Івана 3:14-21 – Змій і любов Божа
«І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя. Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженого Сина Божого. Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки! Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його. А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони.»
– На змію не наступи!
Остання настанова – і дружина відпустила мене прогулятися в горах. На кілька місяців доріжки були закриті через небезпечної епідемії серед тварин, і ті тварюки, які зазвичай уникають людських стежок, усю весну насолоджувалися надлишком свободи. На Британських островах водиться мало отруйних змій, але з гадюкою зустрітися теж неприємно. Погано собі уявляю, щоб я став робити, якщо б наступив на гадюку.
На щастя, на прогулянці жодна змія мені не зустрілася. Та проте я почав перебирати різні символи і передання, пов’язані зі зміями. Змій у райському саду і змія Ананта, шанована в деяких різновидах індуїзму, містичний змій – предок ацтеків і «древній бог природи», якому і зараз поклоняються подекуди в Африці, змія в поезії, у мистецтві, у медицині, не кажучи вже про психоаналіз. Образ змія або змія з незапам’ятних часів хвилює людську уяву.
У багатьох культурах змій – істота могутня і швидше блага або корисна, хоча і небезпечна, в інших, зокрема в більшості єврейських і християнських традицій, змія – безумовно, негативна сила, втілення світового зла або гріха в людській душі. Що робити побачивши змію? Це питання частенько переіначується: що робити з гріхом, з тим, що різні народи розуміють під гріхом?
У цьому уривку ми знаходимо ясну, упевнену відповідь, і ця відповідь зробила істотний вплив на подальший розвиток культури і релігійної думки. Вірш 14 нагадує епізод з Чисел 21:5-8. Під час мандрів пустелею ізраїльтяни стали ремствувати на Мойсея і були покарані: їх табір заполонили отруйні змії, багато хто загинув від укусів. Бог вказав Мойсеєві на цілющий засіб: зробити бронзового змія, виставити його на високій жердині. Всякий, подивившись на змія, видужував від укусу змії. Цей змій, що обвив жезл, і понині в багатьох культурах залишається символом зцілення, ми бачимо його навіть на вивісках аптек.
Бронзовий змій зберігався в скинії як священний предмет. Багато століть потому цар Єзекія переконався, що народ поклоняється змієві і розламав його на шматки (2 Царів 18:4). За часів Ісуса одному єврейському автору здалося необхідним підкреслити, що ізраїльтян врятувала не бронзова статуя, а цілюща сила Божа (Премудрість Соломона 16:7). Це дає нам уявлення про надзвичайну владу символу, і тим більше для нас важливо правильно уявити вірш 14, щоб усвідомити місію Ісуса.
Це єдине місце в усьому Новому Заповіті, де згадується бронзовий змій. Тут, з усією очевидністю, йдеться про прийдешню смерть Ісуса. Мойсей підняв змія на високій жердині, щоб люди могли з усіх боків бачити його, і так само Син Людський буде піднесений, щоб ті, хто повірив у Нього отримали вічне життя. Усе людство було уражене смертельною хворобою, і єдине зцілення – кинути погляд на Сина Людського, вмираючого на хресті і набути життя, увірувавши в Нього.
Символи завжди таємничі і глибокі, але все таки хочеться поставити запитання: що спільного між розп’яттям Ісуса і бронзовою статуєю, прибитою до жердини? Хіба змій – вирішення проблеми, а не її джерело? Невже Іван порівнює Ісуса з отруйною змією, що несе людям хворобу?
Ні, звичайно ж, ні. Він каже – і тут, і далі у своїй книзі, аж до розповіді про розп’яття, – що зло, яке захопило світ і пустило коріння в душі кожної людини, якимсь чином отримало право «відігратися» на Ісусі. Побачивши Ісуса на хресті (розіпнутого або «піднесеного», як неодноразово повторює Іван в Євангелії; хрест – піднесення, майже прославляння) ми повинні розуміти, що бачимо наслідки гріха, в яких загрузнули всі ми. І ми бачимо, що Бог зробив для нас.
