Івана 1:43-51 – Пилип і Нафанаїл
«Наступного дня захотів Він піти в Галілею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: Іди за Мною! А Пилип із Віфсаїди походив, із міста Андрія й Петра. Пилип Нафанаїла знаходить та й каже йому: Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, Ісуса, сина Йосипового, із Назарету. І сказав йому Нафанаїл: Та хіба ж може бути з Назарету що добре? Пилип йому каже: Прийди та побач. Ісус, угледівши Нафанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу! Говорить Йому Нафанаїл: Звідки знаєш мене? Ісус відповів і до нього сказав: Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіґовим деревом був ти. Відповів Йому Нафанаїл: Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів! Ісус відповів і до нього сказав: Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіґовим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш! І Він каже йому: Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються.»
Яків був хитрун і обманщик. З дитинства він чекав свого шансу, намагаючись узяти верх над старшим братом Ісавом. Натяк на це міститься навіть у розповіді про те, як близнюки з’явилися на світ: Яків тримав брата за п’яту. Вже в утробі матері намагався обійти його. Так і повелося. Він обманом відняв в Ісава права первородства і батьківське благословення. Тут і самому Якову дісталося: Ісав ледь не убив його, так що довелося Якову тікати з дому. Уся історія, настільки яскрава, що викликає інтерес після стількох віків, записана в Книзі Буття 25-28.
Яків втікав, залишивши усе, втікав, у чому з дому вискочив. Під час довгого шляху він стомився, ліг і заснув, і йому привиділися сходи, підніжжя яких стояло на землі, а вершина сягала небес. Ангели Божі сходили і підіймалися цими сходами, і сам Господь стояв на небесах серед ангелів, обіцяючи Якову, що поверне його в рідні краї багатим і процвітаючим.
Видно, цей контекст має на увазі Ісус, коли обіцяє Нафанаїлу, що він і інші учні (множинне «ви» вірша 51) побачать відкриті небеса і ангелів Божих, що спускаються і підіймаються до Сина Людського. Картина дивна, незвичайна, – хотілося б знати, як зрозуміли її Нафанаїл і інші, якого розуміння чекає від нас Іван, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти сенс, вкладений у ці слова самим Ісусом. Образ, поза сумнівом, важливий для цього Євангелія, де ним завершується першій розділ з множиною ключових тем і лейтмотивів, так що має сенс вглядітися в нього пильніше.
Для Якова сон про сходи означав, що Бог є присутнім там, у тому місці, поряд з ним. Яків назвав це місце «Вефіль», «Дім Божий». Коли його нащадки, багато століть потому, повернулися в цю країну, Вефіль став одним з головних святилищ Ізраїлю, там євреї поклонялися Богові. Переказ про сон Якова, про ангелів, що сходять і підіймаються небесними сходами, поєднався з уявленням, згідно з яким, коли люди поклоняються Богові в Його оселі, Бог дійсно є присутнім поряд з ними, ангели сходять і підіймаються, сполучаючи землю і небо.
Ймовірно, це і є наш «ключик». У Євангелії від Івана детально показано, яким чином Ісус виконує обіцяння, пов’язані з Храмом, і виходить за межі цих обіцянок, відкриваючи абсолютно нову присутність Бога живого серед народу. На це натякає вже пролог (1:14). Говорячи про те, як Слово сталося тілом і «перебувало між нами», Іван використовує дієслово, що нагадує про присутність Бога серед народу, – буквально це слово означає «розкинути шатер», «поставити намет». Шатер, в якому мешкає Бог, – це скинія заповіту, що супроводила Ізраїль у пустелі в пору Виходу, а потім перетворилася на Єрусалимський Храм, де – так було обіцяно народу – також мешкав Бог.
У такій зарядженій сенсами формі вірш 51 говорить: «Я покажу вам щось набагато більше, ніж прозорливість, що так здивувала вас, – ніби, я знав щось про Нафанаїла до зустрічі з ним. Віднині вам належить зіткнутися з реальністю, на яку, точно віхи, вказували і сходи Якова, і сам шанований Храм. Йдіть за Мною, і ви побачите, як відкриваються один одному небеса і земля. Якщо ви і не побачите безпосередньо ангелів, ви побачите чудеса, що свідчать про їх присутність».
