Луки 7:18-35 – 7:36-50

Луки 7:18-35 – Ісус і Іван Христитель

«Про все ж те сповістили Івана учні його. І покликав Іван двох із учнів своїх, і послав їх до Господа з запитом: Чи Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам Іншого? А мужі, прийшовши до Нього, сказали: Іван Христитель послав нас до Тебе, питаючи: Чи Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам Іншого? А саме тоді багатьох уздоровив був Він від недугів і мук, і від духів злих, і сліпим багатьом вернув зір. І промовив Ісус їм у відповідь: Ідіть, і перекажіть Іванові, що ви бачили й чули: Сліпі прозрівають, криві ходять, очищуються слабі на проказу, і чують глухі, воскресають померлі, убогим звіщається Добра Новина. І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!

А коли відійшли посланці Іванові, Він почав говорити про Івана народові: На що ви дивитись ходили в пустиню? Чи на очерет, що вітер гойдає його? Та на що ви дивитись ходили? Може на чоловіка, у м’які шати одягненого? Аджеж ті, хто одягається славно, і розкішно живе, по палатах царських. На що ж ви ходили дивитись? На пророка? Так, кажу вам, навіть більше, аніж на пророка. Це той, що про нього написано: Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує! Кажу вам: Між народженими від жінок нема більшого понад Івана. Та найменший у Божому Царстві той більший за нього. І всі люди, що слухали, і митники визнали Божу волю за слушну, і охристились Івановим хрищенням.

А фарисеї й законники відкинули Божу волю про себе, і не христились від нього. І промовив Господь: До кого ж уподоблю людей цього роду? І до кого подібні вони? Подібні вони до дітей, що на ринку сидять й один одного кличуть та кажуть: Ми вам грали були, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, та не плакали ви… Бо прийшов Іван Христитель, що хліба не їсть і вина не п’є, а ви кажете: Має він демона. Прийшов же Син Людський, що їсть і п’є, а ви кажете: Чоловік Цей ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників. І виправдалася мудрість усіма своїми ділами.»

Дістаньте монету зі своєї кишені і подивіться на неї. Про що вона каже вам?

Моє питання полягає не в тому, наскільки ви багаті, якщо судити по цій монеті. І мене цікавлять не слова, які на ній вигравійовані. Я маю на увазі картинки, символи.

Перш ніж писати цю книгу, я відвідав Грецію і США; як завжди, я привіз додому кілька тамтешніх монет. На лицьовій стороні грецьких монет – зображення героїв старовини: Олександр Великий на монеті в 100 драхм, філософ Демокрит на монеті в 10 драхм. На зворотному боці в них символи: сонце з яскравими променями на першій монеті і сонце із сонячною системою – на другій. На американських монетах теж зображують героїв, правда, не таких древніх: на одній – Авраам Лінкольн, на іншій – Джордж Вашингтон. І символи на них, для тих, хто потрудиться їх розглянути, також вражають: Монтічело, будинок Томаса Джеферсона у Віргінії – на одноцентовій монеті, великий орел – на монеті в 25 центів.

Тепер уявіть, що ви ніколи не бачили ні книг, ні газет, ні фотографій, ні навіть вікон з кольоровими склом. Ви тільки бачили час від часу живописні полотна, різьблення, мозаїчні підлоги (якщо ви багата людина чи працювали на багатого) і – монети. Монети ви бачили найчастіше. У стародавньому світі вони були єдиним засобом масової інформації і основним способом передавати простим людям символічні повідомлення. Для євреїв, яким (в усякому разі теоретично) заборонялося робити зображення людей, вибір символів на монетах дійсно мав велике значення.

Коли Ірод Антипа підбирав символи для своїх монет, якраз за кілька років до громадського служіння Ісуса, йому найбільше подобався галілейський очерет. Ви могли бачити цілі зарості очерету, що гойдається на вітрі, на узбережжі Галілейського моря. Очерет символізував красу і родючість цих місць.

«Та на що ви дивитись ходили?» – запитує Ісус у натовпу, який ходив христитися до Івана, а тепер йшов за Ним. «Чи на очерет, що вітер гойдає його?» Іншими словами, ви дивилися на нового царя, подібного до древніх володарів? Якщо вони відразу не уловили суті справи, подальші міркування повинні спрямувати їх думки в потрібне русло. Ви ходили дивитися на тих, хто носить розкішний модний одяг? Якщо так, то ви не туди дивитеся: ті, що живуть у царських палацах, носять розкішний одяг. Тоді що ж ви шукали? Пророка? Так, ви бачили більше, ніж пророка. Цей пророк – особливий. Це – передовий Воїн, що готує шляхи Всевишньому.

Увесь цей довгий пасаж, що формально переказує розмову між Ісусом і Івановими посланцями, і, далі, загадкове звернення до натовпу висвічують одне і те ж питання: ким Себе вважає Ісус? Говорити про Ірода, з одного боку, нехай навіть побічно, і про Івана – з другого, – це спроба сказати щось про того, хто стоїть між ними. Чи дійсно Ісус могутній пророк? Чи дійсно Він новий цар, помазаний Богом, якому судилося змістити Ірода? А якщо ні, то хто Він?

