Луки 20:9-19 – 20:20-26

Луки 20:9-19 – Притча про виноградарів

«І Він розповідати почав людям притчу оцю. Один чоловік насадив виноградника, і віддав його винарям, та й відбув на час довший. А певного часу послав він раба до своїх винарів, щоб дали йому частку з плодів виноградника. Та побили його винарі, і відіслали ні з чим. І знову послав він до них раба іншого, а вони й того збили й зневажили, та й відіслали ні з чим. І послав він ще третього, а вони й того зранили й вигнали. Сказав тоді пан виноградника: Що маю робити? Пошлю свого сина улюбленого, може його посоромляться… Винарі ж, як його вгледіли, міркували собі та казали: Це спадкоємець; ходім, замордуймо його, щоб спадщина наша була. І вони його вивели за виноградника, та й убили… Що ж зробить їм пан виноградника? Він прийде та й вигубить цих винарів, виноградника ж іншим віддасть. Слухачі ж повіли: Нехай цього не станеться! А Він глянув на них та й сказав: Що ж оце, що написане: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем! Кожен, хто впаде на цей камінь розіб’ється, а на кого він сам упаде, то розчавить його. А книжники й первосвященики руки на Нього хотіли накласти тієї години, але побоялись народу. Бо вони розуміли, що про них Він цю притчу сказав.»

Одна з найдраматичніших сцен, що колись мали місце в британській нижній палаті парламенту – палаті громад, розігралася в 1642 році. Король Карл I особисто пішов у палату, щоб спробувати заарештувати п’ятеро членів парламенту, які протистояли йому. Сам спікер палати перегородив йому шлях і попередив короля, щоб він ніколи більше не намагався увійти до палати громад у момент її засідання. Полотно, що зображує цей інцидент, до цього дня висить у приймальному залі Вестмінстерського палацу. Це було чимось на кшталт поворотного пункту: ще одним кроком у напрямку до громадянської війни і до остаточного усунення короля.

Жоден монарх першого століття Р.Х., що шанував себе, не дозволив би собі опинитися в подібному становищі; і жоден власник не потерпів би того поводження із собою, що описане в цій притчі. Але є вражаючі паралелі між цією історією і притчею, розказаною Ісусом як пояснення подій, що йдуть за Його в’їздом до Єрусалиму. Хазяїн винограднику послав раба до своїх працівників, але марно. (Будь-якому юдею першого століття було ясно, що хазяїн символізує Бога, працівники – Ізраїль, а посланці – пророків.) Врешті-решт, коли вже нікого було послати, він посилає свого улюбленого сина. Так розумів це Ісус: Він прийшов як законний Цар до виноградарів, яким Його Отець довірив на якийсь час сад; а вони перешкодили Його приходу, вирішивши прибрати виноградник до своїх рук. У результаті вони вигнали його і убили.

Поки сенс цієї притчі ясний і цілком узгоджується з Євангелієм Луки в цілому. Ісус – законний наступник древніх пророків і прийшов завершити їх справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати Богові заповіту честь, яка йому належить. Ізраїлю було поставлене завдання – принести плід праведності у своєму житті і явити Божу благодать всьому світу. Але Ізраїль наполіг на тому, щоб приберегти благодать для себе, ведучи при цьому неправедне життя і чинячи опір навколишньому світу, аж до насильства. Ізраїль відкинув шлях примирення, а тепер відкидає і останнього вісника цього шляху (19:41-44).

Але історія на цьому не обривається. Врешті-решт, хазяїн винограднику повернеться (і Лука довго готував нас до цього), і тоді суд, який Ізраїль закликав на язичників, відбудеться над самим Ізраїлем. Хазяїн знищить виноградарів і віддасть виноградник іншим. Режим, що встановився в Єрусалимі, і самозвані хранителі Закону і спадщини Ізраїлю самі накликають на себе загибель. Відкидання ними Ісуса позначиться на ділі відновлення Богом Свого народу: «Камінь, що його будівничі відкинули» (тобто Месія, посланий Ізраїлю, але ним знехтуваний) «той наріжним став каменем».

