Луки 10:25-37 – 10:38-42

Луки 10:25-37 – Притча про милосердного самарянина

«І підвівсь ось законник один, і сказав, Його випробовуючи: Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути? Він же йому відказав: Що в Законі написано, як ти читаєш? А той відповів і сказав: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе. Він же йому відказав: Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити. А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: А хто то мій ближній? А Ісус відповів і промовив: Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, і проминув. Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув, і теж проминув. Проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього, і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв він два динарії, та й дав їх господареві й проказав: Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, заплачу тобі, як вернуся. Котрий же з цих трьох на думку твою був ближній тому, хто попався розбійникам? А він відказав: Той, хто вчинив йому милість. Ісус же сказав йому: Іди, і роби так і ти!»

Самі знайомі історії іноді найважче зрозуміти. Вираз «милосердний самарянин» став крилатим, у сучасній англійській навіть змінилося значення слова «самарянин»: існує відома організація під назвою «Самаряни» (The Samaritans), мета якої – надавати допомогу людям, що знаходяться в крайній нужді. Але це зовсім не те, що люди розуміли під словом «самарянин» за часів Ісуса.

Часто цій притчі надається певний узагальнений моральний сенс: якщо ви побачили когось у канаві, підіть і допоможіть йому (їй). Часом, коли люди пригадують, що в дні Ісуса самаряни і юдеї смертельно один одного ненавиділи, ця притча перетворюється на проповідь про порочність расових і релігійних забобонів. Але якщо ми хочемо вникнути в те, що дійсно мав на увазі Ісус – і що було предметом Його ризикованої суперечки із законниками, – то ми повинні заглянути углиб.

На щастя, це не важко. Ненависть між юдеями і самарянами тривала століттями – і вона досі ще догорає в напружених стосунках між нинішнім Ізраїлем і Палестиною. Кожна з цих двох сторін заявляла, що саме вона – істинна спадкоємиця обіцянь, даних Аврааму і Мойсеєві; тому кожна вважала себе повноправним хазяїном Землі Обітованої. Небагато ізраїльтян сьогодні їздять з Галілеї в Єрусалим прямою дорогою, оскільки вона проходить західним узбережжям, а там можна легко стати жертвою насильства. Так само більшість паломників у першому столітті, як і сам Ісус, вважали за краще йти вниз, по долині Йордана, до Єрихону, а потім повернути на захід, піднімаючись до Єрусалиму. Так було безпечніше.

Але все таки не зовсім безпечно. Пустинна дорога від Єрихону до Єрусалиму мала безліч поворотів і звивини, і розбійники з успіхом ховалися в довколишніх долинах і між придорожніх пагорбів. Самотній подорожній ставав для них легкою здобиччю. І коли його залишали на дорозі напівмертвого, люди, що проходили повз, не могли з упевненістю сказати, живий він або мертвий… Тому, якщо служителям Храму, що згадуються в наведеному епізоді, було важливо не осквернити себе дотиком до трупа, вони вважали за краще пройти повз, зберігши свою чистоту і не послухавши Божий закон любові.

Питання законника і відповідь Ісуса не цілком відповідають одне одному, і це дуже важливо. Законник хоче знати, кого йому вважати своїм «ближнім». Для нього Бог – це Бог Ізраїлю, а «ближні» – це ближні з числа юдеїв. Для Ісуса (і для Луки, який висуває цю тему на перший план) Бог Ізраїлю – це Бог, Який виливає благодать на весь світ, а ближній – це будь-яка нужденна людина. Врешті-решт, Ісус запитує не про те, кого самарянин визнав своїм ближнім, а про те, хто виявився ближнім напівмертвому юдею, що лежав при дорозі. За відвертим моральним уроком («Іди, і роби так і ти!») ми знаходимо ще суворіше випробування, що цілком відповідає загальному духу Євангелія Луки: чи можете ви визнати в ненависному вам самарянині свого ближнього? Якщо ні, то як би вам не залишитися помирати на дорозі!

