Івана 4:27-42 – Свято сівби і жнив
«І тоді надійшли Його учні, і дивувались, що з жінкою Він розмовляв. Проте жаден із них не спитав: Чого хочеш? або: Про що з нею говориш? Покинула жінка тоді водоноса свого, і побігла до міста, та й людям говорить: Ходіть но, побачте Того Чоловіка, що сказав мені все, що я вчинила. Чи Він не Христос? І вони повиходили з міста, і до Нього прийшли.
Тим часом же учні просили Його та й казали: Учителю, їж! А Він їм відказав: Я маю поживу на їдження, якої не знаєте ви. Питали тоді один одного учні: Хіба хто приніс Йому їсти? Ісус каже до них: Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити. Чи не кажете ви: Ще чотири от місяці, і настануть жнива? А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне разом раділи. Бо про це поговірка правдива: Хто інший сіє, а хто інший жне. Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли.
З того ж міста багато-хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки, що свідчила: Він сказав мені все, що я вчинила була! А коли самаряни до Нього прийшли, то благали Його, щоб у них позостався. І Він перебув там два дні. Значно ж більш вони ввірували через слово Його. А до жінки казали вони: Не за слово твоє ми вже віруємо, самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу!»
Уранці мені зателефонував колега: йому треба написати статтю про шедевр Генделя «Месія». Ми обоє погодилися на тому, що ця музика має величезне значення не лише для християн і не лише для професійних музикантів, але і для набагато ширшого кола людей. З нею пов’язана цікава історія: збори від перших концертів пішли на добродійність і відтоді склалася традиція, професійні і любительські виконання «Месії» у великих і малих залах продовжують збирати пожертвування на користь бідних і хворих. Кожного разу, коли в якомусь куточку світу звучить ця мелодія, ми згадуємо, що є можливість допомогти тим, хто має потребу, що до тих, хто має потребу, поспішає порятунок, і цей порятунок міститься в розповіді про Ісуса.
Гендель створив «Месію» напрочуд швидко. Звичайно, деякі акорди він запозичив з більш ранніх своїх творів. Гендель твердо вірив, що хорошу мелодію не пошкодить зіграти зайвий раз. Лише за кілька тижнів напруженої роботи, коли він, захоплений музикою, надовго забував їжу і сон, Гендель створив «Месію» і іноді ледве устигав перетворити звуки, що наринули на нього, на нотні знаки. Він згадував потім про цей короткий відрізок часу як про дивовижне, піднесене, небесне переживання, подібне до видіння.
Такі прориви трапляються рідко. Але щось подібне, мабуть, відбувалося з Ісусом, оскільки Він сказав, що не хоче їсти, що в Нього досить їжі, якої Його учні не бачили. Адже це не означає, ніби хтось забезпечував Його по секрету, як подумали спершу учні. Як жінка зрозуміла слова Ісуса про воду, так і учні поки що сприймають лише звичайне, земне значення слова «їжа».
Ісус не може їсти від щасливого хвилювання. Жінка теж схвильована, розгублена і якось для самої себе незрозуміло щаслива. Вона достеменно не розуміє, хто такий Ісус – чи то Месія, чи то провісник, але ця розмова надала їй достатньо сил, щоб побігти до сусідів і розповісти їм про Ісуса. Але Ісусові реакція самарянки теж показала щось важливе: за межами обраного народу, далеко від Єрусалиму панує той же духовний голод, і хоча цей голод приймає іноді спотворені форми, але люди всі так само хочуть чути Його слова.
Йому здається образ поля, вже дозрілого для жнив. Ісус виріс у сільській місцевості, Йому був знайомий ритм селянського життя, довге очікування і мить радості, знав Він і приказки про сівбу і збір урожаю. «Ще чотири от місяці, і настануть жнива» – одна з таких приказок, вона означає: від сівби до збору урожаю завжди проходить певний час. Але ні, каже Ісус, цього разу чекати не доведеться! Щойно посієте, відразу збирайте урожай! Не зволікайте, час жнив настав. І ще одна приказка: «Хто інший сіє, а хто інший жне». Так, каже Він, сіячі вже зробили свою справу, а жати доведеться вам. Ви позбавлені від важкої попередньої роботи, ви скоро отримаєте нагороду.