У цій цитаті з Пс. 118:22 (той же псалом звучить з вуст народу в Лк. 19:38; адже це був гімн сходження, або паломницький псалом) міститься інший образ, ніж образ винограднику. Уявіть собі будівельний майданчик, повний каміння і готовий для якогось важливого будівництва. Робітники сортують брили мармуру і граніту за формою і розмірами, щоб потім підняти їх на стіну, що зводиться ними. І от виявляється, що один з каменів не підходить для жодної з груп; будівельники відсовують його убік, щоб викинути, коли робота завершиться. Але наприкінці вони виявляють, що для того, щоб закласти кут, їм бракує лише одного каменю. І от на очі потрапляє той самий камінь, який вони раніше відклали. В інших місцях він би не підійшов, але тут він цілком підходить.

Ісус у цьому місці цитує псалом з метою втлумачити слухачам Свою звістку. Будівельники можуть зараз відкинути Його, але його виправдання не за горами. Люди визнають у Ньому істинного Месію. Він побудує істинний Храм, запанує в ньому і стане тим мірилом, за яким судитимуть усе і всіх (ймовірно, так слід розуміти вірш 18, що інакше збиває з пантелику).

Якщо таке сталося, коли Ісус прийшов в Єрусалим, то чого ж нам чекати, коли Його сьогоднішні послідовники йдуть туди, де володарює несправедливість? Яку реакцію викличе Євангеліє, якщо воно буде сповіщене там, де люди використовують релігію (християнську зокрема!) як засіб зміцнити свої власні позиції, замість того щоб виявляти у світі мир Божий? Воно, мабуть, викличе відторгнення і навіть насильство; історія християнських мучеників – зокрема і в останнє століття – яскраво про це свідчить.

Але останнє слово – за хазяїном винограднику. Не одна лише кров мучеників буває сім’ям церкви. Те, що сталося з Ісусом, – не просто приклад того, що завжди трапляється в подібних обставинах. То була рішуча перемога. Відтоді Його послідовники виконують свою місію не для того, щоб ще раз переконати багатих, наділених владою і навіть релігійних людей прийняти Божий шлях примирення і любові. Їх мета – показати своїм життям і своїми розмовами, що перемога на цьому шляху вже отримана Христом, що оновлений виноградник приносить плоди, що зводиться новий Храм, і його наріжний камінь вже зайняв своє місце.

Луки 20:20-26 – Про сплату податків кесареві

«І вони слідкували за Ним, і підіслали підглядачів, які праведних із себе вдавали, щоб зловити на слові Його, і Його видати урядові й владі намісника. І вони запитали Його та сказали: Учителю, знаємо ми, що Ти добре говориш і навчаєш, і не дивишся на обличчя, але наставляєш на Божу дорогу правдиво. Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні? Знаючи ж їхню хитрість, сказав Він до них: Чого ви Мене випробовуєте? Покажіте динарія Мені. Чий образ і напис він має? Вони відказали: Кесарів. А Він їм відказав: Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже! І не могли вони перед людьми зловити на слові Його. І дивувались вони з Його відповіді, та й замовкли.»

Кілька тижнів тому ми ходили дивитися давно поставлену театральну п’єсу. Впродовж майже усього мого життя з сцени не сходила Мишоловка Агати Крісті. Після свого створення вона була поставлена не менше 20000 разів і досі привертає широку публіку.

Сюжет, як і в багатьох історіях із вбивствами, націлений на очікування публіки, що один з персонажів може виявитися злочинцем. Майже кожен з тих, хто на сцені, може бути вбивцею, і глядачі напружено чекають фіналу. І от, коли розв’язка вже близька, виявляється, що це… – але я не хочу псувати історію. Головне тут – це винахідливість і майстерність письменниці, режисера-постановника і акторів: вони примушують вас думати одне, а в результаті виявляється абсолютно інше.

Це нагадує історію про Ісуса і динарій, яка з моменту, коли вона була уперше розказана, неодноразово переказувалася здивованими слухачами. Як і в театральній п’єсі, спершу йде довгий вступ. Влада шукає приводу, щоб звинуватити Ісуса, поки Його вчення не розпалило справжній заколот. Тому вони підсилають до Нього людей – на вигляд благочестивих і добрих юдеїв, – яких, як і багатьох у той час, мучить питання: якщо вони дотримують Закон Божий, то як же вони можуть платити податки язичницькому володарю? Монети, що є в обігу, – саме по собі знущання над юдейським Законом, оскільки на них зображена людина (звичайно ж сам кесар) і оскільки це зображення супроводжується написом, що звучить для юдеїв як богохульство! З іншого боку, а який у них вибір? Якщо не платитимеш – накличеш біду.