Але основний сенс притчі навіть не в цьому. Адже Ісус і сам йде в Єрусалим – і, мабуть, важливо, що перша притча, розказана Їм на цьому шляху, свідчить про людей, що проходять по тій же дорозі, на яку от-от ступить і Він сам. Його звістка, що шокує Ізраїль, полягає в тому, що конфронтація з самарянами, римлянами і будь-якими іншими язичниками не має нічого спільного з життям у Богу і з проявом Його благодаті. Він настійно пропонує шлях примирення, і тільки «сини миру» (10:6) зможуть уникнути того засудження, яке накликають на себе люди, схильні до насильства.

Тому суперечка Ісуса із законником відбиває конфлікт між двома абсолютно різними уявленнями про те, що означає бути Ізраїлем, народом Божим. Питання законника про головні вимоги, які треба виконати, щоб наслідувати вічне життя, було стандартним талмудичним питанням, на яке можна було знайти стандартні відповіді. Висновок законника звучить точно так, як і те, що каже сам Ісус у Мр. 12:29-31 і в Мт. 22:37-40. Але він пам’ятає, яке визначення дане в Законі Ізраїлю, і хоче поставити Ісуса в скрутне становище, змусивши Його сказати щось таке, що могло б здатися єретичним.

Ісус просить законника висловити своє власне розуміння Закону, а потім просто погоджується з ним, проте той хоче показати себе. Йому мало поставити Ісусу тривіальне питання, він хоче взяти верх у цій публічній суперечці. Мета його питання про ближнього – викрити передбачувані єретичні судження Ісуса про широкі Божі плани, що стосуються всього світу, і тим самим показати, що він, законник, справедливо затіяв суперечку. Ісус і справді говорить у відповідь про благодать Божу, що простягається далеко, але з тієї притчі, яку Він наводить, стає ясно, що такі погляди – зовсім не єресь, а, швидше, точне вираження тієї самої заповіді, яку законник вважає заповіддю життя.

І тоді, і тепер важливе одне: чи скористаємося ми Божим даром любові і благодаті для того, щоб зміцнити в собі відчуття власної безпеки і чистоти, або сприймемо його як заклик милосердно простягнути руку всьому світу. Жодна церква, жодний християнин не повинні задовольнятися зручними визначеннями, які дозволяють їм дивитися на більшість людей так, немов вони напівмертві на дорозі. Сьогоднішні проповідники і сьогоднішні захисники Євангелія повинні знаходити нові способи розповідати людям про Божу любов, щоб зробити в наші дні те саме, що зробила ця чудова притча з першими Ісусовими слухачами.

Луки 10:38-42 – Марта і Марія

«І сталось, коли вони йшли, Він прийшов до одного села. Одна ж жінка, Марта їй на ім’я, прийняла Його в дім свій. Була ж в неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса, та й слухала слова Його. А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла. Господь же промовив у відповідь їй: Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…»

Якщо притча про милосердного самарянина здалася вам радикальною, то цей маленький яскравий епізод наводить на думку, що в запасі в Луки ще багато дивного. Описуючи подорож Ісуса в Єрусалим, він вибрав цей випадок як введення до наступних подій. Він стався у Віфанії, що виходить з інших оповідань про ці дві сестри. Віфанія була недалеко від Єрусалиму, в самому кінці дороги, яка фігурує в щойно вивченій нами притчі. Отже, цей епізод не міг статися безпосередньо в цей час, але Лука поміщає його тут, щоб повідомити нам щось важливе про Ісусове служіння. Ісус не лише розширює традиційні рамки народу Божого, сповіщаючи, що Євангеліє дійде до людей, що знаходяться за його межами. Він розмиває грань, що чітко розділяла чоловіків і жінок усередині самого Ізраїлю.

