Луки 10:1-16 – 10:17-24

Луки 10:1-16 – Ісус посилає на проповідь сімдесят учнів

«Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти. І промовив до них: Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє. Ідіть! Оце посилаю Я вас, як ягнят між вовки. Не носіть ні калитки, ні торби, ні сандаль, і не вітайте в дорозі нікого. Як до дому ж якого ви ввійдете, то найперше кажіть: Мир дому цьому! І коли син миру там буде, то спочине на ньому ваш мир, коли ж ні – до вас вернеться. Зоставайтеся ж у домі тім самім, споживайте та пийте, що є в них, бо вартий робітник своєї заплати. Не ходіть з дому в дім. А як прийдете в місто яке, і вас приймуть, споживайте, що вам подадуть. Уздоровлюйте хворих, що в нім, промовляйте до них: Наблизилося Царство Боже до вас! А як прийдете в місто яке, і вас не приймуть, то вийдіть на вулиці його та й кажіть: Ми обтрушуємо вам навіть порох, що прилип до нас із вашого міста. Та знайте оце, що наблизилося Царство Боже! Кажу вам: того дня легше буде содомлянам, аніж місту тому!

Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо! Бо коли б то у Тирі й Сидоні були відбулися ті чуда, що сталися в вас, то давно б вони покаялися в волосяниці та в попелі! Але на суді відрадніш буде Тиру й Сидону, як вам… А ти, Капернауме, що до неба піднісся, аж до аду ти зійдеш! Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною, хто ж погорджує Мною погорджує Тим, Хто послав Мене.»

Одного разу під час спільного обіду мій друг розповів мені, як у нього певний час тому серйозно захворів його син-підліток. Тижнями він водив його по лікарях і фахівцях, і всі вони були в розгубленні. Нарешті, він прийшов до одного літнього лікаря, який розібрався в симптомах. «Негайно покладіть його в лікарню, – сказав він. – Завтра ж оперуватимемо». Він виявив у хлопчика пухлину мозку, яку видалив з великою майстерністю без якоїсь шкоди для здоров’я. Прочекай вони ще день – і було б вже пізно.

Щось схоже відчувається в розповіді про те, як Ісус посилає перед Собою другу групу учнів. Тепер, коли Ісус посилає вісників у ті місця, що збирається відвідати, це викликано крайньою необхідністю. Він знає, що вже не повернеться; якщо люди не визнають Його місії і цього разу, то буде вже пізно. Він – останній глашатай перед тією великою катастрофою, яку накличуть на себе все ті, хто не приймуть Його. Якщо люди відкинуть Його і тепер, то попереджень вже не буде. Якщо вони зволікатимуть з ухваленням рішення, то можуть спізнитися.

Про місію сімдесяти учнів розповідає тільки Лука, і тут є дві загадки. По-перше, у деяких рукописах стоїть «сімдесят два», а не «сімдесят», і було багато суперечок про те, яке з цих чисел вважати достовірним. По-друге, ким би не були ці обрані, чому вибрано (Ісусом або ж Лукою) саме це число? Чи немає в ньому символічного сенсу?

Відповідь на обидва запитання може бути такою: Лука знову підкреслює схожість Ісуса з Мойсеєм. Саме Мойсей одного разу обрав 70 старійшин Ізраїлю, яким було дано сповнитися Духом Божим і тим самим допомогти Мойсеєві вести ізраїльтян (Чис. 11:16,25). У цьому випадку, як і в Лк. 9:49-50, ми бачимо двох чоловік, що не належали спочатку до сімдесяти обранців, але які також отримали Духа – що багатьох шокувало. Напрошується думка, що Ісус посилає людей, які допоможуть Йому вести народ у новому Виході.

У першому, старозавітному, Виході ізраїльтяни ремствували, бунтували і не бажали йти тією дорогою, яку прокладав Бог. Це, фактично, послужило головною причиною того, що Мойсеєві знадобилася додаткова допомога. Так і в Ісусовій справі: багато, а то і більшість Його сучасників просто не хотіли нічого знати. Незважаючи на всі зцілення, на силу і здоровий глузд Його вчення, шлях, що запропонував їм Ісус, як той, що вів до істинного Божого Виходу, був просто не тим шляхом, який вони бажали. Так було з найпершої Його проповіді в Назареті; і так само буде до Його останніх днів в Єрусалимі.

Саму суть Його заклику складала звістка про примирення. «Мир дому цьому» – так мали говорити Його посланці, щоб побачити, до «сина миру» вони прийшли чи ні. Сучасники Ісуса в більшості своїй миру не хотіли – миру зі своїми традиційними ворогами-самаритянами (про яких у цьому розділі буде сказано дещо пізніше в одній з найзнаменитіших Ісусових притч), миру з ненависними римлянами, які вселяли жах. Вони хотіли загальної війни, яка швидко допомогла б їм відновити Божу справедливість і позбутися від ворогів раз і назавжди.

