Івана 4:1-15 – Самарянка
«Як Господь же довідався, що почули фарисеї, що Ісус учнів більше збирає та христить, як Іван, хоч Ісус не христив Сам, а учні Його, Він покинув Юдею та знову пішов у Галілею.
І потрібно було Самарію Йому переходити. Отож, прибуває Він до самарійського міста, що зветься Сіхар, недалеко від поля, яке Яків був дав своєму синові Йосипові. Там же була Яковова криниця. І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої. Надходить ось жінка одна з Самарії набрати води. Ісус каже до неї: Дай напитись Мені! Бо учні Його відійшли були в місто, щоб купити поживи. Тоді каже Йому самарянка: Як же Ти, юдеянин бувши, та просиш напитись від мене, самарянки? Бо юдеї не сходяться із самарянами. Ісус відповів і промовив до неї: Коли б знала ти Божий дар, і Хто Той, Хто говорить тобі: Дай напитись Мені, ти б у Нього просила, і Він тобі дав би живої води. Каже жінка до Нього: І черпака в Тебе, Пане, нема, а криниця глибока, звідки ж маєш Ти воду живу? Чи Ти більший за нашого отця Якова, що нам дав цю криницю, і він сам із неї пив, і сини його, і худоба його? Ісус відповів і сказав їй: Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне. Каже жінка до Нього: Дай мені, Пане, цієї води, щоб я пити не хотіла, і сюди не приходила брати.»
– Чув про Саймона? – спитався мене приятель. – Він став самарянином.
Ясна річ, я зрозумів його слова правильно. Мені і на думку не спало, ніби наш спільний друг відправився на Близький Схід і приєднався до крихітної секти, що все ще живе в древній Самарії і дотримує образ життя, що сходить до Ісусових часів і ще глибшої старовини. Екскурсія до самарян, особливо на їх дуже своєрідну Пасху – унікальна можливість заглянути в біблійний світ, у ту далеку епоху, і багато туристів охоче нею користуються. Але мій друг мав на увазі щось інше.
Сьогодні «самаряни» – відома міжнародна організація, що допомагає людям, які опинилися в скрутному становищі. Вони вислуховують, особисто чи по телефону, сумні і страшні розповіді і намагаються розумно і м’яко допомогти людині змиритися із станом справ і знайти вихід, сили, щоб жити далі. Тисячі людей були таким чином врятовані на межі самогубства чи іншого відчайдушного вчинку цими незримими помічниками.
Як ні парадоксально, добродійна організація носить ім’я народу, який в очах євреїв I століття був ізгоєм і відступником. У Євангелії від Луки Ісус розповідає притчу про самарянина, який допоміг пораненому і пограбованому євреєві, хоча одноплемінники цього єврея залишили його гинути (10:30-37). Ця притча і підказала назву організації самарян. І в Євангелії від Івана самарянам приділена особлива увага – у цьому самому розділі, до якого ми дісталися.
Самарія – область між Галілею на півночі і Юдею на півдні. Коли Ісус з учнями йшов в Галілею з Юдеї або назад, вони проходили через Самарію. З географічного погляду це найзручніший маршрут, хоча і небезпечний: іноді самаряни грабували паломників, що прямували з Галілеї в Єрусалим, так що багато хто віддавав перевагу обхідному маршруту по долині Йордана до Єрихону і звідти вгору, до Єрусалиму. Такий шлях Ісус вибрав, коли востаннє йшов в Єрусалим.
Але в той раз, про який оповідає Іван, вони без пригод йшли на північ через Самарію. Було жарко, учні відлучилися, а Ісус зупинився біля криниці Якова, що збереглася й понині. До Нього підійшла жінка.
Є така рубрика в багатьох газетах і журналах: вони публікують фотографію і пропонують вгадати, «що тут не так». Це не означає, що фотографія невдала – просто на картинці відбувається щось дивне, безглузде, божевільне, наприклад людина лупцює відбійним молотком по комп’ютеру або їсть з тарілки, заповненої ромашками і тюльпанами. Так от, на картинці, представленій нам Іваном, багато що «не так» і кожна дивність дуже важлива. Ми не відразу помітимо всі дивності. Щоб оцінити цей текст, слід поглянути на нього очима його сучасників.
По-перше, Ісус вже отримав репутацію святої людини, що очолила рух за повернення Ізраїлю до Бога. (Читачі Івана здогадуються, що Ісус – хтось більший, але будемо доки дотримуватися погляду перших Його послідовників.) Набожні євреї не вважали прийнятним залишатися наодинці з жінкою, а вже якщо таке траплялося, у жодному разі не стали б з нею розмовляти. Занадто великий ризик накликати на себе ритуальну нечистоту і просто плітки, зробити щось аморальне. Але Ісус сам розпочинає розмову з жінкою. Трохи пізніше ми побачимо, що це шокувало учнів (Ів. 4:27).
