Луки 24:1-12 – 24:13-27

Луки 24:1-12 – Воскресіння

«А дня першого в тижні прийшли вони рано вранці до гробу, несучи наготовані пахощі, та й застали, що камінь від гробу відвалений був. А ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Ісуса. І сталось, як безрадні були вони в цім, ось два мужі в одежах блискучих з’явились при них. А коли налякались вони й посхиляли обличчя додолу, ті сказали до них: Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес! Пригадайте собі, як Він вам говорив, коли ще перебував в Галілеї. Він казав: Сину Людському треба бути виданому до рук грішних людей, і розп’ятому бути, і воскреснути третього дня. І згадали вони ті слова Його! А вернувшись від гробу, про все те сповістили Одинадцятьох та всіх інших. То були: Марія Магдалина, і Іванна, і Марія, мати Яковова, і інші з ними, і вони розповіли апостолам це. Та слова їхні здалися їм вигадкою, і не повірено їм. Петро ж устав та до гробу побіг, і, нахилившися, бачить лежать самі тільки покривала… І вернувсь він до себе, і дивувався, що сталось…»

Багато років тому мій колега в Оксфорді написав в університетський журнал ряд статей, де обговорював різні нововведення, які пропонувалося внести в роботу університету і коледжів. Він попереджав, що може статися, якщо зробити одні речі і не зробити інші. Практично всіма його порадами знехтували, і через роки він озирався назад з почуттям жалю і одночасно самовдоволення, бачачи, як його попередження збуваються. Одного разу він сказав мені: «Якщо колись мені доведеться писати автобіографію, я назву її так: Адже я казав вам».

Людям іноді здається неможливим вірити в те, що їм говорять. Навіть у товаристві людей, які гордяться своїм здоровим мисленням, існує мода на ідеї, як і мода на одяг. От чому деякі ідеї іноді виглядають застарілими і немодними. Навіть якщо люди в черговий раз повторюють одну і ту ж думку, ми не почуємо її і в будь-якому випадку не зможемо її зрозуміти, якщо мода наказує, щоб ми думали якось інакше. Ми, як мовиться, «не чуємо» їх; ми чуємо звуки слів, що вимовляються, але вони не йдуть далі за наші барабанні перетинки.

Починаючи з вірша 9:22, Ісус неодноразово говорив про Своє воскресіння. Дві з найчудовіших Його притчі закінчуються прямою вказівкою на воскресіння з мертвих (15:24,32; 16:31). Але ніхто «не чув» того, що Він говорив. Вони були спантеличені, що і зрозуміло: «воскресіння» сприймалося ними як подія, яку Бог створить наприкінці історії, давши оновлені тіла всім покійним праведникам – від Авраама, Ісака і Якова до останніх мучеників-праведників. Люди, звичайно, могли говорити, що пророк Ілля чи Іван Христитель повстали з мертвих, але під цим вони, найчастіше, мали на увазі, що прийшов хтось, у кому утілився той же самий дух, та ж потужна пророча сила. «Воскресіння» сприймалося виключно як великомасштабна подія. Коли настане кінець скорботі Ізраїлю, усім дітям народу Божого буде дане нове життя і нові тіла.

Отже нам не варто дивуватися з того, наскільки були приголомшені учні в перший пасхальний ранок. Не можна сказати, що лише брак віри перешкодив їм зрозуміти те, що Ісус говорив у Галілеї про воскресіння. Нікому і на думку спасти не могло, що убита людина вийде з могили в оновленому тілі, тоді як у світі все залишиться як і раніше.

Жінки цього явно не чекали. Йдучи до гробниці, вони не говорили одна одній: «Ну от, ми узяли пахощі на випадок, якщо Він все ще мертвий, але сподіватимемося, що Він ожив». Вони чудово знали, що мертві залишаються мертвими. Напевно не чекали цього і Одинадцять (Лука не каже про долю дванадцятого – Юди – до початку Книги Діянь). Висловлюються припущення, що Лука написав своє Євангеліє після двох чи більше поколінь з моменту описаних подій. У такому разі в нього в оповіданні явно були зайвими жінки, що попрямували до гробниці першими (у стародавньому світі жінок не вважали надійними свідками, що виявляється і з розповіді Луки). І апостоли в нього повинні були повірити у воскресіння відразу – щоб явити приклад віри і повести юну церкву прямо в майбутній вік Божий. Але тут усе не так: слова жінок здалися учням безглуздою фантазією, якраз тим самим, слідуючи їх логіці, чого тільки і можна було чекати від кількох жінок, розум яких помутився від горя і недосипу.

Лука також не намагається, на відміну від інших євангелістів, описувати сам момент воскресіння Ісуса. Ця частина його розповіді – шедевр мистецтва умовчання. Весь 24-й розділ, з довгою історією в середині і двома оповіданнями на початку і в кінці (про жінок і про одинадцять) – ще один приклад його великої літературної майстерності. Вірші, що відкривають розділ, наводять на питання: сталося щось дивне, але що? Тільки наступна розповідь (про учнів, що йдуть в Еммаус) поступово розкриває нам правду, бо для Луки важливо, щоб ми вникнули в те, що нам належить почути. Лише тоді ми, читачі, зможемо зустрітися з воскреслим Ісусом лицем до лиця і зрозуміти, хто Він і що відбувається.