Але Ісус дивився на Царство Боже докорінно протилежним чином. З Його позиції ідея протистояння злу за допомогою зла була подібна до бажання древніх ізраїльтян повернутися в Єгипет. Багато юдейських рухів вже вставали на шлях насильства, що призводило до катастрофічних наслідків. Але неприйняття Ісусом такого шляху не ґрунтувалося на одних лише прагматичних судженнях. Воно виростало безпосередньо з Його пізнання Бога Ізраїлю як Бога благодаті і безмірної любові. Цілюща і життєдайна сила Ісуса виходила саме від Бога; Царству такого Бога Він присвятив усього Себе.

Тому Його вісники повинні були нести людям не лише застереження, але і привітне запрошення. Відмовитися від цієї звістки означало накликати на себе біду протистояння самому Богові; а це зазвичай ставилося в провину язичникам. Суд, який уразить міста Хоразін і Віфсаїду в центральній Галілеї, а також і місто Ісуса – Капернаум, буде жахливіший, ніж суд над нечестивими містами Старого Завіту, але цей суд прийде не у вигляді вогню, що сходить з неба. Він прийде у вигляді римського вторгнення і розгрому. Римський бич, призначений для бунтівників, виявиться прямим підсумком зречення народу Божого від шляху миру.

Цим пояснюються ті невідкладність і суворість, з якими Ісус посилає попереду Себе сімдесят учнів. Вони не пропонували народу нової релігії, яка внесла б в їх життя затишок. Вони пропонували народу останній шанс зійти із згубного шляху Ізраїлю і встати на Божий шлях миру. Царство Боже – суверенне і рятівне правління Бога, бажаючого охопити Свій народ любов’ю і зробити його новим творінням, – наблизилося до людей. Ісус йде в Єрусалим, щоб позбавити влади сили зла. Тепер відкинути Його – або навіть Його вісників – означає відректися від самого Бога.

Луки 10:17-24 – Радість Ісуса

«А ті Сімдесят повернулися з радістю, кажучи: Господи, навіть демони коряться нам у Ім’я Твоє! Він же промовив до них: Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка. Ось Я владу вам дав наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожу, і ніщо вам не зашкодить. Та не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі!

Того часу Ісус звеселився був Духом Святим і промовив: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив.

 Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби! Передав Мені все Мій Отець. І не знає ніхто, хто є Син, тільки Отець, і хто Отець тільки Син, та кому Син захоче відкрити. І, звернувшись до учнів, наодинці їм сказав: Блаженні ті очі, що бачать, що бачите ви! Кажу ж вам, що багато пророків і царів бажали побачити, що бачите ви та й не бачили, і почути, що чуєте ви і не чули!»

Як було жити Ісусу? Це одне з важких питань, що виникають у думці будь-якого читача Євангелій, але наведений уривок дає підказку.

Християни занадто легко можуть впасти в оману, якщо подумають, що Ісусу привільно і безтурботно жилося; ми іноді вважаємо, ніби Його божественність гарантувала Йому відсутність на шляху проблем і труднощів. Звичайно, самі Євангелія спростовують таку думку. Але, як ми вже раніше сказали, з нашого боку було б помилкою вважати Ісуса отаким Суперменом.

Спочатку може здатися, ніби подібні погляди знаходять підтримку в цьому фрагменті. Ісус каже, що бачив, як сатана падає з неба, немов блискавка. Ісус наділяє сімдесят учнів силою проти всякого зла. Він торжествує і радіє, кажучи про Свій унікальний зв’язок з Отцем. Говорить про звершення того, що жадали побачити великі люди старовини. Ну, зрозуміло, ми починаємо думати, що Ісус – Супергерой, якому все підвладно, що крокує світом і на кожному кроці здобуває перемоги. І, звичайно, ми часто думаємо, що такий Ісус вкрай недоречний у нашому житті, де ми стикаємося з нерозв’язними проблемами, де наша віра піддається суворим випробуванням і де, незважаючи на всі наші молитви і зусилля, часто усе йде невлад!

Проте Лука зовсім не збирався зображувати Ісуса як Супермена. З другої частини його Євангелія це стає цілком ясно, а цей уривок куди краще узгоджується із загальним портретом Ісуса, ніж із надуманим нами під впливом сучасної культури образом Спасителя. Фактично те, що ми бачимо тут, – це розкриття характеру тієї боротьби, в яку був залучений Ісус.

