібралися побити камінням жінку; завершується розділ спробою те саме зробити з Ісусом.
Ймовірно, ця паралель повинна навести нас на якісь роздуми.
Сам епізод є класичною розповіддю про суд і мудрість Ісуса, ту саму мудрість, якої чекали від царів (нагадаємо, що в цьому розділі Євангелія від Івана постійно вирішується питання, чи є Ісус Месією, істинним царем). У цій сцені книжники і фарисеї розставляють Ісусові пастку. На що вони розраховують? Він і перелюбниці скаже, що її гріхи прощені, і вже тоді Його, безумовно, можна буде викрити в зневазі законом Мойсеєвим.
Ми і самі відчуваємо, як напружується ситуація, як розгорається гнів Ісуса. Ці люди використовують жінку (нехай вона і скоїла тяжкий гріх) як знаряддя проти Нього, вони тішаться свідомістю власної моральної переваги над грішницею і радіють, що загнали Ісуса в кут, звідки Йому вже не вибратися.
Які слова Ісус писав на піску – про це історія умовчує. (У давнину учителі нерідко писали і малювали на землі, так ілюстрували свої теореми великі геометри, не прибігаючи до дошки, крейди і проекторів.) Можна гадати, скільки нам заманеться: можливо, Він складав список інших гріхів, включивши в нього і лицемірство. А можливо, Він вирішив нагадати про гріхи пожадливих очей і серця, як у Матвія (5:28). Чи малював безглузді закарлюки, не бажаючи розмовляти з цими людьми, підкреслюючи Своє презирство до цих хитрощів.
Але все таки відповідь прозвучала, і відповідь на перший погляд досить ризикована: а що, якби в когось у натовпі вистачило зарозумілості кинути перший камінь? Але відповідь влучила саме в ціль: якщо людина викриває когось вказуючи перстом, три персти вказуватимуть на неї саму. Ісус не говорив, ніби закон Мойсеїв неправий, Він сказав інакше: якщо ми спробуємо буквально виконувати ці жорсткі приписи, вирок обрушиться на кожного. І кожен у серці своєму зрозумів це, і один за другим люди, мало не крадькома, розбрелися.
Не слід робити з цієї історії висновок (як деякі намагалися), ніби перелюб «не має жодного значення». У жодному разі – зверніть увагу на останні слова Ісуса звернені до жінки. Вона прощена, вона врятована від неминучої смерті і має віднині жити у світлі прощення. І в жодному разі не плутати прощення з потуранням. Прощення зовсім не означає, ніби гріх не має значення. Навпаки, прощення підкреслює величезне значення гріха – гріха, який Бог побажав змити, знищити.
А ще важливіше той гріх, про який піде мова тут і далі, до кінця розділу: укорінена в душах людей гріховна схильність використовувати закон, який дарував Бог, як засіб самовиправдання, тоді як насправді закон існує для того, щоб проливати світло Божого суду в найтемніші куточки людського серця. Викриваючи цей гріх Ісус буквально прикриває жінку Своїм тілом, замість неї стає під град каміння. Якщо прочитати розділ 8 у його нинішньому вигляді з початку до кінця, виявиться певна схема, яка відтворюватиметься знову і знову, аж до розп’яття. Уперше ми починаємо розуміти, як здійснюється місія Агнця Божого, Який бере на Себе гріхи світу.
Івана 8:12-20 – Світло світу
«І знову Ісус промовляв до них, кажучи: Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя. Фарисеї ж Йому відказали: Ти Сам свідчиш про Себе, тим свідоцтво Твоє неправдиве. Відповів і сказав їм Ісус: Хоч і свідчу про Себе Я Сам, та правдиве свідоцтво Моє, бо Я знаю, звідкіля Я прийшов і куди Я йду. Ви ж не відаєте, відкіля Я приходжу, і куди Я йду. Ви за тілом судите, Я не суджу нікого. А коли Я суджу, то правдивий Мій суд, бо не Сам Я, а Я та Отець, що послав Він Мене! Та й у вашім Законі написано, що свідчення двох чоловіків правдиве. Я Сам свідчу про Себе Самого, і свідчить про Мене Отець, що послав Він Мене. І сказали до Нього вони: Де Отець Твій? Ісус відповів: Не знаєте ви ні Мене, ні Мого Отця. Якби знали Мене, то й Отця Мого знали б. Ці слова Він казав при скарбниці, у храмі навчаючи. І ніхто не схопив Його, бо то ще не настала година Його…»
Звернувши за ріг, ми побачили на узбіччі величезний жовтий плакат. Два слова відразу впали у вічі: АВАРІЯ і СВІДОК.
Виявляється, минулої п’ятниці на цьому небезпечному розі сталася аварія. Декілька чоловік постраждало, був нанесений серйозний майновий збиток, але поліція не могла визначити, хто винуватець нещасного випадку. Були потрібні свідки. Можливо, хтось щось бачив? Комусь щось відоме? Який сенс допитувати поранених – вони стверджуватимуть, ніби усе сталося не з їх вини. Щоб розслідувати справу, щоб істина вийшла назовні, поліції були потрібні незалежні свідки, свідки зі сторони.
