Луки 23:27-43 – 23:44-56

Луки 23:27-43 – Розп’яття

«А за Ним ішов натовп великий людей і жінок, які плакали та голосили за Ним. А Ісус обернувся до них та й промовив: Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, за собою ридайте й за дітьми своїми! Бо ось дні настають, коли скажуть: Блаженні неплідні, та утроби, які не родили, і груди, що не годували… Тоді стануть казати горам: Поспадайте на нас, а узгір’ям: Покрийте нас! Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому? І вели з Ним також двох злочинників інших, щоб убити.

А коли прибули на те місце, що звуть Череповище, розп’яли тут Його та злочинників, одного праворуч, а одного ліворуч. Ісус же промовив: Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!… А як Його одіж ділили, то кидали жереба.

А люди стояли й дивились… Насміхалися з ними й старшини, говорячи: Він інших спасав, нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець! І вояки глузували з Нього: приступаючи, оцет Йому подавали, і казали: Коли Цар Ти Юдейський, спаси Себе Сам! Був же й напис над Ним письмом грецьким, латинським і гебрейським написаний: Це Цар Юдейський.

А один із розп’ятих злочинників став зневажати Його й говорити: Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас! Обізвався ж той другий, і докоряв йому, кажучи: Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив. І сказав до Ісуса: Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє! І промовив до нього Ісус: Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!»

Мій перший день у таборі по обробці деревини був, напевно, найважчим. Мені видали товсті шкіряні рукавички і послали до першого ангара, куди прибували товсті дошки, нарізані з величезних спиляних дерев. Дошки різних розмірів виходили торцем з величезного конвеєра, їх потрібно було вручну навалювати на вантажівки, які везли заготівлі до наступного пункту обробки. До цього моменту вони були важкі і вологі, частково тому, що дерева нещодавно спиляли, а частково тому, що стволи сплавляли в табір по річці. Ця конвеєрна система називалася «Зелений ланцюг»; по ній переправляли «зелену» деревину до місць обробки.

Наступна стадія полягала у висушуванні дошок; це робилося у величезному ангарі, після чого дошки знову різали і відправляли на «сухий ланцюг», де вони сортувалися для кораблебудування. Майже всю решту часу я працював тут. Тепер, коли деревина втратила вже половину своєї ваги і дошки були висушені, обробляти їх було легше, і вони були вже готові до застосування.

В одному зі Своїх найзагадковіших речень Ісус використовував порівняння між «зеленим» і «сухим» деревом. Але якщо ми вникнемо в суть цього образу, ми зрозуміємо багато що з того, що Він – і Лука разом з ним – думав про значення хреста. Він сказав: «Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому?» (в. 31).

Ісус не був вождем бунтівників; він не був «сухим деревом»: Його місія полягала в проповіді примирення і покаяння, одного Царства Божого на Ізраїль і усі народи. Але, каже Він, якщо таке творять з Ним, то що ж буде з жителями Єрусалиму, коли його вулиці заповнять молоді баламути і гарячі голови, що рвуться чинити вуличні безлади і кровопролиття? Якщо римляни розпинають Князя Миру, то що ж вони зроблять з охочими повоювати?

Ісус – ми повинні це зрозуміти – знає, що помирає смертю розбійника, революціонера. Це дуже важливо. Він бере на Себе ту долю, яку так часто передбачав войовничому народу; нещастя, яке Він передрікав Єрусалиму і його жителям (наприклад, у 13:1-5), відбувається з Ним самим. Один поніс на Собі гріхи багатьох. Але якщо і тепер люди відмовляться навернутися і слідувати за Ним, то Його розп’яття здасться чимось м’яким порівняно з долею, що їх очікує. Суд, якому віддасть їх Рим, буде таким суворим, що люди стануть благати землю поглинути їх, як про те і говорили пророки (Ос. 10:8).

Це пояснює, чому наприкінці уривка, кажучи про жінок, Христос несподівано називає їх нещастя «блаженством». Багато раніше в Євангелії Ісус закликав благословення Боже на бідних, лагідних, голодних, скорботних. Тепер Він каже жінкам, що скоро вони стануть закликати те ж благословення на тих, хто не має дітей, що традиційно вважалося якраз глибокою ганьбою (пор. 1:25). Матері побачать, як їх діти виростуть і повстануть проти Риму, а потім побачать їх люті страти, якими Рим завжди карає бунтівників. Відкрито заявляючи про Свій намір страждати за Ізраїль і пережити його долю, Ісус виразно і послідовно упродовж усього Євангелія застерігає тих, хто не йде за Ним.

Лука звертає увагу на те ж саме трохи інакше, порівнюючи двох злочинців, розіпнутих ліворуч і праворуч від Ісуса. Один з них насміхається, тоді як інший виражає погляд самого Луки на те, що все відбувається. Знову ж таки звучить думка, що Ісус помирає смертю бунтівників, бандитів, злочинців; Він, безневинний, несе на Собі гріхи багатьох.