Іван, що знаходився в темниці, був збентежений. Ісус робив не те, чого чекав Іван. Якщо Ісус і дійсно Месія, то чому Він не встановив те месіанське Царство, якого чекав Іван, – яке звільнило б полонених, подібних до нього? Навколо повно донощиків, і Ісус не поспішає прямо казати: «Я – Месія». Через декілька розділів ми почуємо, що Ірод вирішив убити Його (13:31), і тому пряме визнання такого роду було б невиправданим ризиком. Замість цього Він робить всілякі зцілення на очах в Іванових посланців і пропонує їм зробити висновки, допомагаючи їм прямою підказкою з Ісаї. (Деякі євреї і без того розцінювали ці цитати як пророцтво того, що зробить Месія, коли прийде; один з подібних «списків» Його діянь був виявлений у древньому сувої в Кумрані.) Саме такого роду Месією має намір бути Ісус: не безпосереднім суперником Ірода (хоча в результаті Його Царство кидає виклик усім Іродам і відмітає їх), але Царем, який діє абсолютно іншим чином, – зціляє людей і весь світ на всіх рівнях.

Якщо Ісус утілює зовсім інший тип царя, ніж Ірод, то Іван утілює зовсім інший тип пророка. Він не просто пророк серед інших пророків. Він – той, хто, за словами Малахії, повинен приготувати шлях Господові. У Малахії 3:1 вісник готує дорогу Господові, Який прийде в Храм і очистить його від всякої скверни, і явить суд і милість Божі всьому Ізраїлю. А в нашому уривку Пан, про якого йде мова, з’являється вже не просто Месією; Він – сам YHWH[*] Бог Ізраїлю, Який утілився. Саме тому, як ми можемо припустити (хоча спочатку це звучить несподівано), найменший у Царстві Божому більший, ніж Іван. Найменші серед тих, хто належить до нового руху, ініційованого Ісусом, більші, ніж найбільша людина, яка колись народжувалася донині. Це дійсно сильна заява, нехай навіть і недостатньо пряма, щоб Ірод зміг угледіти в ній виклик своєму правлінню. Втім, слухачі, що сиділи навколо і глибоко вникали в сенс, цілком могли зрозуміти, про що тут йшла мова. А хто не міг – той просто продовжував дивитися в усі очі, не розуміючи суті справи.

Таких були багато серед Ісусових сучасників: вони нарікали на надмірну суворість Івана, а потім скаржилися, що Ісус став душею суспільства, і це було занадто. Але Премудрість відкрилася, і ті, хто зрозумів, що відбувається, зможуть зрозуміти і те, як це станеться.

Сьогодні люди все ще судять про Ісуса виходячи зі своїх очікувань, замість того щоб зупинитися, вникнути у факти і зрозуміти, що ж відбувається. Вони досить часто роблять те ж саме з Ісусовими послідовниками – одних критикують за зайву суворість, інших – за зайву м’якість, одних – за надмірну абстрактність, інших – за надмірну приземленість. Але і тепер ті, у кого є очі, зможуть побачити Премудрість. Слідування за Месією, який частенько зовсім не такий, яким ми Його собі уявляли, завжди накладає вимоги; проте це єдина дорога до Божого Царства.

Луки 7:36-50 – Грішна жінка помазує Ісуса

«А один із фарисеїв просив Його, щоб спожив Він із ним. І, прийшовши до дому того фарисея, Він сів при столі. І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що, Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила… Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бож то грішниця! І озвався Ісус та й говорить до нього: Маю, Симоне, дещо сказати тобі. А той відказав: Кажи, Учителю. І промовив Ісус: Були два боржники в одного вірителя; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його? Відповів Симон, говорячи: Думаю, той, кому більше простив. І сказав Він йому: Розсудив ти правдиво. І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, а вона миром ноги мої намастила… Ось тому говорю Я тобі: Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить. А до неї промовив: Прощаються тобі гріхи! А ті, що сиділи з Ним при столі, почали гомоніти про себе: Хто ж це Такий, що прощає й гріхи? А до жінки сказав Він: Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!»

Коли ви розглядаєте картину, на що ви насамперед звертаєте увагу?

Одні відходять на відстань, щоб охопити поглядом усю картину з її барвистим колоритом, контрастами, півтонами.

Другі зосереджуються на конкретних персонажах. Щасливі вони чи сумні, благородні чи порочні, спокійні чи збуджені? Про що думають?

Третім подобається вникати в те, як художник своєю картиною спробував пояснити сучасні йому світ і час, громадські, а часом і політичні проблеми.

Четверті – можливо, самі художники – підходять до картини впритул і вивчають характерну для цього автора живописну манеру, те, як за допомогою вибраної кольорової гамми він досяг загального ефекту.

Тепер перед нами нова сцена, ще одно чудове «полотно» Луки, і тут можна застосувати будь-який з перерахованих підходів. Розповідь про прийом Ісуса, влаштований фарисеєм Симоном, так само повна значення і так само проникнута Євангелієм, як і всі новозавітні історії. Але тут видна ще і справжня майстерність художника, яка поміщає Євангеліє в живу тривимірну реальність.

