Луки 18:1-14 – 18:15-30

Луки 18:1-14 – Притчі про наполегливу вдову і про митаря

«І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати духом, говорячи: У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: Оборони мене від мого супротивника! Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені. І промовив Господь: Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону! Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?…

А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!… Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.»

Давайте пройдемо разом у зал суду, де розбирається цивільна справа. Я часто бував у суді, але навіть якщо ви там не були, напевно вам доводилося бачити судові слухання по телевізору, читати про них в газетах, що описують світську хроніку.

Якщо б не уся серйозність цих справ, вони нагадували б спортивне змагання. От позивач, що палко заявляє, що відповідач нашкодив йому. У нього своя команда юристів, які вникають у справу, сперечаються, шукають свідків, намагаються переконати суддю в тому, що їх клієнт правий. Проти них – оточений адвокатами відповідач. Він і його команда намагаються переконати суддю, що правий він, а не позивач. І хоча спостерігачі-експерти можуть передбачити вердикт, він невідомий до тих пір, поки суддя, як арбітр, не підсумує все і не оголосить результат.

У староєврейському суді, що цілком нагадує цей, розглядалися не лише цивільні суперечки. Якщо хтось вас обікрав, ви повинні висунути проти нього звинувачення; ви не можете зажадати від поліції, щоб вона зробила це за вас. Якщо хтось убив вашого родича – порядок той же. Так що результат всякої судової справи за часів Ісуса залежав від судді, що вирішував яку із сторін виправдати, а яку – ні. «Виправдання» тут означає підтримку однієї із сторін і рішення справи на її користь. Слово «виправдання», яке ми зустрічаємо багато разів у Павла, але рідко знаходимо в Євангеліях, означає саме це: рішення суддею справи на користь однієї із сторін (див., напр. Рим. 2:1-16; 3:21-31; Гал. 2:16-21).

Хоча за сюжетом ці дві притчі і відрізняються одна від одної, обидві вони говорять про виправдання. Перша – більш явно, оскільки дія відбувається в судді. Вона дещо збиває нас з пантелику, адже суддя, під яким Ісус, поза сумнівом, має на увазі Бога, на Бога зовсім не схожий. Він не шанує самого Бога, і йому все одно – робити добрі справи для людей або ні. Насправді сенс притчі такий: якщо навіть зіпсованого суддю можна своєю докучливістю змусити зробити справедливу справу, то, вже кінцево, Бог, Який є сама справедливість і Який з любов’ю дбає про людей, вчинить по справедливості і виправдає Своїх дітей.

Ця притча припускає, що Божий народ подібний до людей, що ведуть судову тяжбу і очікують Божого вердикту. А в чому суть цієї тяжби? Схоже, що ця тяжба – про Ізраїль або, точніше, про новий Ізраїль, зібраний навколо Ісуса, що очікує від Бога виправдання, яке прийде, коли остаточно розсіються все ті, хто протистоїть Його звістці. Іншими словами, ця притча має той же сценарій, що і в попередньому розділі: за допомогою остаточного руйнування міста і Храму, супротивних Ісусові, Його послідовники дізнаються, що Бог виправдав самого Ісуса і їх як Його послідовників. Хоча цей момент сам по собі жахливий, він стане тим вироком, що звільняє і реабілітує, якого Божий народ чекав і про який молився. І якщо це вірно відносно останнього моменту, то це вірно і для таких окремих моментів, якими повне християнське життя.

Друга притча спочатку виглядає так, ніби вона описує певний епізод з релігійного життя, але і вона виявляється ще однією картиною суду. Фарисей у Храмі затіяв тяжбу з митником: його «молитва», в якій він просто розповідає Богові про те, який він хороший, закінчується, по суті справи, заявою, що він тут доречніше, ніж «цей митник». Але митник – це людина, чия віра бачить широке Боже серце (пор. 17:6), і він цілком віддає себе божественній милості. Ісус відкриває слухачам, що скаже із цього приводу божественний Суддя: додому виправданим повернеться не фарисей, а митник.

Дві ці притчі разом складають потужне вираження того, що мовою Павла, названо «виправданням вірою». Ширший контекст – це останній суд, на якому обраний Богом народ буде виправданий після життя, сповненого страждань, святості і служіння. Нехай вороги ззовні і зсередини погрожують йому і нападають на нього, Бог почне діяти і покаже, що це дійсно Його діти. Але це не означає, що прямо зараз можна вже сказати, хто конкретно обраний Богом – просто за зовнішні знаки доброчесного життя і, особливо, за дотримання найдрібніших деталей юдейського Закону. Якщо ви хочете передбачити в сьогоденні це остаточне виправдання, шукайте справжнього розкаяння, вдайтеся цілком милості Божій. «Цей повернувся до дому свого більш виправданий» – такі одні з найбільш утішливих слів в усьому Євангелії.

Луки 18:15-30 – Багатий молодий начальник

«До Нього ж приносили й немовлят, щоб до них доторкнувся, а учні, побачивши, їм докоряли. А Ісус їх покликав та й каже: Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже. Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!

І запитався Його один із начальників, говорячи: Учителю Добрий, що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя? Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог! Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір. А він відказав: Усе це я виконав від юнацтва свого! Як почув це Ісус, то промовив до нього: Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, і матимеш скарб свій на небі. Вертайся тоді, та й іди вслід за Мною! А він, коли почув це, то засумував, бо був вельми багатий. Як побачив Ісус, що той засумував, то промовив: Як тяжко багатим увійти в Царство Боже! Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти… Ті ж, що чули, спитали: Хто ж тоді може спастися? А Він відповів: Неможливеє людям можливе для Бога!

