Луки 7:1-10 – 7:11-17

Луки 7:1-10 – Зцілення слуги сотника

«А коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то ввійшов у Капернаум. У одного ж сотника тяжко раб занедужав, що був дорогий йому, і вмирати вже мав. А коли про Ісуса почув, то послав він до Нього юдейських старших, і благав Його, щоб прийшов, і вздоровив раба його. Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив. І пішов Ісус із ними. І коли недалеко від дому вже був, сотник друзів послав, щоб сказати Йому: Не турбуйся, о Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, і раб мій одужає. Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди, то йде він, а тому: прийди, і приходить, а своєму рабові: зроби теє і зробить. Почувши ж таке, Ісус здивувався йому, і, звернувшись до натовпу, що йшов слідком за Ним, промовив: Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! А коли посланці повернулись додому, то знайшли, що одужав той раб!»

Солдат повільно продирається крізь джунглі. Перед ним завдання – захистити сільських жителів від терористів; на кожному кроці його підстерігає небезпека. Раптом він отримує по рації наказ. Його командир побачив, де ховається ворог. Слід виконувати негайно – не лише заради себе самого, але і щоб виконати до кінця свою роботу. Солдат чекав не цього, але його навчили виконувати накази без обговорень.

У деяких небезпечних професіях, якою, поза сумнівом, є професія військового, життєво потрібні подібного роду однозначний авторитет і беззаперечна покора. Авторитет діє тут подібно до машини: зверху надходить наказ, і кожен нижчестоящий чин робить те, що йому сказане, передаючи наказ своїм підлеглим.

Ми в більшості своїй живемо не в таких тяжких умовах. Завжди і скрізь є люди, яких ми шануємо. На роботі є люди, чиї рішення ми втілюємо і чиї інструкції наслідуємо. Але ми можемо помилково подумати, ніби влада і авторитет Божий не так визначені і більше схожі на ті моделі умовної влади, які ми знаємо за іншими сферами свого життя.

Суверенна влада Божа над світом, безумовно, проявляється з такою любов’ю і жалісливістю, що образ командуючого офіцера, що готує до битви війська чи проводить передислокацію, – навряд чи тут доречний. Але якщо ми думаємо, що влада Божа, яка проявляється в Ісусі Христі, не так абсолютна, як влада військового офіцера, то, згідно з наведеним фрагментом, ми не лише помиляємося – тут виявляється, що нам просто бракує віри.

Головне в цій історії не зцілення слуги; воно, звичайно, важливе, оскільки без цього сюжету не було б і розповіді, але це лише привід сказати те, що хоче особливо підкреслити Лука. Тут найголовніше – це віра сотника. От він – військовий офіцер середнього рангу, якому доручений пост у Капернаумі. Він отримує накази від свого командира, що знаходиться, можливо, у Кесарії, кілометрів за п’ятдесят звідси. І в нього є солдати, які навчені виконувати його накази; можливо, їм доручене стежити за тим, щоб обстановка була мирною.

У такій ситуації військові часто ставляться зневажливо до місцевого населення як нижчої раси, але ця людина, як видно з тексту, не така. Він любить і шанує юдеїв і навіть сплатив будівництво місцевої синагоги. Лука зображує його, як і іншого сотника в Діях 10, скромним язичником, який дивиться на Ізраїль і на Ізраїльського Бога з боку. Йому до душі культура і устої, які він бачить і які відкривають сотникові нову істину. Версія цієї розповіді у Матвія (Мт. 8:5-13) коротша, і в ній немає тих подробиць, за допомогою яких Лука підкреслює шанобливість і упокорювання сотника, що посилає дві групи вісників до Ісуса.

Отримавши другу звістку, Ісус здивований; а ми дивуємося з Його здивування! Зазвичай в Євангеліях сам Ісус робить і каже такі речі, які вражають людей; це – одне з тих небагатьох місць, де сам Ісус здивований. А причиною тому – абсолютна віра цієї людини. Це не абстрактна віра в Бога, вчення чи догму. Це проста і ясна віра в те, що як Ісус сказав – так воно і буде. Сотник дивиться на Ісуса як на військового офіцера, що має владу над хворобами і здоров’ям. Раз Ісус каже, що хтось видужає, значить, так і буде. Що може бути простіше?

Звідки в нього взялася така віра, ми не знаємо. Якщо він якийсь час жив у Капернаумі, він, поза сумнівом, чув про Ісуса і, можливо, бачив вже, як Він здійснює Свої чудові зцілення. Він визнав, що Ісус має таку владу, яка змете будь-які перешкоди. Як і інший сотник, дещо далі (23:47), він побачив Ісуса і був готовий зробити на крок більше, ніж Ісусові співвітчизники, тим самим показуючи, що в ньому діє Бог.

Таким чином ця розповідь утілює на практиці те, що було висунене на перший план у попередньому розділі. Землякам Ісуса не слід було сторонитися язичників, таких, як цей сотник, і замикатися в закрите святе співтовариство. Навіть за відсутності відповідних релігійних ознак, цей сотник уловив зміст юдейської віри: єдиний істинний Бог Ізраїлю – це суверенний Бог, Господь неба і землі. І він уловив цю думку разом з новою думкою, що вражає: цей єдиний істинний Бог особисто є присутнім і діє в Ісусі з Назарету. Лука представляє нам цього язичника як приклад для усіх неєвреїв, чия віра зробить їх частиною древнього народу Божого, щоб і вони змогли розділити благословення зцілення і спасіння.