Спочатку розглянемо загальний ефект. Хоча тут згадані і деякі інші люди, на першому плані – три персонажі: фарисей Симон, Ісус і безіменна жінка. (Часто припускають, що це та ж сцена, що описується в Мр. 14:3-9 і доповнюється деталями з Мт. 26 і Ів. 12, але, схоже, це не так.) Сцена прекрасно збалансована: Ісус утримує рівновагу між скандально-несамовитим поклонінням жінки і такою ж скандально-несамовитою грубістю хазяїна будинку, та все ж відчувається щось ще, щось таке, що по своїй силі не поступається почуттям цим двом: шаленство самого Ісуса. Баланс зміщується то в один, то в другий бік з силою і пристрастю.

Центральні персонажі, хоча їх портрети лише намічені кількома штрихами, виглядають живо і достовірно. Хазяїн дома-фарисей, який, мабуть, не вважає Ісуса ворогом – в усякому разі спочатку. У самому фарисейському русі розрізнялося кілька угрупувань. Більшість фарисеїв складали, так би мовити, партію правого крила з жорсткою лінією, але деякі, включаючи, ймовірно, і Симона, були готові слухати Ісуса. Симон чув чутку про те, що, можливо, Ісус пророк (7:16), і побажав сам це з’ясувати. І от тепер він думає, що знайшов відповідь (Ісус не може бути пророком, бо не розуміє, що це за жінка), і виявляється удвічі неправий (Ісус знає, ким вона була і хто вона є – прощена грішниця, – і знає думки Симона). Розповідаючи цю історію, Лука в перших двох фразах підкреслює, що Симон – фарисей і що саме в його будинок прийшли як Ісус, так і ця жінка.

Жінка – незвана гостя. Те, що сучасний Захід називає «приватним життям», у світі, де жив Ісус, було абсолютно незнайоме: двері часто залишались відчиненими, і жебраки, друзі, а то і просто цікаві перехожі могли зайти в будинок. Жінка, здається, збирається помазати Ісуса миром; потім ми дізнаємося, що цим вона виражає свою любов і вдячність, оскільки повністю прощена Богом; але зараз бачимо, що жінку, яка виявилася віч-на-віч з Ісусом, переповнюють почуття, і, ридаючи, вона обливає Його ноги сльозами, перш ніж відкрити свою алябастрову пляшечку. А потім, з найкращих мотивів, вона робить гірше: розпускає своє волосся (чого жодна пристойна жінка не дозволила б собі на публіці) і обтирає ними Його ноги. Не втомлюючись цілувати ноги Ісуса, вона, нарешті, здійснює те, заради чого прийшла, – помазує їх миром.

А тепер погляньте на цю картину очима художника, який передає своє світовідчуття, – отже, очима Луки, який показує, що буває, коли Божа любов в Євангелії вторгається в людське життя. Лука показав нам, як Ісус у Назареті, і пізніше у Своїй великій проповіді перевернув звичні уявлення про те, що станеться, коли Бог заснує Своє Царство. Це буде час щедрості, яка б’є через край, несподіваної благодаті, але при цьому – і суворого Божого суду. Тепер у наведеному епізоді ми бачимо, на що це буде схоже в реальності. Соціальні умовності відкидаються геть; прощення і любов стають новою нормою і народжують нові надії; людина виявляється не такою, якою її «сконструювало» суспільство, а такою, якою її бачить Бог. Подібна ж «відміна умовностей» зустрічається і в інших притчах у Луки: наприклад, у притчі про «блудного сина» (Лк 15) або в притчі про «фарисея і митника» (Лк 18). Лука жив у церкві, яка радісно сприйняла цю дивну звістку про Боже прощення. Багато євреїв відкинули звістку про Ісуса, а багато язичників прийняли її і потоком хлинули в церкву, у захваті від того (як і ця жінка), що їх гріхи прощаються щедрою любов’ю Бога.

Якщо ми уважно проаналізуємо цю сцену, ми, серед іншого, помітимо, що Ісус б’є фарисея його власною зброєю. Він, Симон, винен у негостинності – поведінці, рівноцінній в очах тих людей провині жінки, що розпустила своє волосся. Фарисей не знаходив внутрішнього примирення із самим собою і тому не зумів оцінити щедрої любові втіленого Бога, Який сидів за його столом. Для Луки істинна віра є те, що виникає, коли хтось дивиться на Ісуса і відкриває для себе Боже прощення; а підтвердженням цієї віри є любов.


[*] Невимовне ім’я Бога Ізраїлю; юдеї замінюють його словом «Господь»; у сучасній біблеїстиці найчастіше транскрибується як «Яхве», або «Ягве», і зводиться до др.-євр. дієслова зі значенням «бути». – Прим. пер.

Попередній запис

Луки 7:1-10 – 7:11-17

Луки 7:1-10 – Зцілення слуги сотника «А коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то ввійшов ... Читати далі

Наступний запис

Луки 8:1-15 – 8:16-25

Луки 8:1-15 – Притча про сіяча «І сталось, що Він після того проходив містами та селами, проповідуючи та звіщаючи Добру ... Читати далі