Гірше за те, жінка – самарянка. Коли єврейські вигнанці (вірніше, якась їх частина) повернулися з Вавилонського полону, з’ясувалося, що центральна область їх колишньої території захоплена народом, що вважає себе істинними Авраамовими нащадками. Ці люди опиралися поверненню євреїв, між ними увесь час спалахували чвари, доходило і до кровопролиття. Головним принципом євреїв було не спілкуватися із самарянами і особливо не їсти і не пити разом з ними, не користуватися спільним посудом. Як же Ісус просить цю жінку дати Йому напитися?
На довершення усього жінка явно не з «порядних». Криниця знаходилася в стороні від міста, і жінки сходилися до неї рано вранці чи ввечері, коли прохолодніше. Самарянка прийшла в самий розпал полуденної спеки, уникаючи всіх, хто знав її, її минуле і її погану репутацію. Їй зовсім не хотілося зустрітися з городянами, і тим теж неприємно було її бачити. Скоро Ісус дасть зрозуміти, що здогадується про всі ці обставини. Та все ж Він залучає жінку до розмови, насиченої натяками, двозначностями.
Іван зберіг для нас немало таких розмов Ісуса, де окрім прямого значення вгадується і підтекст. Ісус раз у раз звертається до людей, які неправильно розуміють Його слова: Він говорить на небесному рівні, а вони сприймають тільки земний. Але оскільки небеса і землю створив єдиний Господь і оскільки місія Ісуса в тому і полягає, щоб принести на землю життя небесне, такого роду непорозуміння «природні». Ісус просить попити і каже самарянці, що це вона має просити води в Нього. Природно, жінка думає, що Він має на увазі звичайну воду, яку п’ють усі.
Але епітет «живий» підказує, що Ісус мав на увазі не звичайну воду. Його сучасники часто вживали вираз «жива вода» стосовно проточної води, до струмка і річки на відміну від ставка і криниці, оскільки проточна вода зазвичай буває свіжіше, не застоюється. Але тут вже обіграється подвійне значення, адже Ісус має на увазі не матеріальну проточну воду, а нове життя, яке Він пропонує кожному, – усім і кожному, незалежно від статі, місця проживання, раси чи навіть незалежно від репутації. От що означає ця розмова.
Коли Ісус починає описувати «живу воду», стає ясно, що говорить Він про щось особливе, адже тільки Його вода угамує спрагу, так що людина ніколи більше не потребуватиме цієї вологи. Усі води землі тільки прообраз, віха, що вказує на цю воду. Джерело її відкриється в самій людині і зрошуватиме її новим життям, яке приходить у світ з Ісусом, життям нового світу, що твориться Богом (в. 14). Пізніше Ісус знову заговорить про живу воду, і тоді Іван пояснить, що йдеться про дух (7:37-39), але тут обіцянка так і залишається загадковою, таємничою, що хвилює уяву.
Жінці і цього вистачило. Вона не розуміє, про що говорить Ісус, але прагне дізнатися більше. Нам не вгадати, які сенси вона вкладає в Його слова, але її чекає потрясіння, як і всяку людину, яка наважиться послухати Ісуса. Він – вода жива, але з першим же ковтком цієї води для тебе зміниться все.
Івана 4:16-26 – Ісус і жінка
«Говорить до неї Ісус: Іди, поклич чоловіка свого та й вертайся сюди. Жінка відповіла та й сказала: Чоловіка не маю… Відказав їй Ісус: Ти добре сказала: Чоловіка не маю. Бо п’ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не муж він тобі. Це ти правду сказала. Каже жінка до Нього: Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялися Богу на цій ось горі, а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись. Ісус промовляє до неї: Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос, як Він прийде, то все розповість нам. Промовляє до неї Ісус: Це Я, що розмовляю з тобою…»
Один мій знайомий в отроцтві прийняв християнство. Він прийшов додому і з порогу заявив про це матері. Вона злякалася: вона вирішила, що хлопчик потрапив у лапи якоїсь секти.
– Тобі промили мозки! – закричала вона. Але в нього вже було заготовлена відповідь.
– Бачила б ти мої мозки, сама б захотіла їх промити! – сказав він.
Ні, йому не промивали мозки (як ми це розуміємо). Але коли людина впускає у своє життя, у своє внутрішнє і зовнішнє життя світло Ісуса Месії – а саме це зробив мій друг, – усе стає набагато ясніше.
Скоріш вже сучасна культура промиває нам мозки, на всі лади вкрадливо запевняючи, ніби не існує нічого, окрім світу, що оточує нас. Ця думка не вимовляється вголос з усією відвертістю, але помалу створюється такий настрій, коли набагато легше здається плисти за течією. От що таке промивання мозків. Дія Євангелія абсолютно інша: різкий поштовх, світло, що спалахнуло, розум і мораль включаються і уперше починають працювати по-справжньому.