Ми бачимо любов Божу. Іван повертається подумки до вірша 1:18 і до самого початку, до вірша 1:1-2, щоб підкреслити: коли Ісус прийняв смерть на хресті, це було вище, найнаочніше і найдраматичніше вираження Божої любові. Це не катастрофа або нещасний випадок, і не можна докорити Богові в тому, що Він дозволив лиху статися з кимсь іншим. Хрест – головна риса в тому новому образі Бога, який малює Іван. Віднині він буде відомий народам як Бог Отець і Бог Син, як Син, що явив Себе світу, «піднесений», у ту саму мить, як Він помирає під тягарем світського гріха. Хрест – ті самі сходи, що з’єднали небо і землю.
Але і тоді зло не зціляється, вибачте на слові, автоматично. Зло як і раніше таїться в кожному з нас, і для зцілення кожен повинен сам взяти участь у цьому процесі. Це не означає, що треба постаратися стати «хорошими» – з тим же успіхом ми могли б повчити змію співати. Ми можемо лише наслідувати приклад ізраїльтян, вдивитися і довіритися: вдивитися в Ісуса, побачити Його у світлі рятівної Божої любові, довіритися Йому.
Розверзається безодня, про яку Іван говоритиме образами пітьми і світла (див. 1:4-5). Увірувати в Ісуса означає вийти до світла, до світла нового творіння Божого. Не увірувати – залишитися в пітьмі. Пітьма (і кожен, хто її приймає) підлягає засудженню – не тому, що вона суперечить якимсь довільним законам, які Бог встановив просто так, і тим більше не тому, що вона належить фізичному, створеному світу, а не якійсь гіпотетичній «духовній реальності». Пітьма підлягає засудженню, бо зло оскверняє і знищує нинішній світ і перешкоджає людям увійти до нового світу Божого («у вічне життя», тобто у вік майбутній).
Але головне не в цьому. Головне – ніхто не приречений на засудження. Не обов’язково дозволяти змії кусати тебе на смерть. Господь спорудив посеред історії знамення – хрест Христовий. І знак цей каже кожному з нас: увіруй і живи.
Івана 3:22-36 – Жених і його друг
«По цьому прийшов Ісус та учні Його до країни Юдейської, і з ними Він там проживав та христив. А Іван теж христив в Еноні поблизу Салиму, бо було там багато води; і приходили люди й христились, бо Іван до в’язниці не був ще посаджений. І зчинилось змагання Іванових учнів з юдеями про очищення. І прийшли до Івана вони та й сказали йому: Учителю, Той, Хто був із тобою по той бік Йордану, про Якого ти свідчив, ото христить і Він, і до Нього всі йдуть. Іван відповів і сказав: Людина нічого приймати не може, як їй з неба не дасться. Ви самі мені свідчите, що я говорив: я не Христос, але посланий я перед Ним. Хто має заручену, той молодий. А дружко молодого, що стоїть і його слухає, дуже тішиться з голосу молодого. Така радість моя оце здійснилась! Він має рости, я ж маліти. Хто зверху приходить, Той над усіма. Хто походить із землі, то той земний, і говорить поземному. Хто приходить із неба, Той над усіма, і що бачив і чув, те Він свідчить, та свідоцтва Його не приймає ніхто. Хто ж прийняв свідоцтво Його, той ствердив тим, що Бог правдивий. Бо Кого Бог послав, Той Божі слова промовляє, бо Духа дає Бог без міри. Отець любить Сина, і дав усе в Його руку. Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить а гнів Божий на нім перебуває.»
Мільйонам телеглядачів у всьому світі запам’ятався той момент, коли леді Діана збилася, вимовляючи шлюбну обітницю під час весілля з принцом Чарльзом. Не така вже серйозна помилка – в її аристократичного чоловіка стільки імен, от вона і переплутала їх порядок. Вважаю, священики, що спостерігали за церемонією, нерідко потихеньку усміхалися в подібних випадках.
Коли я звершую обряд одруження, я бачу, як нервують усі учасники. Звичайно, якщо багатодітні батьки вже не першу дочку заміж видають, їм трохи легше. Але для більшості шлюб – поворотний момент у житті. Жених і наречена, подружки нареченої немов розігрують ролі в прекрасній і дивній п’єсі на очах у рідних і друзів. Що ж дивного, якщо вони раптом вимовляють не ті слова або не в тому порядку?
