Луки 9:1-17 – 9:18-27

Луки 9:1-17 – Ісус посилає апостолів на проповідь і насичує п’ять тисяч народу

«І скликав Він Дванадцятьох, і дав їм силу та владу над усіма демонами, і вздоровляти недуги. І послав їх проповідувати Царство Боже та вздоровляти недужих. І промовив до них: Не беріть нічого в дорогу: ані палиці, ані торби, ні хліба, ні срібла, ані майте по двоє убрань. І в який дім увійдете, зоставайтеся там, і звідти відходьте. А як хто вас не прийме, то, виходячи з міста того, обтрусіть від ніг ваших порох на свідчення супроти них. І вийшли вони, та й ходили по селах, звіщаючи Добру Новину та всюди вздоровляючи.

А Ірод тетрарх прочув усе, що сталось було, і вагався, бо дехто казали, що Іван це із мертвих устав, а інші, що Ілля то з’явився, а знов інші, що ожив це один із стародавніх пророків. Тоді Ірод сказав: Іванові стяв я голову; хто ж Оцей, що я чую про Нього речі такі? І він намагався побачити Його.

А коли повернулись апостоли, вони розповіли Йому, що зробили. І Він їх узяв, та й пішов самотою на місце безлюдне, біля міста, що зветься Віфсаіда. А як люди довідалися, то пішли вслід за Ним. І Він їх прийняв, і розповідав їм про Боже Царство, та тих уздоровляв, хто потребував уздоровлення. А день став схилятися. І Дванадцятеро підійшли та й сказали Йому: Відпусти вже людей, нехай вони йдуть у довколишні села й оселі спочити й здобути поживи, бо ми тут у місці безлюдному! А Він їм сказав: Дайте їсти їм ви. Вони ж відказали: Немає в нас більше, як п’ятеро хліба й дві рибі. Хіба підемо та купимо поживи для всього народу цього. Бо було чоловіків десь тисяч із п’ять. І сказав Він до учнів Своїх: Розсадіть їх рядами по п’ятидесяти. І зробили отак, і всіх їх розсадили. І Він узяв п’ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив їх, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились! А з кусків позосталих зібрали дванадцять кошів…»

Будь-яка нова справа на початковій стадії буває втіленням задумки конкретної людини. Але якщо вона матиме успіх, за цією людиною підуть інші. Не заради того, щоб виконувати дрібну роботу, на яку немає часу в ініціатора справи, але щоб брати участь у його задумі і переймати на себе відповідальність. Залучення людей з боку іноді скрутне і обтяжливе для автора ідеї, але воно потрібне: одна людина не може робити все сама, і, потім, вона не вічна.

Наскільки важливішим було те, що Ісус довірив нести Своє служіння Своїм найближчим послідовникам. Він на відміну від них знав, що Йому недовго бути з ними. Він знав, що незабаром Його чекає жахлива доля. І хоча наприкінці 9-го розділу Євангелія від Луки Він почне пояснювати це Своїм учням, вони зрозуміють це і повірять лише згодом. Але Він вже розділяє з ними Своє покликання. Вони повинні дізнатися, що їм робити, повинні навчитися довіряти Богові так, як довіряє Він. Звичайно, сповіщаючи людям істину про Царство, вони свідчитимуть їм про Ісуса, а не про себе. Але Ісус довірив їм брати участь у Його роботі.

Це само по собі наділяє їх певним статусом. Це дивно, бо вони ну ніяк не справляють враження царських посланців. Вони повинні приректи себе на убогість, задовольнятися тим, що люди даватимуть їм, раз взялися за Ісусову справу – сповіщення Благої звістки і зцілення тих, хто цього потребує. У чомусь вони схожі на мандруючих філософів з числа тих, що час від часу з’являлися на Близькому Сході, але Ісус забороняє їм брати із собою дорожні сумки, в які мандруючі учителі складали подаяння. Від початку і до кінця це є небезпечним заходом віри.

Ця подорож учнів з метою проповіді і зцілення і служила, і не служила зразком для церкви після П’ятидесятниці. Ніде ми не чуємо, щоб рання церква здійснювала щось подібне. Безумовно, потрібна була велика віра, щоб творити те, що вони робили; члени єрусалимської общини, які продавали своє майно і віддавали гроші в церкву, без залишку віддавали себе Царству Божому, як і Дванадцять у цій ситуації. Але Лука в Діях Апостолів не згадує про те, що рання церква як стратегію перейняла описаний в Євангелії метод благовістя. Мабуть, це було частиною необхідної та унікальної Ісусової місії.