Спочатку людина ще не розуміє, що з нею сталося, і реагує так само, як самарянка: її зацікавила можливість отримати «живу воду», і вона попросила Ісуса уділити їй цієї води, ще не здогадуючись, що спочатку треба позбавитися від заболоченої води, що застоялася, яку ти пив усе життя, і лише потім Ісус подарує тобі чисту, проточну воду, вона заб’є життєдайним джерелом у глибині твоєї душі. Що стосується самарянки, їй слід було передусім розібратися зі своїм шлюбом, вірніше, з тим, що замінювало їй шлюб.
Ісус бачить її наскрізь (ми ж пам’ятаємо, як Він з першого погляду розгадав Нафанаїла (1:47-49) і який ефект це мало). Ця жінка переживала один крах за іншим, з’являвся черговий «чоловік» і кидав її, число їх стало цілком достатнім, щоб у маленькому місті тільки про неї розпускали плітки. Очевидно, ці зв’язки закінчувалися формальним або неформальним розлученням, а не смертю співмешканця. Ймовірно, винна була не лише вона – і перед нею були винні. Але ми не знаємо, як складалися ці стосунки, які обставини чи емоційні травми в минулому заважали формуванню постійної прихильності, хоча здогадуємося, що черговий розрив і чергова травма тільки посилювали і без того нелегку ситуацію. Жінка бачила, як безнадійно заплутується її життя, і вона бачила, що Ісус знає все.
Будь-якому пастору доводилося стикатися з такою реакцією: як тільки знаходиш хворе місце, «пацієнт» квапливо заговорює про інше. А чи є кращий спосіб відвернути від етичних проблем, ніж заговорити на загальнорелігійні теми.
Скільки разів я це чув!
– Так, у місті ми ходили в церкву, а потім тітка узяла нас із собою, але дружина священика мені не сподобалася, от ми і перестали туди ходити.
– Мама була католичка, тато протестант, а я так і не зрозуміла, хто ж я насправді.
– Росла я в сім’ї методистів, але ми з сестрою почали ходити в молодіжний клуб баптистів, а тут, на новому місці, у мене немає знайомих християн.
Прислухайтеся – той же голос дві тисячі років тому:
– Я з дитинства думала, що от та гора, у нас у Самарії, – святе місце, але ви, юдеї, кажете, ніби поклонятися Богові можна тільки у вас.
Сенс ясний: оскільки юдеї і самаряни суперечать один одному, хтось помиляється, а можливо, помиляються всі, ні в чому немає упевненості, навіть мораль (от він, прихований підтекст), яку нам вселяли з дитинства, не так вже безумовна.
Усе це відмовки, жодного значення вони не мають. Бога не можна ототожнювати з Церквою. Бог пред’являє Свої права на кожну людину, Бог пропонує кожному, хто відмовиться від стоячих вод і звернеться до Нього за водою живою, нове життя, і ці права, це нове життя – абсолютні. Від них не сховаєшся за питаннями про те, в яку церкву кому слід ходити. Так і самарянка не могла сховатися від Ісусового заклику за суперечками столітньої давності про те, яка гора святіша – Сіон в Єрусалимі або Геризім, де звершували богослужіння самаряни.
Частково Ісусова місія, що приносить на землю небесне життя, полягає і в тому, щоб скасувати колишнє значення святих гір. Саме по собі це не ново. Коли Соломон за тисячу років до Ісуса освячував Храм, він вже розумів, що навіть небесам не вмістити Бога, тим більше не вмістить Його одна-єдина будівля. Святилища, побудовані людьми, або присвячені Богові висоти – тільки знаки реальності, і біда, якщо вони почнуть підміняти реальність. Не можна нічому поклонятися, немов Богові. Це – ідолопоклонство.
Живий, істинний Бог не може бути прив’язаний до якоїсь географічної точки чи архітектурної споруди. Він – дух. Дух не відвертається від фізичного світу (врешті-решт, цей світ Ним же і створений), але Він трансцендентний цьому світу, як автор і режисер трансцендентний п’єсі, що розігрується на сцені, навіть якщо (як у нашому випадку) автор сам виконує головну роль.
Жінці важко усе це «переварити». Навряд чи її порадувало затвердження Ісуса, що «спасіння – від юдеїв» (в. 22), але вже до слів, що богослужіння одного прекрасного дня втратить всякий зв’язок з географією святих місць і звершуватиметься в істині і дусі, вона зовсім не була готова. (Замисліться: а чи всі ми готові до цих слів – сьогодні?)
Щоб покласти край неприємній розмові, жінка прибігає до іншого прийому:
– От прийде Месія, – бадьоро каже вона. – Він нам усе і роз’яснить. А доти чи варто нам сперечатися?
Футболіст б’є м’яч у свої ж ворота і не бачить, що воротар відлучився.
– Це Я, – відповідає їй Ісус.
І Він повторюватиме це знову і знову. Кожного разу, коли Його слухачі ухиляються від головних питань і твердять: «Почекаємо, поки прийде той, хто може в усьому цьому розібратися», Ісус відповідає: «Це Я». Якщо ми чекаємо Його, то Він тут.