Він вирішив тепер йти в Єрусалим, і, як ми бачили, виникає нота невідкладності, коли Він посилає попереду Себе сімдесят вісників. Уся терміновість початого заходу видна в розмові з сімдесятьма про їх роль і місію. Ісус почав Своє громадське служіння власним поєдинком із справжнім ворогом; цей поєдинок триватиме до останньої грандіозної сутички, коли злі сили об’єднаються для останнього нападу на Нього (22:53). Але первинна перемога, взята Ісусом у пустелі, вже діє в служінні Його послідовників, а це, у свою чергу, вказує на ту перемогу, яка буде взята у фінальній битві.

Ми повинні згадати, ким і чим був «сатана» в уявленнях юдеїв. Єврейське слово «сатана» буквально означає «обвинувач», і в Писанні «сатана» з’являється в ролі головного прокурора в небесній раді Бога (Йов 1:6-12; 2:1-7; Зах. 3:1-2). В якийсь момент він, схоже, починає зловживати своїми повноваженнями, не лише зводячи на людей необґрунтовані звинувачення, але і провокуючи їх робити те, у чому він згодом зможе їх звинуватити. Нарешті, у своєму жахливому заколоті проти Бога і Його задуму врятувати світ, сатана сподівається перекрутити місію Ізраїльського народу, покликаного бути носієм Божих обіцянь, скинути цей народ і перешкодити істинному Месії Ізраїлю у виконанні Його головного завдання, в Його головному подвигу. Сатана набув величезної влади тому, що і світ у цілому, і ізраїльські вожді зокрема, були обдурені його хитрістю.

Отже, завдання Ісуса – не просто навчити людей новому способу життя; не просто запропонувати нові духовні цінності; не просто приготувати їх до життя на небі після смерті. Завдання Ісуса – уразити сатану, знищити його владу, отримати вирішальну перемогу, яка відкриє шлях до нового Божого творіння, де зло і навіть сама смерть будуть скасовані.

Так що ж бачив Ісус, і що це означає? «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка», – каже Він. Коли сімдесят учнів вирушали в дорогу з невідкладною місією, Ісус отримав у молитві видіння, подібне до пророчих видінь про повалення древнього ворога (Іс. 14:4-23; Єз. 28:1-19). Ісус таємничим чином побачив небесну реальність, що перекликалася із земними перемогами здобутими сімдесятьма посланцями. Він знав сам і міг переконати в цьому Сімдесят, що їх робота є насправді частина тієї великої перемоги, початок якої Він поклав у пустелі і яку йому належить завершити на Хресті. Втім, їм не слід уявляти, ніби вони можуть тепер розслабитися і насолоджуватися своєю новою владою. Головне – це те, що задум Божій здійснюється і що вони теж беруть участь у ньому. І близький вже той час, коли навіть Дванадцять, включаючи самого Петра, будуть просіюватися сатаною, як пшениця, перш ніж буде отримана остаточна перемога (22:31-32).

У цю ж мить Свого прекрасного видіння Ісус прославляє те, що відкрилося Йому як дивний задум Божий. Якби для того, щоб увійти до Царства Божого, вам знадобилися б привілеї, знання і розум, то це була б зовсім інша організація – спрямована на задоволення потреб еліти. Євангеліє на кожному кроці спростовує такий погляд. Ісус бачить, що сокровенне знання, дане Йому Отцем, виявляється незатребуваним правителями, вождями і самозваними учителями Ізраїлю. Проте Він може розділити (і розділяє) це знання зі Своїми послідовниками, з різношерстою групою людей, яких Він вибрав Собі в друзі. Бог, як скаже апостол Павло, обрав немудре світу, щоб осоромити мудре, обрав слабких, щоб осоромити сильних.

Спрямовуючись до місця Своєї останньої битви, в Єрусалим, Ісус знає, що цей надзвичайний план вже почав здійснюватися. Суть цього плану – створення нового народу: людей, які визнають в Ісусі істинного Сина Божого, Месію і які, завдяки Ісусу, зможуть впізнати в Богу свого власного Отця. Іншими словами, народ, який виконає призначення Ізраїлю; людей, які бачать і чують те, що жадали, але не мали можливості бачити і чути царі і пророки.

Попередній запис

Луки 9:28-45 – 9:46-62

Переображення Господнє, Карл Генріх Блох Луки 9:28-45 – Переображення «І сталось після оцих слів днів за ... Читати далі

Наступний запис

Луки 10:25-37 – 10:38-42

Луки 10:25-37 – Притча про милосердного самарянина «І підвівсь ось законник один, і сказав, Його випробовуючи: Учителю, що робити мені, ... Читати далі