У нашому фрагменті Ісус запрошує учнів стати Його співпрацівниками, коли доручає їм нагодувати всю цю безліч людей. Учні, природно, збентежені: що це означає? Навіть якщо б їм потрібно було самим купити хліби, хіба могли вони роздобути стільки хліба, щоб нагодувати такий натовп? Те, що тепер зробить Ісус, буде наочною демонстрацією того, що належить робити їм самим, покладаючись у своїх мандрах на Божу турботу. Ісус розвиває цей момент. Закликаючи силу Бога, Творця фізичного світу і Подавця життя, він спокійно дякує Богові за Його дари, благословляє, переломлює і доручає здивованим учням роздати хліб не менш здивованому натовпу.

Людям ця історія часто здається неймовірною. Одні думають, що, коли Ісус велів усім сісти на траву і дав для них кусень хліба, Він Своїм прикладом спонукав їх поділитися з іншими їжею, яку багато хто узяв із собою. Інші висувають свої гіпотези, що ясно суперечать тексту чотирьох Євангелій. Звичайно, якби учні знали, що хоч би в когось є з собою їжа, то проблеми б не виникло. Але сьогоднішнього читача запрошують тут, як і учнів на початку розділу, наважитися ступити в невідомість, у світ, де діють інші закони, а значить, повністю довіритися Богові. Оперуючи нашими уявленнями про закономірності цього світу, це – все одно, що запропонувати нам відправитися в дорогу без палиці і торби, без їжі і грошей. У нас немає права відступати, як часто роблять, намагаючись зберегти логіку і не вирішуючи питання. Християни, бажаючі, щоб євангельська історія стала їх власною історією, від початку і до кінця здійснюють небезпечну пригоду віри.

Проте цю віру ніяк не назвеш сліпою. Нас не закликають вірити в те, що Ісус, так би мовити, витворяв різні трюки. Він не був магом. І в цьому винятковому випадку, коли Він наситив натовп, Він лише хотів показати, що творча Божа сила особливим чином сходить на світ через Нього – як і у випадках зцілень, але більшою мірою. І, коли євангелісти описують цей епізод словами, добре знайомими пізнішій церкві у зв’язку з обрядом Таємної Вечері: (Він «узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм» Лк. 22:19), ми, християни, повинні відчувати спонукання просити, щоб в усьому, що ми робимо, сходила та ж цілюща і творча сила.

Тим часом на горизонті з’являється грозова хмара. Досі Ісусу вдавалося сторонитися Ірода, але той факт, що Він послав учнів благовістити, не міг залишитися непоміченим запальним тетрархом. Питання «Хто такий Ісус?» продиктоване не простою безневинною цікавістю. Якщо пророк Ісус з того ж тіста, що Іван Христитель і Ілля, то це не може не завдати шкоди багатому і деспотичному царю юдеїв. Якщо тільки він не завдасть удару першим.

Луки 9:18-27 – Петро оголошує Ісуса Месією

«І сталось, як насамоті Він молився, з Ним учні були. І спитав Він їх, кажучи: За кого Мене люди вважають? Вони ж відповіли та сказали: За Івана Христителя, а ті за Іллю, а інші, що воскрес один із давніх пророків. А Він запитав їх: А ви за кого Мене маєте? Петро ж відповів та сказав: За Христа Божого! Він же їм заказав, і звелів не казати нікому про це.

І сказав Він: Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і буде Він убитий, але третього дня Він воскресне! А до всіх Він промовив: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але занапастить чи згубить себе? Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів. Правдиво ж кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Царства Божого.»

Якось я запитав свого друга: «Коли ти уперше зрозумів, що хочеш стати філософом?» (У цей час він був вже професором філософії із стажем.)

«О, це просто, – відповідав він. – Я це зрозумів, коли сидів на своїй першій студентській лекції. Сидів і раптом зрозумів, що моє життя має бути пов’язане саме з цією справою».

Можливо, це незвичайно – хоча багато людей повідомляють про такі ж моменти ясності, прозріння і прямого покликання. Але тут є і інша сторона монети. Коли інші дізналися, що він має бути філософом? Було б мало користі, якби він прийшов після цієї першої лекції до своїх викладачів і сказав: «От воно! Таке життя – якраз для мене!» Йому б відповіли, що спершу він повинен впоратися з першим щотижневим завданням, потім – з другим – і так далі. Через декілька місяців йому, можливо, сказали б, що в нього непогано виходить. І, можливо, десь через рік однокурсники сказали б йому, що він досяг успіху. Але лише через декілька років, після того, як він вивчить предмет з усіх боків, напише довгі дисертації, прийме участь у семінарах і виконає масу умовностей, старі академіки, можливо, скажуть цьому блискучому студентові, що він нарешті дозрів для наукової діяльності. Повинен минути чималий термін між першим відчуттям свого покликання і визнанням з боку інших людей.

