Історик Едвард Гібон у своїй знаменитій книзі „Історія занепаду й загибелі Римської імперії” пише, що „чиста, хоча й сувора мораль перших християн була однією з п’яти причин швидкого поширення християнства”.
Майкл Грін, ректор коледжу св. Івана у Ноттінгемі, пише: „Віра у воскресіння перетворила сповнених вірою послідовників розіп’ятого проповідника у безстрашних свідків і мучеників ранньої церкви. Саме ця віра й відрізняла послідовників Ісуса від інших євреїв, вона перетворила їх на згуртовану групу, їх можна було кидати у в’язниці, піддавати тортурам, але не можна було змусити зректися віри в те, що „Він на третій день воскрес”.
По-третє, сміливість, що з’явилася у поведінці апостолів, тільки-но вони переконалися, що їхній учитель воскрес, робить малоймовірним припущення, що все це була лише містифікація. Вони раптом стали – ледве не за одну ніч – безстрашними. Петро, який у минулому зрікався Ісуса, раптом, під загрозою смерті, на весь голос заявив, що Ісус воскрес і живий.
Влада арештовувала послідовників Христа, але невдовзі вони знову були на вулицях Єрусалима, не криючись, розповідали про Ісуса (Дії 5:40-42). Їхні друзі відзначали їхню життєздатність, їхні вороги – мужність. І проповідували вони не у віддалених провінціях, а в самому Єрусалимі.
Послідовники Ісуса не могли б іти на тортури і смерть, якби не були впевнені в Його воскресінні. Однодумність, з якою вони проповідували єдину доктрину, їхня мужня поведінка були просто дивовижними.
Досягти єдності та згоди в якійсь групі людей взагалі досить важко, але вони всі стверджували істинність воскресіння.
Французький філософ Паскаль писав: „Припущення, що апостоли були шахраями, просто безглуздя. Спробуємо довести це звинувачення до логічного завершення. Уявімо собі, що ці дванадцять зустрілися після страти Ісуса Христа і змовились говорити, що Він воскрес. Це означало б підрив і світських, і релігійних підвалин. Душа людини на диво нестійка, і її легко звабити обіцянками, матеріальними приманками. Коли б хоч один із них спокусився цими дуже сильними принадами чи просто не встояв перед сильнішим аргументом в’язниці і катувань, вони б всі загинули”.
„Як трапилося, що всі вони ледве не одного дня обернулися на групу нескорених ентузіастів, які кидали виклик ворогам, цинізму, знущанням, нескінченним випробуванням, в’язниці і навіть смерті на всіх трьох континентах, де вони проповідували слова Ісуса і воскресіння?” – запитує Майкл Грін.
От як один невідомий автор описує зміни, що сталися в житті апостолів: „У день розп’яття вони були сповнені гіркоти, а першого дня тижня – радістю. У день розп’яття вони втратили надію – першого дня тижня серця їхні були повні впевненості й надії. Коли вони вперше почули про воскресіння, то виявили недовіру, їх важко було переконати; але коли вони самі впевнилися, відразу після того не відчували сумнівів. Чим же пояснити таку разючу зміну в цих людях за такий короткий термін? Само собою зникнення тіла з могили не могло б так змінити їхніх характерів і зміцнити їхній дух. Три дні – надто малий термін для появи легенди, яка так вплинула б на них. Для формування легенд потрібен час. Цей психологічний факт вимагає вичерпного тлумачення. Поміркуйте про характер цих свідків, чоловіків і жінок, які дали світові найвище етичне вчення, коли-небудь створене. Навіть за свідченням їхніх супротивників, вони дотримувались його в своєму житті. Спробуйте уявити собі наступний, психологічно безглуздий варіант: невелика групка вщент розбитих боягузів одного чудового дня збирається в світлиці – і через кілька днів перетворюється на єдину монолітну групу, яку несила змусити мовчати жодними переслідуваннями. Намагатися пояснити цю радикальну зміну всього лише жалюгідним обманом, який вони спробували нав’язати світові, – повна нісенітниця”.
Кеннет Скотт Латуретт писав: „Наслідки воскресіння і зішесття Святого Духа на учнів… мають величезне значення. Збиті з пантелику і розчаровані, люди, котрі з сумом згадували минуле, які сподівалися, що Ісус – „той, хто має врятувати Ізраїль”, обернулися на пристрасних свідків”.
Пол Литтл запитує: „Хто ж вони, ці люди, завдяки яким змінилася моральна структура суспільства: неперевершені брехуни чи введені в оману божевільні? В будь-який із цих варіантів повірити важче, ніж у факт воскресіння, і до того ж нема жодного, навіть найнезначнішого доказу на користь того чи іншого варіанту”.
Непорушна впевненість апостолів – аж до смерті – не піддається легким поясненням. Оріген сповіщає (енциклопедія „Британіка”), що Петро був розіп’ятий головою донизу. От як описує смерть Петра Герберт Воркман: „Як і провістив Господь наш, Петра перепоясали і повели на страту по Аврелійовій дорозі до місця поблизу садів Нерона на Ватиканському пагорбі, де так багато його братів були жорстоко страчені. На його прохання Його розіп’яли головою донизу, як негідного страждати так само, як і Господь”.
Гаролд Матінглі пише у своєму історичному трактаті: „Апостоли св. Петро і св. Павло підписали свої свідчення кров’ю”.
Тертуліан писав: „Ніхто не захоче вмирати, якщо він не певен у своїй правоті”. Гарвардський професор права Саймон Грінліф, який багато років навчав студентів, як добитися свідчень від очевидця і як визначити, чи правдиві їхні свідчення, доходить наступного висновку: „В усіх анналах військової історії не знайти прикладу такої героїчної вірності ідеї, терпіння й непорушної мужності. У них були всі можливі підстави, щоб ретельно переглянути засади своєї віри і свідчення великих фактів та істин, які вони відстоювали.
Апостоли довели власною смертю істинність своїх слів. Я переконаний: їхнім словам я можу вірити значно більше, ніж словам більшості моїх сучасників, які й вулицю не перейдуть, не те, що не підуть на смерть за все, у що вони вірять”.