Центральним епізодом у відтвореній Лукою сцени розп’яття стає знущання над Ісусом внаслідок Його домагань називатися Царем Юдейським. Епізод цей переконливіше за усі інші показує, що Ісус фактично перевертає сенс понять «цар» і «царство». Він веселився в товаристві негідних людей, пропонував негідним людям мир і надію та попереджав негідних людей про прийдешній суд Божий. Тепер, нарешті, Його «вітають» як Царя – глумлячись над Ним. От до Нього підходить його «царський виночерпій», що виявився лише римським солдатом. І пропонує він Йому лише кисле вино, яке пили бідняки. От Його царська «емблема», що оголошує, що Він – Володар світу, а насправді вона – ніщо інше як формулювання звинувачення, що пояснює причину Його тяжкої смерті.

Проте Його істинна царська велич світиться в Його молитві і обіцянні, про які згадує Лука. На відміну від інших мучеників, що помирали з прокляттями на адресу своїх мучителів, Ісус молиться про прощення Своїх катів. Подібно до царя, що сходить на престол, Ісус обіцяє почесне місце і блаженства тому, хто просить про це. («Рай» в юдейському мисленні означав не стільки остаточне місце успіння, вічний спокій, скільки місце відпочинку і оновлення перед тим, як отримати в дар нове життя у воскресінні.) Ця молитва показує, що обіцянку раю не можна зводити до однієї лише надії на життя після смерті, хоча і ця надія, зрозуміло, дуже важлива. Прощення приносить на землю небесне життя, вводить у сьогодення Боже майбутнє.

Луки 23:44-56 – Смерть і поховання Ісуса

«Наближалася шоста година, і темрява стала по цілій землі аж до години дев’ятої… І сонце затьмилось, і в храмі завіса роздерлась надвоє… І, скрикнувши голосом гучним, промовив Ісус: Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! І це прорікши, Він духа віддав… Коли ж сотник побачив, що сталось, він Бога прославив, говорячи: Дійсно праведний був Чоловік Цей! І ввесь натовп, який зійшовсь на видовище це, як побачив, що сталось, бив у груди себе та вертався… Усі ж знайомі Його й ті жінки, що прийшли були з Ним із Галілеї, здалека стояли й дивились на це…

І ось муж, на ім’я йому Йосип, що був радником синедріону, людина шановна і праведна, не пристав він до ради та чину їх, із Ариматеї, юдейського міста, що й сам сподівався Божого Царства, цей прийшов до Пилата, і тіла Ісусового став просити. І Йосип, знявши Його, обгорнув плащаницею, і поклав Його в гробі, що в скелі був висічений, і що в ньому ніколи ніхто не лежав. День той був Приготування, і наставала субота. А жінки, що прийшли були з Ним із Галілеї, ішли слідом, і вони бачили гроба, і як покладене тіло Його. Повернувшись, вони наготували пахощів і мира, а в суботу, за заповіддю, спочивали.»

Це дійсно сталося. Ми не помилилися. Це правда. Ви можете покластися на цю розповідь. Саме в цьому головна думка і сила оповідання Луки про смерть і воскресіння Ісуса.

Він почав свою книгу завіреннями «Теофіла» у тому, що той може покластися на викладені в книзі факти, і тепер, коли дійшла черга до найважливішого факту, у свідках немає браку. Сотник побачив те, що сталося і висловив, що він думає про це. Натовп людей, який зібрався, побачив те, що сталося і розійшовся по домівках у потрясінні і печалі. Послідовники Ісуса, і передусім жінки, стояли віддалік, але вони теж побачили, що сталося. От Ісуса хоронять, і знову жінки бачать, як покладають тіло в гробницю. Із самого початку Лука обіцяв надати справжнє свідоцтво очевидців і залишився вірний своєму слову.

Втім, тут Луку займає не просто сам факт смерті і поховання Ісуса. Йому, як і всім очевидцям, ясно, що померла безневинна і праведна людина. У Євангелії Марка сотник, що керував стратою, оголосив, що Ісус дійсно був Сином Божим. У Луки коментар сотника так само позитивний, але звучить дещо інакше: Ісус дійсно був безневинним, Він був праведником, Він був жертвою, а не лиходієм, Він не заслуговував на смерть. А щоб хтось з читачів Луки, скажімо, освічений римлянин, не заявив, якщо римське правосуддя страчувало Ісуса, то мало на те підстави, Лука (подібно до того як він поступає в Діяннях Апостолів відносно Павла) представляє римського сотника як істинного свідка того, що Ісус не заслужив на смерть. Звичайно, це не той римський сотник, що дивився на Ісуса з вірою (див. 7:2-10). Лука, зрозуміло, ототожнює свою можливу аудиторію з такими людьми, як цей персонаж, з тверезими римлянами, людьми, яких не обдуриш якимсь релігійним фокусом.