В Ісусовому випадку ми знаємо, що Його покликання яскравим чином було підтверджено в момент Його хрищення. Лука ясно дає зрозуміти, що це покликання простежується вже в дитинстві Ісуса – у віці дванадцяти років Він задається не питанням, чи є в Нього це покликання, а питанням, що воно означає.

Частково це покликання означало, що Ісус, не відкриваючись як Месія, має залучитися до незвичайного громадського служіння. Його служіння Месії повинне було відрізнятися від того, чого чекали люди, і ця невідповідність, як вже показав Лука, сама по собі була ризикованою – з Ним ледь не розправилися в Назареті. З цієї причини навіть Іван Христитель був збентежений, не розуміючи, що ж таке відбувається.

Ісуса знали як пророка, і коли люди задавалися питанням, що Він задумав, вони виходили з прикладу древніх і нових пророків, від Іллі до Івана Христителя. Деякі, можливо, намагалися ототожнювати Ісуса з фігурою Іллі, який, згідно Мал. 4:5, повинен повернутися на землю, щоб сповістити «день Господній… великий й страшний». Поза сумнівом, вони вважали, що Бог збирається зробити через Ісуса якусь велику дію.

Але Ісус був кимсь більшим. Пророком Він, звичайно, був; але Він не просто вказував на якесь віддалене, прийдешнє Царство Боже – Його стараннями це Царство з’являлося перед людськими поглядами і приходили в рухи події, сприяючі його остаточному встановленню на землі. Рано чи пізно Йому довелося б поставити перед учнями те питання, яке ми чуємо в цьому уривку. На відміну від натовпу, учні зуміли заглянути за завісу невидимого; хоча Ісус не відповідав повністю їх уявленням про Месію, те поєднання сили, влади, розуміння Писань і їх виконання, яке вони бачили в Ньому, було занадто переконливим, щоб означати щось інше. Важливо було також і те, що Він призвав саме Дванадцять – число глибоко символічне; проте будь-хто міг би зробити те ж і помилитися. Відправити їх благовістити і робити те, що робив Він сам, теж було чимось незвичайним. Їх власне самовизначення стало залежати від ідентифікації особи їх Учителя, і вони могли на поставлене перед ними питання дати лише одну відповідь: «Ти – Месія, помазаний Богом Цар».

В оповіданні Луки Ісус виявляється між двох вогнів, зустрічаючи опір фарисеїв – з одного боку, і Ірода – з другого. Тому немає нічого дивного в тому, що не лише Дванадцяти, але і кожному, хто бажає йти за Ним, Ісус провіщає труднощі і небезпеки в майбутньому. Усе у світі перекинеться, і всякий, хто хоче пережити цей час і бути присутнім при явленні Царства Божого, має бути готовий перевернути все життя і внутрішньо змінитися. Всупереч тому, що говорять багато доброзичливих євангелістів і проповідників, Ісус ніколи не обіцяв легкого життя і виконання всіх наших бажань тим, хто піде за Ним. Він говорив зворотне. Щоб врятувати своє життя, ви повинні втратити його. Якщо ви не хочете опинитися в числі тих, хто посоромився «Сина Людського», то визнайте Його. Іншими словами, коли Месія прийде судити світ Божий – чого євреї чекали найбільше, – Він визнає лише тих, хто був готовий йти за Ним – яким би небезпечним і «ганебним» не було це слідування.

Швидкий перехід Ісуса від питання, за кого вони Його вважають, до заклику йти за Ним навіть ціною смерті досить ясно показує, що у своїй християнській вірі ми не можемо відділяти переконання від дій. Як вже раніше сказав Ісус, немає користі повторювати «Господи, Господи!», якщо не робиш того, про що Він просить. Особа Ісуса і Його покликання невід’ємні одне від одного. Тому, якщо ви шукаєте спілкування з Ісусом, вам слід або прийняти усе, або не приймати нічого. У Царстві Божому третього не дано. І, усвідомлюючи це завдання, не забудемо звернути увагу на молитву, важливість якої Лука підкреслює в цьому і наступному уривках. Адже не випадково те, що істина і покликання відкривалися під час молитов Ісуса. І в цих молитвах він також віддавався Богові без залишку.

Попередній запис

Луки 8:26-39 – 8:40-56

Луки 8:26-39 – Зцілення біснуватого «І вони припливли до землі Гадаринської, що навпроти Галілеї. І, як на землю Він вийшов, ... Читати далі

Наступний запис

Луки 9:28-45 – 9:46-62

Переображення Господнє, Карл Генріх Блох Луки 9:28-45 – Переображення «І сталось після оцих слів днів за ... Читати далі