Лука каже, що вони «праведних із себе вдавали», тим самим нагадуючи притчу Ісуса про митника з 18-го розділу, спрямовану проти тих, хто був певен, «що вони ніби праведні». Фактично в них на думці було те саме, що вже давно передбачив Ісус: вони хотіли передати Його в руки римського правителя. Хитре питання було спеціально заготовлене ними, щоб полегшити собі це завдання. Або вони викриють в Ісусі революціонера (переконавшись, що Він проти сплати податків), або покажуть натовпу, що Він зовсім не той вождь, якого він жадає (змусивши Його сказати, що Царство є щось суто духовне, далеке від повсякденної реальності – що якраз заперечується в самій Молитві Господній). І от публіка думає: як же Ісус викрутиться?

Дещо незграбний вступ до питання, надмірно улесливий, посилює почуття, що мисливці підводять свою жертву прямо до пастки. Куди Йому тепер подітися від їх хитрості? Як у справжній драмі, публіка припускає, що Ісус спійманий на місці злочину, майже викритий, але раптом усе перевертається: обвинувачі (а вони і були такими) перетворюються на обвинувачених. Він змушує їх оборонятися, попросивши показати динарій: як же це вони можуть мати такі блюзнірські предмети? Його ключове питання, куди глибше, ніж їх питання, примушує їх визнати, що вони самі користуються монетами кесаря, на яких зображений він сам, гордовитий Тиберій, і написане, що він син Бога і тому подібне.

Двозначна вказівка Ісуса, що підсумовує цю розмову, є не лише відповідь на їх питання, але і найсильніший виклик, який перевертає з ніг на голову усю драму. З одного боку, є видимим прихований зміст у тому, щоб повернути кесарю його блюзнірські монети. Краще від цього позбутися. «Віддавайте римлянам те, чого вони заслуговують» – така заява могла сприйматися революціонерами як підтвердження їх правоти, хай і не в методах, але, принаймні, у переконаності, що народ Божий не повинен терпіти під язичницьким ярмом. Проте в другій половині вказівки звучить виклик Єрусалиму, Храму, його начальникам і їх лицемірним прислужникам: віддавайте Богові те, що належить Йому. Ісус звинувачує Своїх сучасників у тому, що вони наполегливо ухиляються від шанування істинного і живого Бога і від свого покликання жити у світі як Його народ. Храм, місце куди Ізраїль повинен був приходити, щоб віддавати своєму Богові належну повагу – у поклонінні, молитві, святості і жертві, – перетворився на печеру розбійників. Виправте це, і питання про кесаря вирішиться саме собою.

За темою суперечки прихована ще похмуріша тема. Цей прийом обвинувачам не вдався; але Ісус, як і читачі Луки, знає, що незабаром для них сприятиме успіх (це видно у вірші 23:2, коли вони цинічно звинуватять Його в забороні давати податки кесареві – забороні, якої цього разу їм так і не вдалося добитися від Нього). Юдейські вожді збираються віддати кесареві не лише монету з його образом і з його помилковим титулом «сина Божого», але і Людину, Яка дійсно утілює образ Божий і по праву має такий титул. Але, поступаючи так, вони, самі про те не думаючи, пропонують Богові в жертву Того, Хто несе на Собі відбиток жертовної любові. Сам хрест буде поставлений як кесарем, так і Богом: улюблене знаряддя кесаря – хрест – стане винятковим Божим знаряддям спасіння.

Неможливо вивести з цього фрагмента якоїсь теорії про «церкву і державу» або про «християнство і політику». Цей фрагмент занадто малий і занадто лаконічний. Проте будь-який мислячий християнин рано чи пізно стикається з подібними питаннями, а коли таке відбувається, нам слід правильно розставити пріоритети. Що в наш час означає віддавати Богові – Боже?

Попередній запис

Луки 19:41-48 – 20:1-8

Луки 19:41-48 – Ісус очищає Храм «І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним, і сказав: О, ... Читати далі

Наступний запис

Луки 20:27-40 – 20:41-21:4

Луки 20:27-40 – Шлюб і воскресіння «І підійшли дехто із саддукеїв, що твердять, ніби немає воскресіння, і запитали Його, та ... Читати далі