Молитовний притулок

Ніщо не має такого значення для нашого молитовного життя, як молитва в ім’я Ісуса. Якщо ми не зможемо зробити цього, наша молитва або зачахне, або перетвориться на надокучливий обов’язок, який ми вимушені виконувати.

Яке полегшення для кожної щирої душі, яка бачить бездуховність і світську сутність свого серця, недостатність віри, любові і співчуття, коли їй стає ясно, що під час молитви не обов’язково доводити себе до такого стану духовності, якого, як ми відчуваємо, нам бракує. Не вимагається і тих зусиль, які ми витрачаємо на доведення своєї малої віри до максимально можливих розмірів, і не потрібно розмахувати опахалами, щоб роздути у своєму серці згаслий вогонь натхнення. Подібна духовна гімнастика абсолютно зайва під час молитви.

Від нас вимагається лише одне: сказати Богові про свій стан, про свою віру, про свою турботу, про своє серце, що молиться насилу, а потім помолитися в ім’я Ісуса. Ми можемо стати перед Богом і сказати Йому: “У мене немає права молитися, бо в мене немає молитовного серця. Ще менше в мене прав отримати те, про що я прошу. Усе, що Ти бачиш у моєму серці, Господи, таке, що Твоє серце повинне закритися для мене і всіх моїх прохань. Почуй мене, не в ім’я мене самого і не в ім’я моєї молитви, і навіть не через мою хворобу, бо вона наслідок моєї власної гріховності. Але почуй мене в ім’я Ісуса”.

* * *

Ми дізналися, що молитва в ім’я Ісуса складає реальний елемент молитви. Це безпорадний погляд безпорадної душі на милостивого Друга. Дивні результати, які приносить подібна молитва, можуть бути досягнуті лише тому, що ми відчинили двері перед Ісусом і дали Йому можливість доторкнутися до нашої безпорадності. Як ми бачили, Ісус Сам хоче прийти до нас в усій Своїй силі і допомогти нам у наших потребах. Нам не треба у своїх молитвах примушувати Його проявляти до нас увагу.

Це був би ще один неправильний спосіб молитви. Коли Ісус чує наші молитви і втручається в наші негаразди, Він робить це, бо Його любов до нас вільна і безумовна, і Він Своїм стражданням і смертю спокутав і завоював для нас усе, що ми потребуємо. І тепер Він завжди готовий дати нам це. Він чекає лише одного, і Він має право розраховувати на це, – доки ми попросимо Його про допомогу. Бо Ісус не хоче і не може насильно входити в наші негаразди. Ми самі повинні відкритися Йому. І це єдина мета, якій повинні служити наші молитви.

* * *

У всіх нас глибоко вкорінена думка, що за допомогою своїх молитов ми здатні вплинути на Бога і змусити Його виявити до нас інтерес, милість, прихильність і дати нам те, про що ми Його просимо. Так піднімає всередині нас свою голову язичництво. В язичництві молитва розглядається як засіб, за допомогою якого людина здатна завоювати прихильність богів і спонукати їх поділитися з нами частинкою своєї небесної благодаті.

Подібна думка часто неусвідомлено виникає в нас під час молитви. Нам здається, що Бог має щось побачити в нас, перш ніж Він зможе відповісти на молитву. Ми думаємо, що Йому треба виявити в нас щире, насущне, палке бажання добитися чогось, коли ми молимося про свої потреби. А коли ми молимося про інших, ми вважаємо, що Він повинен побачити в наших молитвах сердечне співчуття до них, інакше Він не почує нас. З цієї причини наші молитви часто стають розпалюванням душі, за допомогою якого ми сподіваємося викликати всередині себе той стан, який міг би справити враження на Бога.

Ви, без сумніву, помітили, що багато хто з нас навіть змінює інтонацію голосу, коли молиться Богові. Ми робимо свій голос благальним, прохальним, слізним. У когось це стає наслідком істинного натхнення; проте, звичайно ж, це справедливо далеко не для всіх. У багатьох спрацьовує наївна, з Адамових часів укорінена думка про Бога і молитву. Якщо Бог почує, як важливі наші потреби і як терміново вимагається нам отримати те, про що ми молимося, Він, звичайно ж, зворушиться до такої міри, що дасть нам усе, про що ми просимо!

У нашому молитовному житті станеться повний переворот, коли Духові молитви вдасться навчити нас молитися в ім’я Ісуса. Він явно дасть нам зрозуміти, що брак запалу, співчуття, любові і віри не можуть зашкодити нашим молитвам бути почутими. Усе залежить від нашої безпорадності. А безпорадність, як ми вже говорили, – основа молитви.

Коли Дух відкриє нам черствість, лінощі і байдужість нашого серця, вони вже не турбуватимуть або не бентежитимуть нас. Замість цього вони стануть додатковими спонуканнями до молитви, тобто до того, щоб відкрити двері свого серця, впустити в нього Ісуса, щоб Він дістав доступ до всіх наших прикростей.

Після цього відбувається щось нове і несподіване. Молитви стають справжнім заспокійливим для наших стомлених душ. Це час тиші, коли ми лежимо біля ніг Ісусових і показуємо все, що нам бракує і стомлює та обтяжує наші серця. Коли наш молитовний притулок завдяки цьому стає місцем спокою, ми починаємо прагнути туди і в проміжках між молитвами думати про нього з радістю.

Це, у свою чергу, призведе до іншої зміни. Ми почнемо отримувати щось через молитву. З радістю виконуватимемо ми цю роботу. Наш таємний молитовний притулок стане не лише місцем відпочинку, але і нашою майстернею.

Попередній запис

Молитися в ім'я Ісуса

3. Ми забуваємо молитися в ім'я Ісуса. Кожен віруючий, що прожив з Богом певний час, мав у своєму житті хоч ... Читати далі

Наступний запис

Могутній засіб

Христос-Утешитель, Карл Генріх Блох "Тож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє" (Мф. 9:38). ... Читати далі