Наступне, що Лука помічає в цьому уривку, – це те, що люди, які брали участь у похованні Ісуса, були, подібно до Єлисавети і Захарії, добрими юдеями, які шанували Закон. Йосип – член синедріону, хоча, звичайно, Лука наполягає на тому, що Йосип не був згоден з вироком, який синедріон виніс Ісусу. Жінки, що поспішають помазати Ісусове тіло, не устигають цього зробити увечері в п’ятницю. Із заходом сонця починається субота, і вони праведно дотримуватимуть її. Тільки в недільний ранок вони повернуться сюди, і для Луки важливо переконати читача, що вони неодмінно повернуться до гробниці.

Він також досить багато розповів про поховання, щоб його читачі, що живуть у першому столітті, зрозуміли ще один важливий момент цієї історії. Юдейські похоронні звичаї відрізнялися різноманіттям, але в даному випадку поховання мало проходити в два етапи. Спочатку тіло повинні були покласти на уступ у печері, у даному випадку – штучної (хоча з тією ж метою часто вживалися і природні печери). Тіло слід було загорнути в саван, заздалегідь натерши його пахощами і миром, щоб приховати запах розкладання. Заходи ці, хай і досить витратні, були потрібні, оскільки гробницею користувалися потім знову, іноді по кілька разів, у наступні місяці, перш ніж розкладання ставало повним; інші тіла покладалися на інші уступи. Після повного розкладання тіл кістки, що залишилися, з благоговінням збиралися і поміщалися в невеликий ящик для кісток. На відміну від сучасних західних похоронів, а тим більше від кремації, початкове поховання такого типу відмічало лише одну фазу на шляху прощання, але не кінець цього шляху. Лука не говорить нам того, що ми, на його думку, повинні добре знати: гробниці, подібні до цієї, закривалися великим каменем, який підкочувався до входу (див. 24:2).

Тому дуже важливо знати, що це була за гробниця. І, отже, украй важливо було повідомити нам, що гробниця була нова, яка ніколи ще не використовувалася. Тіло Ісуса було в ній єдиним. Не було жодної можливості помилки, яка була б, якби там лежало три або чотири тіла, на різних стадіях розкладання, на різних уступах у темній печері.

Таким чином, розповідь Луки про смерть і поховання Ісуса вже спрямована вперед, як і слід було чекати, – до основної мети Євангелія: сповістити світу язичників найбільш важливі факти про Ісуса. Для нас дуже важливо знати, що померлий і похований (і що ожив у наступному розділі) був насправді тією ж самою Особою, яка робила і говорила все те, що було описано в Євангелії раніше. Але ще важливіше для нас знати, що Вісник Божого Царства, що утілив його Своїм життям, – з його серйозними застереженнями і безмежними веселощами – був розіпнутий, помер і був похований. Він поніс із Собою в могилу надії і страхи Ізраїлю і всього світу, і, що стосується уявлень Луки, ці надії і страхи належать Йому і понині.

Якби Ісус був просто великим пророком, Його насильницька смерть не створила б Його послідовникам богословської проблеми. Багато пророків померли жахливою смертю і шанувалися як мученики. Але послідовники Ісуса вірили, що Він не просто пророк, а Месія; ніхто не чекав, що Месія загине від рук язичників. Думали якраз, що Він завдасть їм поразки, а не стане жертвою їх насильства. Розп’яття могло б зробити Ісуса великим мучеником або створити Йому славу великого пророка, але це б означало, що Він – зовсім не Помазаник Божий, не Месія.

Тому якби Ісус залишився в могилі, усі, включаючи Його послідовників, визнали б Його лжемесією. Юдейський суд був би правий у судженні, що Він збиває народ з істинного шляху. Крім того, якби Єрусалим залишився б непокараним і встояв би в наступні віки, на Ісуса дивилися б як на лжепророка, хай і померлого благородною смертю. Але вже в цьому фрагменті є видимими знамення славного майбутнього. У мороці, і не лише буквальному, але і духовному (див. 22:53), завіса в Храмі роздерлася надвоє, провіщаючи суд, який спіткає місто, його устрій і Храм, що відкинули Ісуса і Його звістку про Царство. З цього мороку виривається Ісусів крик самозречення, коли Він віддає дух Свій Отцю. А потім, коли ще немає і натяку на пасхальне воскресіння з мертвих, сотник скаже за усіх тих, хто, як сподівається Лука, розгледить у цьому розп’ятті не просто чиюсь чергову смерть, а надію всього світу: ця Людина була невинна.

Тут оповідання робить зупинку, досягнувши рівноваги і будучи готовим до надзвичайних речей, які стануться незабаром.

Попередній запис

Луки 23:1-12 – 23:13-26

Луки 23:1-12 – Ісус перед Пилатом і Іродом «І знялися всі їхні збори, і повели до Пилата Його. І зачали ... Читати далі

Наступний запис

Луки 24:1-12 – 24:13-27

Луки 24:1-12 – Воскресіння «А дня першого в тижні прийшли вони рано вранці до гробу, несучи наготовані пахощі, та й ... Читати далі