Біблія: чи можна на неї покладатися?

Новий Завіт – це основне джерело історичних відомостей про Ісуса. Саме тому і в 19-му, і у 20-му століттях робилося стільки спроб поставити під сумнів достовірність біблійних документів. Потік цей не зменшується й досі, хоча звинувачення в недостовірності не мають жодних історичних обґрунтувань, а багато їх давно спростовані археологічними дослідженнями й відкриттями.

Якось я читав лекцію в Арізонському університеті. Після лекції-диспуту просто неба до мене підійшов викладач літератури: він привів сюди всіх своїх студентів. Він сказав:

– Шановний професоре Мак-Дауелле, усі ваші твердження про Христа базуються на одному-єдиному документі другого століття. Це неісторично. Саме сьогодні я пояснював студентам, що Новий Завіт просто ніяк не може дати точного опису життя Христа, адже він написаний набагато пізніше.

А я йому відповів:

– Дорогий колего, ваші уявлення про Новий Завіт застаріли на 25 років.

Точка зору професора на біблійні записи про Христа запозичена в німецького критика Ф. Баура. Баур вважав, що більша частина Нового Завіту написана не раніше кінця 2-го століття Р. Х. Він розглядав Новий Завіт насамперед як зібрання міфів та легенд, які склалися за тривалий проміжок, що відділяє життя Ісуса від моменту їх запису на папері.

Однак уже до початку 20-го століття знахідки археологів підтвердили точність рукописів Нового Завіту.

Новознайдені давні папіруси (рукопис Джона Ріланда, 130 р., папіруси Честера Вітті, 155 р., Бодмерські папіруси 200 р.) стали ланкою, що зв’язує період життя Христа і давно відомі рукописи пізнішого періоду.

Міллар Барроуз (Йєльський університет) писав: „Порівняння грецької мови Нового Завіту з мовою новознайдених папірусів підсилило впевненість у тому, що тексти Нового Завіту дійшли до нас без перекручень”.

Такого роду відкриття підвищили довіру вчених до Біблії як джерела інформації. Уїльям Олбрайт, видатний археолог зі світовим ім’ям, писав: „Уже тепер ми можемо з цілковитою впевненістю стверджувати: немає серйозних підстав вважати, що якась із книг Нового Завіту була написана після 80 року Р. Х. – тобто на два повних покоління раніше датування 130-180 р., прийнятого в наші дні у найрадикальніших критиків Біблії”.

Він ще раз висловив це переконання в інтерв’ю журналу „Християнство сьогодні”: „Я вважаю, що всі книги Нового Завіту написані хрещеними євреями у 40-80-ті pp. І ст. Р. Х. (найвірогідніше – між 55 і 77 роком)”.

Запитайте будь-якого археолога: „Кого вважають найбільшим археологом з усіх, що коли-небудь жили?” Вам назвуть сера Вільяма Рамсі. Він належав до німецької історичної школи, яка вважала, що Книга Дій написана в середині II ст. Р. Х., а зовсім не у І ст., як це стверджується в тексті. Читання критиків Книги Дій переконало його в тому, що описані в ній факти тієї епохи (50 р. Р. Х.) не заслуговують на довіру, а тому не варті уваги історика. Тому у своїх дослідженнях Малої Азії він не звертав на Новий Завіт ніякої уваги.

Проте, врешті-решт, у процесі роботи йому довелося звернутися до писання Луки. Він відзначив бездоганну точність історичних деталей, і поступово його ставлення до Книги Дій змінилося. Він був змушений визнати, що „Лука – першокласний історик. Цей автор має стояти поряд із найбільшими істориками світу”.

Саме точність у найдрібніших деталях переконала Рамсі, що Книга Дій не могла бути написана у II ст., що це документ середини І ст. У наш час чимало ліберальних дослідників погодилось на значно раніше датування Нового Завіту.

Доктор Джон Робінсон у книзі „Нове датування Нового Завіту” дійшов дуже сміливих висновків. У ході досліджень він переконався, що весь Новий Завіт написаний до падіння Єрусалима (70 р. Р. Х.).

За наших днів представники так званої „формальної критики” стверджують, що матеріали, які склали Новий Завіт, переказувались усно аж до тієї миті, коли їх записали у формі Євангелій. Хоч ці критики визнають, що розрив у часі був би значно меншим, ніж це вважали раніше, вони, однак, все ж переконані, що євангельський опис подій набрав фольклорної форми (легенди, казки, міфи, притчі).