Мені здається, початок цього уривка треба читати з посмішкою, це немов жарт, розрядка почуттів перед серйозною, урочистою кінцівкою. Нафанаїл родом з Кани (про це Іван згадує в 21:2) не вірить, що з сусіднього села, Назарету (Назарет розташовується трохи вище в горах) може бути щось добре. Але досить одного, досить загадкового слова з вуст Ісуса, і Нафанаїл покірний, він відразу ж наділяє Ісуса найвищим титулом Сина Божого, здивувавши своєю готовністю не лише нас, читачів, але і самого Ісуса.
Тут ми як і раніше тлумачимо вираз «Син Божий» як месіанський титул, тим більше, що Нафанаїл приєднує до цього титулу і інший – «Цар Ізраїлів». Ми знаємо: Іван мав на увазі щось більше, але навряд чи Нафанаїл у той момент бачить це більше. Те ж саме відбувається і із завершальною реплікою: Ісус – Син Людський, але сенс, який вкладає в цей вираз Він (чи Іван), поки залишається неясним. Одне важливо зрозуміти відразу: перед нами хтось більший, ніж очікуваний Месія. З Ісусом ми входимо в дім Божий, у Храм, де ангели спускаються і сходять і Божа присутність відчувається безпосередньо.
І ця обіцянка так же істинна сьогодні, як було істинною тоді. Через немало сторінок (20:31) Іван зізнається: саме з цієї причини він наважився написати своє Євангеліє.
Івана 2:1-12 – Вода і вино
«А третього дня весілля справляли в Кані Галілейській, і була там Ісусова мати. На весілля запрошений був теж Ісус та учні Його. Як забракло ж вина, то мати Ісусова каже до Нього: Не мають вина! Ісус же відказує їй: Що тобі, жоно, до Мене? Не прийшла ще година Моя! А мати Його до слуг каже: Зробіть усе те, що Він вам скаже! Було тут шість камінних посудин на воду, що стояли для очищення юдейського, що відер по дві чи по три вміщали. Ісус каже до слуг: Наповніть водою посудини. І їх поналивали вщерть. І Він каже до них: Тепер зачерпніть, і занесіть до весільного старости. І занесли. Як весільний же староста скуштував воду, що сталась вином, а він не знав, звідки воно, знали ж слуги, що води наливали, то староста кличе тоді молодого та й каже йому: Кожна людина подає перше добре вино, а як понапиваються, тоді гірше; а ти добре вино аж на досі зберіг… Такий початок чудам зробив Ісус у Кані Галілейській, і виявив славу Свою. І ввірували в Нього учні Його.
Після цього відправивсь Він Сам, і мати Його, і брати Його, і Його учні до Капернауму, і там перебули небагато днів.»
Коли мені вперше доручили організувати свято, я затіяв полювання за скарбами. Це було на літніх канікулах, мені тоді були років десять або одинадцять. Я запросив усіх сусідських хлопців.
За допомогою мами я вигадав вірші-загадки і продумав ключі, які хлопцям належить знайти під час полювання. Я страшно хвилювався, дивлячись, як дітей п’ятнадцять або двадцять вибігають з дому в пошуках кладу. Чи всі вони правильно зрозуміли? А що, якщо їм набридне і вони повернуться ні з чим? Що, якщо одні виявляться більш удачливими за інших і тим нічого не дістанеться? Але даремно я так нервував. Свято вдалося на славу, усі повеселилися.
Євангеліє від Івана – теж охота за скарбом, і нам відразу ж дають у руки ретельно продумані і дуже загадкові ключі. Вступні сцени з Іваном Христителем і учнями послужать першим ключем, автор навіть вказує нам – це перший ключ, так що ми знаємо, що тепер робити. Через два розділи він покаже нам другий ключ, а далі доведеться діяти самим – Іван розраховує на відвагу і уяву, які повинні привести нас до мети. І я не стану псувати вам задоволення, заздалегідь розголошуючи відповідь. Сядьте і перечитайте уважно Євангеліє – швидше за все, вам вдасться самостійно розгадати натяк.