Таким чином, перші емоції пасхального ранку – це здивування, подив, страх і замішання. Так, Ісус говорив, що щось подібне станеться, Він усе це передбачав. Але ми все ще не знаємо, що відбувається, що все це означає, що буде далі. Немає сенсу тут думати – як, на жаль, іноді думають у церквах напередодні Пасхи, – що сам Ісус, Який зазнає муки, дивився на те, що відбувається, як на малоприємну місію, яка от-от закінчиться. Помилявшись в оцінці, ми запросто перенесемо цю невірну модель на власний християнський досвід. Пасха[*] – це завжди несподіванка, чи зустрічаємо ми її під час церковного святкування або в раптовому прояві Божої благодаті, що знищує всякий трагізм у нашому житті або у світі.

Поза сумнівом, наше власне воскресіння по-своєму буде таким же сюрпризом, як і Ісусове воскресіння. Із самого початку Євангеліє є Благою звісткою великою мірою тому, що воно наважується розповідати нам те, чого ми не чекали, чому не схильні вірити, чого не здатні зрозуміти. Чи, можливо, ми вважали, що Євангеліє буде чимось самоочевидним, чимось таким, що ми самі придумали для себе у своїх мріях?

Луки 24:13-27 – На шляху в Еммаус

«І ото, двоє з них того ж дня йшли в село, на ім’я Еммаус, що від Єрусалиму лежало на стадій із шістдесят. І розмовляли вони між собою про все те, що сталося. І ото, як вони розмовляли, і розпитували один одного, підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними. Очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали. І спитався Він їх: Що за речі такі, що про них між собою в дорозі міркуєте, і чого ви сумні? І озвався один, йому ймення Клеопа, та й промовив до Нього: Ти хіба тут у Єрусалимі єдиний захожий, що не знає, що сталося в нім цими днями? І спитався Він їх: Що таке? А вони розповіли Йому: Про Ісуса Назарянина, що Пророк був, могутній у ділі й у слові перед Богом і всім народом. Як первосвященики й наша старшина Його віддали на суд смертний, і Його розп’яли… А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося… А дехто з наших жінок, що рано були коло гробу, нас здивували: вони тіла Його не знайшли, та й вернулися й оповідали, що бачили й з’явлення Анголів, які кажуть, що живий Він… І пішли дехто з наших до гробу, і знайшли так, як казали й жінки; та Його не побачили… Тоді Він сказав їм: О, безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, про що сповіщали Пророки! Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу? І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було.»

Якщо притча про блудного сина претендує на звання кращої притчі з розказаних Ісусом, то розповідь про двох подорожніх, що йдуть в Еммаус, по праву може вважатися кращою із створених Лукою сцен. Нам має бути совісно, що ми обірвали її на середині (вона триває аж до вірша 35); але було б шкода таку багату деталями історію втиснути в один короткий коментар.

У цій розповіді усі складові драми в наявності. Печаль, невизначеність, утруднення, проблиски світла; далі – у другій частині – несподівані дії, елемент пізнавання, сплеск збудження і активності. Це і дивовижна, незвичайна, що нагадує казку історія, і, в той же час, великою мірою приклад того (і Лука ясно розумів це), яким має бути християнин – тоді і сьогодні. Тихе розчарування через нездійснені надії; звернення по допомогу до іншої людини; звернення до Писання за роз’ясненнями; думка, що Ісус – поряд з нами за допомогою переломлюваного хліба і Його істина здатна зігріти істиною наші серця – це і багато що інше характеризує досвід безлічі християн. Усе це якнайкраще відповідає на питання, що ж є такого в християнстві, що воно захоплює і утримує нас, не дивлячись на те, що так багато неправди у світі, у церкві і в нас самих.

Уся ця історія часто і не без підстав використовується як ліки, особливо коли люди потрапляють у важкі обставини. Візьміть своє горе, своє страждання і ідіть в Еммаус разом з Клеопою і його супутником; будьте готові молитовно поділитися своєю бідою з Подорожнім, який до вас наблизиться; і вчіться слухати Його голос, вчіться йти за Ним вперед, відчувати, як Він зігріває ваше серце, роз’яснюючи за допомогою Писання те, що відбувається. Навчіться жити усередині цієї історії, і ви виявите її нескінченну глибину.

Двоє подорожніх цілком могли бути чоловіком і дружиною, Клеопою і Марією (пор. Ів. 19:25, де Клеопа, мабуть, той же персонаж, що і тут). Хоча ми можемо і помилятися у своєму допущенні, багато подружніх пар знайшли в цій історії дивовижний притулок, куди вони можуть завжди прийти і принести Ісусу свої життя, свої проблеми і питання.