Є і інші чинники, які сприяють помилкам, окрім страху перед публікою. Іноді батьки з одного боку невдоволені цією партією, старі друзі або навіть наречена, жених чимось стурбовані. На весіллі може виявитися прихильник, який сам хотів одружитися на цій дівчині. Він храбрує, але на душі в нього кепсько.
От який образ має на увазі Іван Христитель, коли із задоволенням приймає звістку про розпочату діяльність Ісуса, і про Його успіх. Іванові учні думали, напевно, що Іван позаздрить Ісусу чи обуриться: як же так, адже він першим почав христити! Хто міг знати, що скоро вже Ірод ув’язнить Івана, а там і стратить. Його послідовники сподівалися, що рух Христителя ростиме і поширюватиметься, їм не сподобалося, що людина, яка нещодавно складала частину цього руху, тепер відкололася і очолила власну «секту». Іван заспокоює їх – так і має бути, Ісус здійснює задум Божий, а сам Іван вже зробив те, що було доручено йому. Він подібний до дружки жениха, і в нього немає анінайменшого наміру в останню мить умкнути, привласнити наречену.
Образ наречених – не просто вдалий приклад, що показує, що Іванові послідовники ревнували до Ісуса, але сам Іван дивився на ситуацію по-іншому. У Старому Заповіті і в юдейській традиції Месія часто іменується женихом: Він явиться і зробить Ізраїль своєю нареченою. За цією традицією стоїть не менш важливий образ YHWH, Бога Ізраїлю, що обручається з Ізраїлем, як зі Своєю нареченою. Ми не можемо довести, що Іван Христитель мав на увазі саме цей образ, але з усією очевидністю автор Євангелія бажає нам показати, що Іван визнавав в Ісусі Месію, прийдешнього царя Ізраїльського, а себе таким не вважав.
Іван – автор Євангелія – також пропонує нам черговий (і не останній у цьому Євангелії) приклад того, як різні люди, зустрічаючись з Ісусом, вчаться (говорячи словами Клайва Л’юїса) грати великі ролі без гордості і малі без зніяковіння. Під кінець його оповідання (21:20-23) Петро зрозуміє, як важливо не порівнювати себе з іншими і не гадати, чий статус вищий або нижчий, а просто йти за Ісусом. Але вже зараз Іван Христитель доповнює своє свідоцтво про статус Ісуса, стверджуючи, що його, хто вказав людям на Ісуса, не засмучує і не кривдить Його успіх, а тільки радує. Якщо люди приходять до Ісуса – але ж в цьому і полягала місія Івана!
Останні вірші цього розділу іноді розглядають як продовження слів Івана Христителя, але це більше схоже на авторський коментар до розділу в цілому. Такі ситуації виникають у книзі неодноразово – довгий монолог плавно перетікає в авторський коментар. Іноді увесь уривок 3:14-21 або якась його частина розглядається як продовження мови Ісуса, що почалася у вірші 5. Такі контексти треба вивчати повільно і з молитвою. Автор як би звертається до нас: «А де в цій картині – ти?»
Автор Євангелія протиставляє Ісуса, Який «прийшов з небес» – і «земного». «Земний» – не Іван Христитель, він був «посланий Богом» (1:6; 1:33; 3:27). Але на світі є безліч людей, чиє життя і вчення залишалися виключно «земними», і вони продовжували змагатися з Іваном і Ісусом, а потім з наставниками ранньої Церкви за слух, розум і душу євреїв і язичників. Це ж питання стоїть і нині: до кого повинні прислухатися люди? Кому вони довіряться, за ким підуть?
На жаль, занадто часто люди довіряються тому, у чиїй звістці відсутнє дихання небес, немає ні ознаки життя, що таїться в особливому вимірі Божого світу, а більшість тих, до кого посланий Ісус, не прийняли і не приймають Його слова (1:10-11). Наприкінці шляху нас чекає гнів, і не тому, що Бог – диктатор або тиран, але тому, що земля і все земне зотліє. Але кожен, хто приймає це слово, хто визнає, що Бог в Ісусі каже істину, дарує в Ньому Свій дух миру, виливає через Нього Свою любов – така людина вже набула в самій собі життя, яке, подібно до Сина, виходить з небес.