Суть конфлікту між Мартою і Марією не в тому, що Марта була переобтяжена кухонною роботою. Безумовно, це було важливо, але не це дратувало Марту. Деякі помилково вважають, що обидві сестри були романтично прив’язані до Ісуса, і Марта ревнувала, дивлячись, як Марія з обожнюванням сидить біля Його ніг. Якщо таке почуття і могло бути, у Луки немає на це анінайменшого натяку. Ні, причина конфлікту в тому, що Марія поводиться так, якби вона була чоловіком. У тій культурі, як і в культурі багатьох сучасних народів, будинки ділилися на «простір» для чоловіків і «простір» для жінок, а чоловічі і жіночі ролі були строго розмежовані. Марія перетнула незриму, але дуже важливу межу всередині будинку і іншу, не менш важливу соціальну межу.

Чоловіки збиралися в окремій кімнаті; жінкам належали кухня і інші приміщення, приховані для стороннього погляду. Чоловіки і жінки могли знаходитися разом тільки зовні, там, де грали діти, і в подружній спальні. Якщо жінка сіла в чоловічій компанії, її поведінка розглядалася як скандальна. Ким вона себе вважає? Лише безсоромна жінка може поводитися от так. Їй слід повернутися в одне з приміщень, призначених для жінок. Ця сцена не про те, хто вищий, а хто нижчий за становищем, хоча, звичайно, дуже часто її прив’язують саме до цього питання. Головне питання стосується того, наскільки справедливе ділення людства на дві половини.

У той же час сидіти біля ніг учителя було явно чоловічою роллю. «Сидіти в чиїхось ногах» не означає, як це може здатися, виражати обожнювання і собачу відданість, немов учитель – рок-зірка або спортивний кумир. Коли Савл з Тарсу сидів «у ніг Гамаліїла» (Дії 22:3), він зовсім не дивився на нього захопливим поглядом і не думав про те, який же це чудовий рабин; він зосереджено слухав і запам’ятовував вчення свого наставника. Сидіти в ногах будь-якої людини означало, просто кажучи, вчитися в неї. А в ногах рабина сидів лише той, хто сам хотів стати рабином. Тут не мається на увазі вчення заради самого вчення. Марія спокійно зайняла своє місце майбутнього учителя і проповідника Божого Царства.

І в цьому Ісус її схвалює. Тут мало спільного з феміністськими рухами на сучасному Заході. У них, звичайно, можуть бути певні паралелі із справою Ісуса, і, хоча в чомусь вони схожі, не слід їх змішувати. Оцінка Ісусом будь-якої людини заснована не на абстрактних ідеалах, а на надмірній любові Бога, яка, подібно до великої річки, виходить з берегів і наповнює випалену посухою місцевість, зрошуючи соціальні шари, що до цього моменту залишалися даремними і безплідними. Марія представляє всіх тих жінок, які слухаючи розмови Ісуса про Царство, відчувають, що Бог закликає їх як слід прислухатися, щоб потім самим сповіщати те саме.

Ми були б також неправі, якби, як це часто роблять, дивилися на Марту і Марію як на приклади «діяльного» і «споглядального» типів духовності. Звичайно, важливі як діяльність, так і споглядання. Без першого ви не могли б поїсти, без другого не могли б поклонятися Богові. І, поза сумнівом, одні люди наділені здатністю знаходити середину, а інші покликані до чогось одного. Але ми не уникнемо виклику, що міститься в цьому фрагменті, якщо просто перетворимо його на ілюстрацію двох різних типів християнського життя.

У першу чергу, в уривку говориться про заклик Ісуса, що змітає межі. Прямуючи в Єрусалим, Він залишає позаду Себе міста, села, дома і окремих людей, які краєм ока побачили Царство і для яких життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Бог сподівається, що при читанні цієї історії те ж саме станеться і з нами.

Попередній запис

Луки 10:1-16 – 10:17-24

Луки 10:1-16 – Ісус посилає на проповідь сімдесят учнів «Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по ... Читати далі

Наступний запис

Луки 11:1-13 – 11:14-28

Луки 11:1-13 – Молитва Господня «І сталось, як молився Він у місці одному, і коли перестав, озвався до Нього один ... Читати далі