З подібною ситуацією ми стикаємося і в новому епізоді. Знову мова зайшла про суд. Кого ж судять цього разу?
Спочатку здається, ніби звинувачуваний – Ісус. Фарисеям не вдалося підкріпити звинувачення, що Він, ніби, порушує Мойсеїв закон (8:5), і тепер вони заходять з іншого боку, піддаючи розгляду незвичайні претензії Ісуса. Дискусія багато в чому будується за юридичними правилами, розглядається питання, чи може підсудний сам свідчити або ж подібне свідоцтво не має сили. Ісус відстоює Своє право свідчити про Себе, причому стверджує, що це свідоцтво підтверджується Отцем, Який послав Його. Подібне міркування висловлював вже Никодим: без Божої допомоги ніхто не міг би здійснювати чудес, які здійснює Ісус (3:2). Ісус нагадує фарисеям, що згідно із законом потрібні два свідки, от Він і Отець якраз двоє, чи не так?
І цим суперечка не вичерпується; питання про свідків і вирок виникатиме в Євангелії знову і знову, поки в розділі 19 Ісус не стане перед Пилатом. Але, перечитуючи цей епізод, ми в якийсь момент замислимося, чи правильно ми зрозуміли, хто тут суддя, а хто підсудний.
Слова, вимовлені Ісусом на самому початку цієї сцени, прозвучали як грім з ясного неба – неважливо, чи слідує вірш 8:12 за історією жінки, узятої в перелюбі (7:53-8:11), або ж він безпосередньо примикає до вірша 7:52. Звичайно, читачам Іван із самого початку заявив: «І життя було в Нім, а життя було Світлом людей» (1:4) і далі сказав вічні слова про світло, яке в пітьмі світить, і пітьма не обійняла його. Далі ми бачили, що конфлікт добра і зла представляється в образі блага, яке прагне вийти на світло, і пітьми, яка оточує його, перешкоджає йому бути виявленим (3:19-21). Ця система образів частково триває і тут.
Сам цей образ – Господь обирає когось бути світлом світу – вкорінений у древньому юдаїзмі. За словами пророка Ісаї, нести світло світу обраний Ізраїль, а в результаті якийсь Раб Божий і Помазаник приносить світу істину і справедливість, і заради цієї мети наприкінці Книги Ісаї помирає тяжкою смертю (Ісаї 42:6; 49:6; 53:1-12; 60:1,3). Назвати себе світлом світу ще не означає домагання на божественність (хоча Іван вірить у божественність Ісуса і нас закликає вірити), проте ці слова, як і багато інших в Євангелії від Івана, означають домагання Ісуса на титул Месії. З великою вірогідністю такі слова звучали з вуст сучасних і пізніших лжемесій, не даремно ж найпрославлений і найостанніший з них, Симон, що очолив повстання 132-135 років, прийняв ім’я Бар-Кохба, «син зірки». Його послідовники готові були визнати в Бар-Кохбі світло, що зійшло з неба.
Але це світло, яким Бог освітлює весь світ, нещадно проникає в найтемніші куточки, несучи справедливість і суд. По всьому Євангелію підкреслюється, що Ісус прийшов не для того, щоб судити світ, або Ізраїль, або окремих людей, і вже в усякому разі не в цьому головна Його місія, проте сам акт Його приходу, що несе спасіння, звільнення, надію і життя, з неминучістю несе засудження тим, кому все це не треба, хто настільки затвердився в злі, що приймає явище світла як погану, а не як благу звістку.
Так поступово ми починаємо розуміти, що хоча до суду викликають свідків, обвинувачений тут – не Ісус, а ті, хто Йому опирається. Він і Отець разом свідчать: Ісус – Месія, а значить, Він несе у світ світло, від якого нікому не сховатися. Усією своєю поведінкою, своїм ставленням до Ісуса, своєю зарозумілістю і амбіціями ці люди свідчать: їм невідомий Той, кого Ісус називає Отцем, а тому і Його вони не можуть визнати посланцем єдиного істинного Бога.
Тяжкий парадокс усього цього розділу (якщо не всієї книги) у цих віршах досягає кульмінації: Ізраїль був обраний нести світло світу, але від Ізраїлю виходить тільки пітьма, і тепер, коли Ісус істинним світлом розсіює пітьму, реакція тих, хто в пітьмі, передбачувана – запеклий опір. Це ми і бачимо.
А ви – чи відчували колись спокусу відкинути світло? Читаючи Івана 8, чи не стаєте ви на бік фарисеїв? Чи не забуваємо ми всі про те, як глибоко проникла в нас пітьма – так глибоко, що ми, покликані бути Божим народом перед світом, для всього світу, перетворюємо покликання на привілей для нас, обраних?