Слово «знак» або, як тут, «чудо» якраз і означає такий ключ (пор. в. 11). Іван розставляє вішки, які допоможуть нам пройти його оповіданням від початку до кінця. Таким знаком служить будь-яка ситуація, коли Ісус здійснює обіцяне Нафанаїлу, такі моменти, коли люди, які мають хоч трохи віри, бачать, як спускаються і возносяться ангели. Це хвилини, коли небеса відкриваються, коли преображаюча сила Божої любові проривається в земний світ.
От чому не можна – всупереч деяким «реалістам» – розглядати діяння Ісуса, оповідання про чудеса в цьому та інших Євангеліях, як цікаву вигадку, як щось, що не мало місця насправді, що служить ілюстрацією до глибшої, «духовної» істини. Суть чудес у тому і полягає, що в ці моменти земля з’єднується з небесами. Відбувається те ж саме, що, згідно з вірою Ізраїлю, відбувалося в Храмі. Суть не в тому, що чудеса не можуть відбуватися в реальному житті, суть у тому, що вони вказують з нашої реальності – у небесну.
Як би не тлумачили ці події наші сучасники (а чим більше ми дізнаємося Ісуса, тим повніше усвідомлюємо, що навколо Нього повинні були відбуватися такі події), ми можемо бути цілком упевнені, що для Івана саме в цих подіях небесне життя поєднувалося із земним. От чому заголовком до усього тексту могли б стати ці слова прологу: «Слово сталося тілом» (1:14).
Історія про шлюбний бенкет у Кані містить усі елементи, на які ми будемо знову і знову натрапляти в Євангелії. Диво преображення: у присутності Ісуса, коли люди виконують Його наказ (як Марія порадила слугам), у реальність проривається новий вимір.
Після цього епізоду ми зустрінемося в Євангелії з матір’ю Ісуса лише один раз – біля підніжжя хреста (розділ 19). І це суттєво, оскільки загадкова ремарка Ісуса («Не прийшла ще година Моя!»), як і багато інших натяків на Його «годину», вказує на майбутнє, яке підступає все ближче, доки час «настане» і тоді Він помре на хресті і Його слава розкриється в усій повноті. Розп’яття – кульмінація, остаточне возз’єднання неба і землі. І тоді знадобиться вся віра, щоб у приниженні розгледіти вищу славу, побачити Слово, що творить, у змученій, вмираючій на хресті людині.
Події, подібні до тієї, про яку ми зараз говоримо, передбачають цей момент. Шлюб у Кані – передчуття великого небесного свята, що очікує народ Божий (Одкр. 21:2). Кам’яні посудини, що використовувалися для ритуальних обмивань, – знак, який пояснює, що Господь творить щось нове усередині старої юдейської віри, дарує Ізраїлю і всьому світу абсолютно нове очищення.
Весілля грають у рідному місті Нафанаїла – це маленьке містечко, швидше село, і всі його жителі в числі запрошених. Прийшли, ймовірно, і люди з навколишніх сіл, зокрема Марія із Сином і Його друзями. Залишитися без вина посеред свята – ганьба на все село. Такий сором сім’я довго не забуде, молодожони думатимуть, що їх спільне життя почалося під нещасливою зіркою. Хоча надалі Ісус займатиметься іншими проблемами, вже тут ми бачимо, з яким співчуттям Він ставиться до простих людських потреб і наскільки несподіваним способом долає, здавалося б, нерозв’язні утруднення.
Перетворення води на вино для Івана, звичайно ж, ще і символ того преображення, яке Ісус здійснював і понині здійснює в житті людей. Він прийшов, як буде сказано далі (10:10), щоб ми мали життя в усій повноті. При читанні цього епізоду у вас може виникнути бажання помолитися, пригадавши усі свої невдачі і розчарування і пам’ятаючи, що преображення можливе лише для тих, хто серйозно сприйме настанову Марії: «Зробіть усе те, що Він вам скаже».
І ще одне, наприкінці: а на що, по-вашому, натякав Іван, так точно вказуючи термін – «третього дня»?