І промовив Петро: От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом. А Ісус відказав їм: Поправді кажу вам: Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства, і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім життя вічне.»

Лука, природжений художник, пише своє велике полотно, накладаючи мазок за мазком, шар за шаром, поки не відобразить грандіозну в його уяві сцену: в’їзд Ісуса до Єрусалиму. Він передав нам настанови Ісуса про упокорювання і вдячність. Він передав нам дві притчі про виправдання Богом Свого народу як у майбутньому, так і – для тих, у кому є упокорена і покутна віра – у сьогоденні. Тепер він зводить воєдино окремі частини, продовжуючи вести нас до Єрусалиму, і повідомляє тут надзвичайно зухвалу звістку про прихід Божого Царства і про участь у житті майбутнього віку.

Лука підкреслює малий вік дітей, яких приносили до Ісуса. Докір Ісуса учням звучить і сьогодні у світі, де з дітьми поводяться так, немов вони не люди, а розмінна монета. Ісус каже, що саме діти по-справжньому показують нам, що означає прийняти Царство Боже і увійти до нього. Є щось таке в безпорадності дітей і в їх повній довірі тим, хто їх любить і піклується про них, що досконало виявляє ту саму покірливу віру, про яку говорить увесь час Ісус. Він зовсім не вважає, що всі діти – сущі ангели. Ісус, Який ріс старшою дитиною в сільській сім’ї, не з чуток знав, якими вимогливими і докучливими бувають діти. Але Йому видна сама суть того, що означає прийняти Царство Боже; це все одно що пити материнське молоко, все одно що впізнати вперше обличчя матері і посміхнутися їй.

На противагу цьому багатий начальник, який виглядає таким правильним, таким порядним, таким рішучим, дивиться в обличчя Наставника, якого він вважав «благим», «добрим», і, не побачивши бажаного, відходить із сумом. Він сподівався справити враження на Ісуса своїм благочестям і набожністю; на відміну від «грішників», про яких ми чули в попередніх розділах, він досяг видимого морального рекорду в дотриманні загальновідомих заповідей. Його питання, відповідь Ісуса і розмова, що йде за цим, з натовпом і з учнями дозволяють нам побачити саму суть того, що відбувається в міру наближення Ісуса до Єрусалиму.

Ісус встановлює те, чого пристрасно бажали більшість юдеїв: Боже Царство, рятівну верховну Божу владу, діючу по-новому на благо всього світу. Це означало, що вже нині міг проявитися той «майбутній вік», про який Він говорив. У своїй повноті він настане тоді, коли всяке зло буде видалене, і все ті, хто належить майбутньому віку, стануть причасниками Його життя. Оскільки грецьке слово «вік» частенько перекладалося як «вічність», майбутнє життя стали називати «вічним життям». Сьогодні багато хто розуміє цей вираз лише як існування, що вічно триватиме. Воно може бути бажаним або ні; це справа вибору. Але в будь-якому випадку це не той відтінок сенсу, який є видимим в оригіналі.

У новий вік Божий, як вірили юдеї, усе оновиться і буде позбавлене від занепаду, зла, гіркоти, болю, страху і смерті. І це лише початок. Виникнуть нові можливості, будуть нові радощі. Небо і земля з’єднаються, Бог і Його діти заживуть разом. От за такий стан речей і терпів народ. Це все настане тоді, коли над світом остаточно встановиться рятівна Божа влада.

І все це Ісус робить у сьогоденні. Звичайно, зло і смерть доки не зникнуть. Ісусу самому належить ще зіткнутися з силами і владою старого віку. Але там, де був присутнім Він і люди, що упокорено і покаянно вірили, що це Боже Царство діє в Ньому і через Нього, можна було вже розгледіти проблиски нового віку.

Тому багатий начальник і засмутився. Щоб наслідувати життя нового віку, йому довелося б відмовитися від цінностей віку старого і цілком довіритися новому, подібно до того, як нирцеві доводиться відірватися від берега, щоб стрибнути в річку. Він не міг серйозно шукати нового віку, поки не відмовився від атрибутів віку старого. Дотримання заповідей було справою хорошою і важливою; але раз він був прив’язаний до своїх володінь – а це, як ми бачили, складало для юдеїв, яким була обіцяна земля, важливий атрибут самовизначення, – то він не здатний був прийняти Царство Боже як дитя, з упокореною довірою дозволяючи Богові бути Богом. Істинне багатство лежить у небесній площині: «скарб на небі» не просто означає певний скарб, який ви будете мати після смерті, але той скарб, який Бог приберігає до тих пір, поки небо і земля не будуть приведені до своєї єдності, що було задумано із самого початку.

Вже нині промені нового віку прориваються в наш похмурий і старий світ. У житті Христової сім’ї є нові будинки, нові сім’ї, нові можливості для тих, хто залишив позаду все старе. У будь-яку епоху церква покликана бути саме таким братерством, живим втіленням майбутнього віку. У такій позбавленій егоїзму і дихаючої довірою громадського життя церкві її члени і люди, що оточують їх, зможуть побачити, що таке новий світ Божий, і все більше і більше уживатися в нього.

Попередній запис

Луки 17:11-19 – 17:20-37

Зцілення 10 прокажених, Джеймс Тіссо Луки 17:11-19 – Зцілення десяти прокажених «І сталось, коли Він ішов ... Читати далі

Наступний запис

Луки 18:31-43 – 19:1-10

Луки 18:31-43 – Ісус зціляє сліпого жебрака «І, взявши Дванадцятьох, промовив до них: Оце в Єрусалим ми йдемо, і все ... Читати далі