Луки 19:41-48 – 20:1-8

Луки 19:41-48 – Ісус очищає Храм

«І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним, і сказав: О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це. Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги тебе валом оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені, бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх…

А коли Він у храм увійшов, то почав виганяти продавців, до них кажучи: Написано: Дім Мій дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбійників. І Він кожного дня у храмі навчав. А первосвященики й книжники й найважніші з народу шукали, щоб Його погубити, але не знаходили, що вчинити Йому, бо ввесь народ горнувся до Нього та слухав Його.»

Настала черга Ісуса плакати. Раніше в Євангелії ми бачили інших людей у сльозах: наїнську вдову, сімейство Яіра і інших людей, що опинилися в біді, і які приходили до Нього за зціленням і новим життям.

Скоро жінки єрусалимські плакатимуть за самим Ісусом (23:27). Але Ісус не захищений від сліз. У Євангелії від Івана Ісус плаче біля могили свого друга Лазаря (Ів. 11:35). А тут Він плаче над містом, і нікому Його утішити.

Сльози Ісуса – це сама суть християнського благовістя. То не була мить розкаяння чи слабкості, чогось такого, що істинний Месія мав би соромитися. Раз у раз протягом Свого довгого шляху Він попереджав про те, що суд Божий загрожує місту і Храму, оскільки вони, подібно до галілейських поселень, чинили опір Його заклику до примирення, благої Божої звістки про благодать і милість, готову йти з любов’ю навіть у світ язичників. Він каже: «Коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (13:3,5); і от Він тепер стоїть перед містом, де Пилат убив галілеян і незабаром уб’є ще одного, перед містом, де обрушилася Сілоамська вежа і де незабаром рухнуть міські вежі, стіни і навіть сам Храм.

Зрештою сльози Ісуса виражають щось сутнісне, що стосується Його звістки і Його попередження про суд. Лука живо описує цю сцену, у декількох фразах відбиваючи те, чому заплакав Ісус і як Він, нарешті, упорався з почуттями, щоб висловити серйозне попередження місту, яке вважало за краще не впізнати Божого «відвідування» (пор. 1:68; 7:16).

Якщо ми візьмемо навмання декілька висловлювань про суд з попередніх розділів, за великого бажання їх можна почути так, як ніби Ісус злорадіє над загибеллю міста; ніби, місто відкинуло Його і буде знищене. Але от настав час, і вже безглузді слова: «Я ж казав вам» або «ви це заслужили»; залишаються лише ридання пророка, на кшталт Єремії, і плач великого Давида про свого сина Авесалома, що загордився і повстав проти батька і спонукав його до втечі (2 Сам. 15). Жахливий суд, який був сповіщений і мав незабаром відбутися, має причиною не безпристрасне правосуддя, але істинну любов, яка бажає людям добра і тому повинна тепер протистояти, у плачі і скорботі, бунтівникам, що поставили свої справи і інтереси вище справ та інтересів Божих.

У такому випадку плач Ісуса і Його дії в Храмі цілком поєднуються одне з одним. Ісус не просто гнівно протестує проти комерціалізації Храму. Його дії – це серйозне пророче попередження, в якому чуються слова Єремії та інших пророків, про те, що якщо Храм залишатиметься печерою розбійників (у буквальному чи в переносному розумінні), то він відчує на собі усю тяжкість Божого суду. А тепер, судячи з усього, у Храмі усім керують розбійники. Ісуса турбують не стільки торговці: вони, поза сумнівами, добудуть собі декілька зайвих шекелів, – але це дрібниця порівняно з тим, що роблять первосвященики та їх оточення.

Храм став опорним пунктом національної ідеології. Як у дні Ісаї, народ бачить у Храмі непорушність Божого обіцяння зберігати Ізраїль щоб то не було. І, як у дні Ісаї, Ізраїлю звернене застереження: якщо обіцянню не відповідатимуть віра і послух, обіцяння буде скасоване – і, більше того, воно перетвориться на прокляття. Якщо ви перебуваєте в заповіті зі святим Богом, ваш непослух не просто перешкодить благословенням, відкинувши вас назад, так би мовити, до первинної точки. Він накличе суд, який скорботний Бог обрушить на народ, що відкинув самого Бога і Його задум.

Недивно, що подібна звістка була непопулярна в правлячій групі, що складалася з релігійних і світських діячів. Дії Ісуса в Храмі стали безпосередньою причиною Його арешту. Але за усім, що Він тепер робив, і за реакцією влади на це стояло Його попереднє служіння – і не в останню чергу Його застереження, які займають практично третину Євангелія Луки. Подібно до того як ми по грозових хмарах усвідомлюємо неминучість стихії, ми відчуваємо – не без допомоги Луки – в євангельському тексті певну невідворотність подій. Так було, бо так «мало бути». Тільки так міг бути здійснений Божий план спасіння.

Коли ви роздумуєте над справами Ісуса і Його словами про суд, не забувайте про Його сльози. І пам’ятайте: якщо в Лк. 19:11-27 дійсно говориться про довгождане повернення Бога на Сіон, то ці сльози – не просто людська реакція на плачевну ситуацію. Це – сльози Бога любові.