Цей образ – нового поля, готового для жнив, – хвилював серця в ту епоху, та і зараз перед ним важко встояти. Це дивовижніше, ніж звичайний урожай, бо, як сказано у вірші 36, сіяч і жнець радітимуть разом. Напевно, Ісус мав на увазі у тому числі Івана Христителя – сіяча, а сам Він з учнями явився збирати жнива. Але не лише Івана мав Він на увазі, а усіх колишніх пророків і праведників Ізраїлю. Настав час виконання, здійснення, час збору урожаю. І дивна розмова в полуденний жар з жінкою, яка не вміла збудувати своє життя і піддавалася загальному презирству, допомогла Ісусу уловити цей час і осмислити його по-новому.
Чи траплялося вам захопитися якоюсь справою настільки, що і їсти не хотілося? Коли це було? А коли ви бачили, як бачив Ісус, урожай, що достиг для жнив? Чи на обидва питання можна дати одну і ту ж відповідь?
Над останніми віршами цього уривка треба подумати особливо. От жінка: щойно, годину тому, вона була заручницею свого аморального життя, ізгоєм серед своїх одноплемінників. Без минулого, без майбутнього, аби якось день пережити. Вона і до криниці ходила опівдні, щоб нікого не бачити, не чути кепкувань. І от вона – перший апостол, що несе звістку про Ісуса самарянам. Раніше всіх Ісусових учнів вона проголосила Його Месією. Сусіди вийшли з міста подивитися на Ісуса – і теж увірували.
Вони надали Ісусу титул, який якраз у ту пору почав використовувати імператор у далекому і грізному Римі: «Спаситель світу». Іван часто показує нам, як люди неправильно тлумачать слова Ісуса, але він показує також, що іноді спонтанно, майже без всякої допомоги, вони прориваються до істини такої глибокої, що двома словами формулюють все те, що намагається сказати він сам в Євангелії. Ісус – Спаситель світу, дійсно так. Це – частина місії ізраїльського Месії. Спасіння дійсно приходить від юдеїв (4:22), але сенс у тому, що це спасіння виходить далеко за межі Ізраїлю і юдаїзму, охоплюючи весь світ. Усе це почалося з розмови біля криниці Якова.
Івана 4:43-54 – Син чиновника
«Як минуло ж два дні, Він ізвідти пішов в Галілею. Сам бо свідчив Ісус, що не має пошани пророк у вітчизні своїй. А коли Він прийшов в Галілею, Його прийняли галілеяни, побачивши все, що вчинив Він в Єрусалимі на святі, бо ходили на свято й вони.
Тоді знову прийшов Ісус у Кану Галілейську, де перемінив був Він воду на вино. І був там один царедворець, що син його хворів у Капернаумі. Він, почувши, що Ісус із Юдеї прибув в Галілею, до Нього прийшов і благав Його, щоб пішов і сина йому вздоровив, бо мав той умерти. Ісус же промовив до нього: Як знамен тих та чуд не побачите, не ввіруєте! Царедворець говорить до Нього: Піди, Господи, поки не вмерла дитина моя! Промовляє до нього Ісус: Іди, син твій живе! І повірив той слову, що до нього промовив Ісус, і пішов. А коли ще в дорозі він був, то раби його перестріли його й сповістили, говорячи: Син твій живе. А він їх запитав про годину, о котрій стало легше йому. Вони ж відказали до нього: Учора о сьомій годині гарячка покинула його. Зрозумів тоді батько, що була то година, о котрій до нього промовив Ісус: Син твій живе. І ввірував сам і ввесь його дім. Це знов друге знамено Ісус учинив, як вернувся до Галілеї з Юдеї.»
Згадаємо вірші 2:1-12 і пошуки скарбу. От і другий ключ, другий «знак». Але на це раз картина затьмарена. Якась хмара нависає над усім епізодом. Щось не так, в усякому разі, не так просто і прямо, як завершальна сцена в Самарії.