Перш ніж ми почнемо вишукувати приховані сенси в цій історії, слід зазначити той потужний сенс, що відразу впадає у вічі. Клеопа мав усі підстави для того, щоб запідозрити в мандрівнику шпигуна; була потрібна чимала сміливість для того, щоб зізнатися, що ви – з тих, хто був з Ісусом (хоча, можливо, Клеопа в той момент і не подумав про небезпеку). У будь-якому випадку історія, яку він розповів, проста, глибока і бере за живе. Вони дивилися на Ісуса як на пророка і більше ніж пророка. У Його чудесах і вченні Його супроводжувала сила Божа, і вони не сумнівалися, що Він – обрана Богом людина. Він був тим, хто повинен був врятувати Ізраїль. Для них, безумовно, це було пов’язано (як і всюди в Луки) з новим Виходом: вони сподівалися, що так само, як Бог позбавив Ізраїль з єгипетського рабства через Мойсея, так Він звільнить його і тепер. Вони сподівалися, що Ізраїль раз і назавжди буде звільнений від язичницького панування, щоб служити Богові у світі і святості.

От чому розп’яття мислилося ними як повний крах. Справа не просто в тому, що Ісус, з Яким були пов’язані усі їх надії, тепер був мертвий. Усе було набагато складніше: якщо Ісус був спасителем Ізраїлю, то Він мав перемогти язичників, а не померти від їх рук! Репліку спантеличеного Клеопи треба лише дещо змінити, і вона зазвучить як радісне затвердження ранньохристиянської віри. Крик, виражений фразою «Його розп’яли… А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити», скоро перетвориться на радісний вигук: «Його розіп’яли – і своєю смертю Він позбавив Ізраїль». І цю зміну настрою забезпечило воскресіння.

Але перш, ніж вони змогли б зрозуміти дійсний сенс того, що сталося, їх потрібно було підготувати. Вони, як і інший Ізраїль, читали Писання, немов через перевернутий телескоп. Вони бачили в ньому довге оповідання про те, як Бог позбавляв Ізраїль від страждань, але не розповідь про те, як Бог позбавить Ізраїль через страждання; а конкретно – через страждання, які добровільно перейме на себе Месія як представник Ізраїлю. Коли Лука говорить, що Ісус тлумачив для них те, що було сказано про Нього в Писанні, він не має на увазі, що Ісус довільно вибрав декілька – нехай навіть десяток – окремих текстів і віршів. Він має на увазі, що весь текст, від Книги Буття до Книг Хронік (останніх книг в єврейській Біблії), вказує на прийдешнє виконання пророцтв, яке матиме місце тільки тоді, коли Божий Помазаник перейме страждання Ізраїлю і всього світу на Себе, помре під їх тягарем і воскресне як Первісток Божого творіння, нового народу Божого. От чому треба було статися – і що, нарешті, сталося.

Отже, у природних умовах вони не здатні були Його впізнати. Це дуже дивна особливість розповіді про воскресіння, у Матвія (28:17), Івана (20:14; 21:4,12) і тут у Луки. І хоча в юдейському сподіванні воскресіння не було і натяку на це, ймовірно, тіло Ісуса, коли Він вийшов з гробниці, зазнало трансформацію. Воно було те саме, але все-таки інше. Це, безумовно, таємниця, яку нам, мабуть, не розгадати до тих пір, поки ми самі не воскреснемо. Але той факт, що спочатку вони не змогли упізнати Ісуса, схоже, співзвучний тому, що вони не могли розпізнати в подіях, які щойно сталися, Божого спокутування, передбаченого в Писанні. Можливо, Лука хоче сказати, що упізнати Ісуса можливо лише тоді, коли ми навчимося дивитися на Нього з погляду істинної історії Бога, Ізраїлю і світу.

Для цього нам треба вчитися читати Писання; а в цьому нам потрібна допомога самого воскреслого Господа як Учителя. Цей уривок – один з найпотужніших закликів молитися про Його присутність і водійство перед початком вивчення Біблії, будь то індивідуально, парами чи великими групами. Нам треба бути готовими почути Його докір за те, що раніше ми читали Його Слово як «нерозумні» і невіруючі, і поступово вникати в Його тлумачення. Тільки коли Він з нами, серця наші палатимуть у нас (в. 32) і направлятимуть нас туди, де ми побачимо Його лицем до лиця.


[*] У даному випадку – християнська Пасха, яку автор передає словом Easter, тоді як юдейську Пасху він передає словом Passover – Прим. пер.

Попередній запис

Луки 23:27-43 – 23:44-56

Луки 23:27-43 – Розп'яття «А за Ним ішов натовп великий людей і жінок, які плакали та голосили за Ним. А ... Читати далі

Наступний запис

Луки 24:28-35 – 24:36-53

Луки 24:28-35 – Прозріння в Еммаусі «І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі. ... Читати далі