Луки 20:1-8 – Питання про владу Ісуса

«І сталось одного з тих днів, як навчав Він у храмі людей, та Добру Новину звіщав, прийшли первосвященики й книжники з старшими, та й до Нього промовили, кажучи: Скажи нам, якою владою Ти чиниш оце? Або хто Тобі владу цю дав? І промовив до них Він у відповідь: Запитаю й Я вас одну річ, і відповідайте Мені: Іванове хрищення з неба було, чи від людей? Вони ж міркували собі й говорили: Коли скажемо: З неба, відкаже: Чого ж ви йому не повірили? А як скажемо: Від людей, то всі люди камінням поб’ють нас, бо були переконані, що Іван то пророк. І вони відповіли, що не знають, ізвідки… А Ісус відказав їм: То й Я не скажу вам, якою владою Я це чиню.»

Сьогодні в Британії йде суперечка про те, наскільки голосно повинні кричати солдати на параді. Армія, здається, стурбована тим, що рано чи пізно в солдатів зіпсується слух, оскільки старшина вигукує накази максимально голосно і зовсім зблизька. Зрозуміло, у газетах це вважається чимось забавним. Накази потрібні, щоб їх чули. Немає користі говорити пошепки на полі бою.

Проте, у свою чергу, старшина отримує накази від старших офіцерів, і ті, як правило, не кричать. Насправді, чим ви старше за званням, тим менше вірогідність гучних наказів: командуючий офіцер може просто написати інструкцію або звичайним голосом передати розпорядження наступним за званням. Ну а на параді або в казармі головного, швидше за все, видасть його гучний голос – вірну в даному випадку ознаку найбільшої влади.

Можливо, на цій стадії євангельської історії ми встигли забути про Івана Христителя, але про нього не забув Лука, бо про нього не забув Ісус. Коли Ісус прийшов в Єрусалим і вигнав торговців з Храму, Він діяв як людина, упевнена у своїх повноваженнях. Але в Храмі вже існувала певна ієрархія влади, піраміда з вартою внизу і головними священиками вгорі, а найголовнішою фігурою був первосвященик. Що ж думає про себе Ісус, увійшовши до Храму без особливих повноважень і почавши там розпоряджатися? Це цілком природне запитання.

Проте відповідь Ісуса, що застала їх, схоже, зненацька, зовсім не здається природною. Яке відношення має до Ісуса Іван? Чи (як можна зрозуміти з їх перешіптувань) правда, що це питання – лише прийом, мета якого – викрити їх у брехні і виставити їх дурнями перед народом?

Зовсім ні. Причина, по якій Ісус ставить Своє запитання, у тому, що Його влада над Храмом обумовлена його рангом Царя і Месії; царствений статус і влада були надані Йому принародно у момент Іванового хрищення, коли злетів голуб і був голос з неба. Якщо Іван був істинним пророком, то Ісус дійсно істинний Месія, що має владу над Храмом, оскільки таким Він був визнаний зверху, коли вийшов з вод Йордана. Якщо ж Іван не був істинним пророком, а лише небезпечним мрійником і баламутом, – то дії Ісуса незаконні (так, очевидно, думають, але не наважуються сказати начальники). Надавши Івановому служінню таке велике значення на початку своєї розповіді, Лука тим самим пояснює те, що відбувається.

Влада, отже, переходить – спокійно і непомітно для більшості людей – від старої системи до нової. Для Луки, що пише (в усякому разі частково) з оглядкою на римську імперію, це надзвичайно важливо. Ісус для нього – Пан[*] всього світу, той, перед ким повинен трепетати сам Кесар; наскільки ж більше Він – Пан Храму і усього, що в Храмі! Первосвященик, його прибічники і його слуги можуть влаштувати великий шум в Єрусалимі; у нього є доступ до римського намісника і вплив, що відповідає його церемоніальній і політичній ролі. Але зараз його владі кинув виклик Хтось, хто говорить більш тихим голосом, Хтось, хто має пророчу і царську владу, затверджує новий життєвий устрій замість старого режиму. Віднині – навіть коли Він висітиме на хресті, символізуючому кесареве правління, і коли з Нього знущатимуться ті ж первосвященики! – Ісус діятиме цією владою, владою любові, що рятує і зцілює, до тих пір, поки всі її не визнають.

Нам, сучасним християнам, що живуть вже не під владою Кесаря і первосвящеників, може здатися важкою справою погодитися з владою Ісуса. Звичайно, як християни, ми зобов’язані визнавати Його як пана наших життів, наших думок і вчинків, намагатися жити в Його владі, навіть коли (а це часто буває) ми чуємо не гучний Його голос, а тихий шепіт. Але якщо Ісус – Володар і Господь всього світу, як ясно вважав Лука, перед нами стоїть завдання іншого порядку: сповістити світу про це панування. Сьогодні не прийнято перевертати столи і виганяти людей з їх осель; але якими символічними діями показати нашому світу, що Ісус має повноту влади на небесах і на землі?


[*] Англійське Lord перекладається також як «Господь». – Прим. пер.

Попередній запис

Луки 19:11-27 – 19:28-40

Луки 19:11-27 – Цар, слуги і гроші «Коли ж вони слухали це, розповів Він іще одну притчу, бо Він був ... Читати далі

Наступний запис

Луки 20:9-19 – 20:20-26

Луки 20:9-19 – Притча про виноградарів «І Він розповідати почав людям притчу оцю. Один чоловік насадив виноградника, і віддав його ... Читати далі