Якщо повернутися до образу полювання за скарбами, складається враження, що деяких учасників полювання знаки і ключі захоплюють більше, ніж сама пригода, пошуки і знахідка. Адже ключі складені у віршах, а ці учасники – і самі любителі поезії, от вони і читають один одному вголос ці вірші, розбирають їх поетичні достоїнства і зовсім забули, що вірші ці функціональні, вони служать для того, щоб привести їх до мети.
Чи уявимо собі, що міська влада вирішила розвісити знаки, допомогти автомобілістам вибрати найзручніший і найшвидший маршрут. Оскільки місто старовинне, красиве, відоме, виконання знаків доручили справжньому художникові. І що ж сталося? Коли знаки повісили на дорогах, водії стали раз у раз зупинятися, вилазити з машин і милуватися цими прикрасами. Затори в місті не зникли, вони стали тільки більшими.
Тепер повернемося до того образу, який малює сам Іван. Слово сталося тілом. Але якщо люди так люблять тіло, що забули про Слово?
З цією небезпекою зіткнувся Ісус і з нею боротиметься упродовж наступних семи розділів, причому перед нашими очима вишикується цілий ряд знаків. Важливо усвідомити не лише хід і суть служіння Ісуса, але і зрозуміти самих себе: чи вміємо ми правильно користуватися тими «знаками», які нам дані?
Проблеми виникають у той момент, коли Ісус повертається в рідну Галілею. Іван кілька епізодів поміщає в Галілеї, і всі вони значущі (покликання Пилипа і Нафанаїла – 1:43-51; перший «знак» у Кані Галілейській – 2:1-12 і множення хлібів – розділ 6). На відміну від синоптиків Іван переважно описує події в Єрусалимі. Не зовсім зрозумілі вірші 44-45. Спочатку Іван говорить, що пророків не шанують в їх рідній країні, а потім стверджує, що співвітчизники Ісуса привітно прийняли Його, оскільки знали про чудеса в Єрусалимі. Так Його все-таки ушанували на батьківщині?
І так, і ні. Відповідь ми знаходимо у вірші 48. Ісус засмучений, бо реакція галілеян, при всій їх привітності, залишається поверхневою. Вони сидять і вдивляються в знаки, замість того щоб підхопитися і слідувати за ними. Вони захоплено фотографують дорожні вказівники, але не звертають відповідно стрілці. Їм був потрібен Месія, що творить дива, і вони не прямують до істинної віри, до розуміння таємниці Ісуса, втіленого Слова.
Іван нагадує, що це – друге «знамення», а далі надає нам підраховувати самостійно. Але якою ж має бути правильна реакція? Навіщо Ісус творив дива, якщо не хотів, щоб люди йшли за Ним заради чудес?
Звернемо увагу на вірші 50 і 53. Це правильна відповідь. Царський чиновник повірив слову, сказаному Ісусом. Він відразу ж пішов додому, не наполягаючи, щоб Ісус пішов разом з ним з Кани, високо в горах, у Капернаум, на березі озера. Його віра не вимагала наочних чудес, достатньо було слова. Коли реальна подія, зцілення, що сталося одночасно, хоча і на великій відстані, підтвердило це слово, увірував не лише батько, але і вся сім’я. Слово Ісуса втілилося.
Постійно у своєму Євангелії Іван протиставляє два види віри: вірити власним очам і вірити Ісусовому слову. Драматичної кульмінації цей контраст досягає в делікатному докорі Хомі (20:29): «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!»
Цей же виклик Євангеліє кидає нам і сьогодні. Ми повинні увірувати не в абстрактну ідею, не в розпливчате почуття, не в смутний духовний досвід, але в Слово, що стало тілом. Справжня віра завжди шукає приховане в тілі Слово, а не використовує Слово для того, щоб подіяти на тіло. У міру того як відбувається оповідання Івана, ми знову і знову переконуємося, як безглуздо було б обмежувати своє життя лише нинішнім світом, хоча Бог і полюбив його (3:16). Якщо Бог обіймає світ Своєю любов’ю, то для того, щоб ми, живучи в нинішньому світі, пропащому, темному, навчилися любити і повертати свою любов Богові, Який любить нас.
Нехай ключі приведуть вас до скарбу. Нехай дорожні знаки виведуть вас із затору. Нехай тіло веде вас до слова. Почуйте і увіруйте.