Порівняйте молитву цього сотника з тими молитвами, які ми часто звертаємо до Бога. «Господи, – подумки кажемо ми, – я б хотів, щоб Ти зробив це, якщо можливо… але я знаю, що Ти, можливо, не бажаєш цього, або зробити таке важко, а то і неможливо…» І ми йдемо далі своєю дорогою в повній розгубленості, не до кінця розуміючи, чи дійсно ми про щось попросили Бога чи ні. Звичайно, іноді ми наполегливо просимо про щось, а відповідь – негативна. Бог зберігає за Собою право давати таку відповідь. Але наведений епізод показує, що ми не повинні відчувати нерішучості, коли просимо Бога. Ісус – Господь світу чи ні?

Луки 7:11-17 – Воскресіння сина вдови

«І сталось, наступного дня Він відправивсь у місто, що зветься Наїн, а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: Не плач! І Він підійшов, і доторкнувся до мар, носії ж зупинились. Тоді Він сказав: Юначе, кажу тобі: встань! І мертвий устав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм! І розійшлася ця чутка про Нього по цілій Юдеї, і по всій тій країні.»

Де ж тут віра? Слуга сотника був зцілений по вірі свого хазяїна, а в цій історії єдиний, хто вірить у можливість воскресіння померлого, – це сам Ісус. Хоча Він любить бачити прояви віри, Він цим не пов’язаний, і в даному випадку Він діє вільно, з чистого співчуття, просто щоб зробити щось таке, чого ніхто не міг би і уявити.

Лука ясно хоче, щоб ми провели зв’язок між цією сценою і тією, в якій Він сам, єдиний Син у Своєї Матері, убитий і покладений у гробницю за стінами Єрусалиму. У цьому фрагменті, звичайно, юнак тимчасово повернений до звичайного життя і рано чи пізно помре. Наприкінці своєї історії Лука розповість нам про нове Ісусове життя, в якому вже не буде смерті.

Осмислимо цей епізод і дозволимо йому захопити нас. Уявимо себе, що йдемо серед натовпу неподалік від похоронних носилок у жаркий галілейський день, затьмарений горем для родичів померлого юнака. Смерть – справа звичайна, і кожен знає, що треба робити. Тут є професійні плакальники, які голосять так голосно, що друзі і родичі покійного і звичайно ж його мати можуть і самі наплакатися і наридатися уволю, не бентежачись тим, що це побачать сторонні. (Наскільки цей звичай людяніший, ніж клінічно-безпристрасна помпезність сучасних західних похоронів!) Супроводжуючи померлого, люди несуть із собою пахощі, щоб натерти ними тіло перш, ніж загорнути його в похоронні пелени, щоб тим самим усунути сморід розкладання. Ви вийшли зі свого рідного будинку і йдете вулицями до міських брам. Смерть у маленькому близькосхідному поселенні зачіпає кожного. Сімейні поховання робляться на певній відстані від міста: ймовірно, у невеликій печері на схилі пагорба, де раніше був похований чоловік і батько юнака і де залишене місце для наступних поховань. Саме туди спрямовується процесія.

Потім несподівано наближаються якісь подорожні. Чоловік веде за собою маленьку групу своїх послідовників. Хтось впізнав Його: Верхня Галілея – не така вже велика територія, і Він, схоже, виріс у сусідньому містечку (Наїн знаходиться в п’яти кілометрах від Назарету). Він дивиться на вдову, що втратила сина, свою останню надію, і, здається, чужа біда чіпає Його серце. Він підходить і щось каже їй – а потім, на загальний подив і жах, торкається до носилок. (Цього зазвичай ніхто не міг робити, окрім найнятих носильників; дотик до трупа чи до носилок, або навіть до носильників міг осквернити.) Потім – найбільше потрясіння – Він каже юнакові: «Встань!»… і той встає. Уся похоронна процесія приходить у стан нестримного захвату, що граничить з недовірою.

Вони не знають, на кого дивитися – на юнака, що ожив, на його здивовану матір або на цього Незнайомця, що зробив те, що робили древні пророки, Ілля і Єлисей. (У розповіді Луки звучать відгомони 1 Царів 17 і 2 Царів 4.) «Зглянувся Бог над народом Своїм», – кажуть вони.

Погляньте на всю цю сцену ще раз; але тепер не очима стороннього спостерігача, а очима постраждалої сторони. Згадайте момент з власного життя цього тижня чи цього року, що став для вас самих сильним потрясінням. Можливо, це щось таке, що за вашими відомостями мало статися, – наприклад, якась аварія в будинку чи на роботі. Можливо, це щось таке, чого ви завжди побоюєтеся, раптовий нещасний випадок або хвороба, трагедія або скандал. Увійдіть до самої сцени, якщо можете, з молитвою; відчуйте скорботу і крах усіх надій, гіркоту і гнів. Потім погляньте: до вас наближається Ісус. Не переривайте молитви і дайте Йому підійти, промовити, доторкнутися, наказати. Можливо, Він скаже не те, чого ви хотіли б. Але якщо так вийшло, що Він є присутнім поряд з вами, то це якраз те, чого ви особливо потребуєте. Раз Він тут, з вами, в епіцентрі трагедії, ви переживете все це.

Ці дві історії (про слугу сотника і про сина вдови), якими починається Лк. 7, важливі в оповіданні Луки з двох причин. По-перше, вони підхоплюють заповіді 6-го розділу і наочно показують, що міняється в земному житті, коли Бог щедро виливає Свою любов. По-друге, вони готують нас до важливого питання: ким вважає Себе Ісус? Що кажуть ці Його дії про Його власну роль, покликання і місію?

Попередній запис

Луки 6:27-38 – 6:39-49

Луки 6:27-38 – Любов до ворогів «А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить ... Читати далі

Наступний запис

Луки 7:18-35 – 7:36-50

Луки 7:18-35 – Ісус і Іван Христитель «Про все ж те сповістили Івана учні його. І покликав Іван двох із ... Читати далі