Найважливіший аргумент проти ідеї фольклорного розвитку полягає в тому, що період усної передачі матеріалу (як його визначають критики) був надто коротким, щоб могли виникнути всі ті зміни в матеріалі, про які говорять критики.

Ось що говорить про короткість часового відрізку, який передував написанню Нового Завіту, Саймон Кістемейкер, що викладає Біблію у Дортському коледжі: „Нагромадження фольклору у примітивних народів – це завжди поступовий процес, який триває століттями. Він вимагав участі багатьох і багатьох поколінь. Якщо ж послухати „формальних критиків”, то вийде, що євангельські історії були створені і зібрані ледве не за життя одного покоління! Створення окремих елементів Євангелій у них перетворюється на якийсь швидкісний процес, спресований у часі”.

Ал. Мак-Ніл, у минулому професор богослів’я в Дублінському університеті, спростовує гіпотезу усного розвитку, висунуту формальними критиками. Він вказує, що їм варто було б звернути увагу на традиції збереження слів Ісуса. Якщо уважно прочитати вірші з 1 Кор. 7:10 і 12:25, то зрозуміло, що промови Ісуса старанно запам’ятовувалися, що існувала традиція запису Його слів.

В єврейській релігії прийнято, щоб учень твердо запам’ятовував слова рабина. Хороший учень схожий на закритий посуд, з якого не витікає жодна крапля (Мішна, Авот, 11,8). За теорією К. Ф. Бьорні („Поезія нашого Господа”, 1925), слова Христа передавалися у вигляді віршів арамейською мовою – так їх було легше вивчати напам’ять.

Пол Майєр, професор стародавньої історії в університеті Західного Мічигану, пише: „Твердження, ніби християнство „висиджувало” великодній міф протягом століть або що джерела були написані значно пізніше подій, – просто не відповідають фактам”.

Аналізуючи формальну критику, Вільям Олбрайт писав: „Тільки сучасні гуманітарії, які не володіють ні історичним методом, ні історичною перспективою, могли сплести таку павутину спекулятивних міркувань, якою „формальні критики” оточили Євангеліє”.

На думку самого Олбрайта, двадцять чи навіть п’ятдесят років – надто малий термін, щоб суть і навіть конкретні слова, сказані Ісусом, могли бути піддані якимось значним перекрученням.

Часто, говорячи з кимсь про Біблію, я чую саркастичні зауваження:

– Хіба можна вірити Біблії? Адже вона написана дві тисячі років тому. У ній повно помилок і суперечностей.

Я завжди кажу таким співрозмовникам:

– Я вважаю, що я можу покластися на Біблію.

А потім розповідаю про випадок, що стався зі мною, коли я читав лекцію студентам-історикам. Зокрема, я сказав, що на користь істинності Нового Завіту можна навести більше доказів, ніж для будь-яких десяти античних творів разом узятих. Їхній професор сидів у куточку і посміхався, ніби кажучи: „Облиште, чого там!”

Тоді я запитав у нього:

– А чого ви посміхаєтесь?

Він відповів:

– Говорити історикам про вірогідність Нового Завіту – це просто нахабство!

Я дуже люблю, коли хтось робить мені подібні закиди: тоді я запитую завжди одне й те ж саме (і ще жодного разу не почув слушної відповіді).

– Скажіть, будь ласка, от ви – історик, і які ж критерії ви застосовуєте до літературного чи історичного твору, щоб визначити, наскільки він точний чи істинний?

Найдивовижніше, що ніяких критеріїв у нього не було. А в мене були, про що я йому тут же й сказав.

Я вважаю, що історична істинність і достовірність Святого Письма повинні перевірятися за тими ж критеріями, які використовують при перевірці будь-якого іншого історичного документа.

Військовий історик К. Кандерс описав і роз’яснив три основоположних принципи історіографії. Це – бібліографічна перевірка, перевірка внутрішніх і зовнішніх показів.

Попередній запис

А як щодо науки?

Своє невір’я в Христа дехто намагається виправдати такими словами: „Усе, що не доведене наукою, – або невірогідне, або взагалі не ... Читати далі

Наступний запис

Бібліографічна перевірка

Бібліографічна перевірка полягає у розгляді послідовності текстів, в яких документ дійшов до нас. Інакше кажучи (коли у нас нема оригіналу), ... Читати далі