Луки 6:1-11 – 6:12-26

Луки 6:1-11 – Вчення про суботу

«І сталось, як Він переходив ланами, у суботу, Його учні зривали колосся та їли, розтерши руками. А деякі з фарисеїв сказали: Нащо робите те, чого не годиться робити в суботу? І промовив Ісус їм у відповідь: Хіба ви не читали того, що зробив був Давид, коли сам зголоднів, також ті, хто був із ним? Як він увійшов був до Божого дому, і, взявши хліби показні, яких їсти не можна було, тільки самим священикам, споживав, і дав тим, хто був із ним? І сказав Він до них: Син Людський Господь і суботі!

І сталось, як в іншу суботу зайшов Він до синагоги й навчав, знаходився там чоловік, що правиця йому була всохла. А книжники та фарисеї вважали, чи в суботу того не вздоровить, щоб знайти проти Нього оскарження. А Він знав думки їхні, і сказав чоловікові, що мав суху руку: Підведися, і стань посередині! Той підвівся і став. Ісус же промовив до них: Запитаю Я вас: Що годиться в суботу робити добре, чи робити лихе, душу спасти, чи згубити? І, позирнувши на всіх них, сказав чоловікові: Простягни свою руку! Той зробив, і рука його стала здорова! А вони переповнились лютістю, і один з одним змовлялись, що робити з Ісусом?…»

Один мій родич любить розповідати, як він одного разу літав зі своїми колегами в Ірландію, щоб подивитися регбі. Коли вони вийшли з літака, не було ніяких митників, які б їх там чекали. І от двоє-троє з них заради жарту зайшли в службові будки, наділи кашкети, які там знайшли, і стали з серйозним виглядом перевіряти паспорти в інших прибулих пасажирів. Хоча в них не було жодних офіційних повноважень, схоже, їх розіграш вдався. Кожного разу, слухаючи цю розповідь, я намагаюся уявити, що сталося б, якби туди прийшли справжні митники; але про це історія, як воно часто і буває, умовчує.

Мабуть, таке ж враження справляв Ісус на спостерігачів. У Нього не було жодної офіційної посади. Він не був священиком (священики зобов’язані були учити народ Закону). Він не належав до жодної з відомих партій. Одну з таких партій, наприклад, складали фарисеї, які всіма силами намагалися нав’язати суспільству своє розуміння того, як слід дотримувати Закон. Як учитель, Ісус також не пройшов жодної формальної підготовки.

Та все ж, так би мовити, Він стояв у зоні прибуття пасажирів, давав усім вказівки, а деяким – навіть дозвіл робити те, що раніше для них здавалося неможливим. Ким же Він сам Себе вважав? Це фактично головне питання, яке задає Лука. Луку цікавить не те, чи «дотримуємо ми суботу», а те, ким вважав Себе сам Ісус.

Перший інцидент здається дуже складним, поки ми не вникнемо в його суть. Ісус стверджує, що Він і Його люди знаходяться в тому ж положенні, в якому був Давид зі своїми людьми. Якщо для них було зроблено виключення з прийнятого правила, то, значить, таке виключення можливо і для Нього. Зазвичай лише священики у святилищі їли «хліб показний»[*] (особливий хліб, що символізував присутність (показував) Бога серед Його народу); але Давид заявив, що і він має на це право. Чому? Можливо, тому, що він був повноправним царем Ізраїлю. Самуїл помазав його, коли він був ще юнаком, і оголосив його царем; але трон все ще був зайнятий Саулом. В описуваний момент Давид вів за собою різношерсту групу своїх послідовників, ховаючись від Саула і вичікуючи повноти своїх повноважень.

Це красномовно за всякі слова говорить про Ісуса. Адже і Він, як намагається показати нам Лука, помазаний як Цар над Ізраїлем. Він теж йде з групкою послідовників, що здаються досить дивними людьми. І от, підібравши біблійний образ, який добре знайомий Його слухачам (хоча багато, ймовірно, його так і не зрозуміли), Він поводиться як суверенний «Син Людський», якого Бог Ізраїлю свого часу проголосить істинним Царем. Тоді, нарешті, опоненти угамуються, і буде відновлений порядок.

У такому разі не особливо велике значення мав той факт, що учні Ісуса порушували суботу. Їх поведінку можна було розцінювати як порушення суботи і як законну дію. Усе залежало від того, яких правил дотримувалися люди в питанні дотримання суботи. Значення мав той факт, що Ісус був майбутнім Царем, що мав право усувати, коли це необхідно, навіть священну суботу. А Він, схоже, вважав, що це необхідно; очікувалося настання нового Божого світу, і правила, які підходили для старого світу, мали бути переглянуті.

Для багатьох сьогоднішніх християн дотримання суботи – не більше ніж елемент історії єврейського народу. Хтось досі її дотримує; але багато людей у західному світі згадують про неї як про правило, в якому дуже давно відпала необхідність. Для Ісусових сучасників субота була одним з головних символів, що дозволяла зберегти обличчя обраного Богом народу у ворожому світі. Теперішнім західним християнам легко сміятися над євреями часів Ісуса і говорити, що вони, ніби, турбувалися про дурниці. У нашому світі, у нашому суспільстві є багато такого, що стало для нас не менш важливим – і, можливо, з подачі самого Бога, – чим було дотримання суботи для євреїв.

Інша розповідь – про зцілення людини зі всохлою рукою – довершує справу. Важливо, щоб Бог-Творець був шанований у тому, що Ним створене. Ісус запитує: слід врятувати життя чи погубити його? У даному випадку Ісус не зробив нічого, що з погляду офіційного юдейського Закону або негласних фарисейських правил було б чимось протизаконним. Він навіть не доторкнувся до людини. Веління простягнути руку не можна вважати «дією», а, отже, чимось забороненим. Але досить і того, що Ісус Своїм вчинком дає ясно зрозуміти, що Він має право на власний розсуд розпоряджатися законами і переданнями старців. Лука готує нас до того, що станеться далі, коли Ісус із зростаючої общини Своїх послідовників створить новий Божий Ізраїль – народ, який стане жити в Нову Божу Еру. Цей народ, відданий Ісусові як своєму істинному Цареві, істинному «Синові Людському», вже може святкувати початок нового «тижня». Він більше не пов’язаний законом суботи, атрибутом старого творіння, що відмирає.

Луки 6:12-26 – Блаженства

«І сталось, що часу того Він вийшов на гору молитися, і перебув цілу ніч на молитві до Бога. А коли настав день, покликав Він учнів Своїх, і обрав із них Дванадцятьох, яких і апостолами Він назвав: Симона, якого й Петром Він назвав, і Андрія, брата його, Якова й Івана, Пилипа й Варфоломія, Матвія й Хому, Якова Алфієвого й Симона, званого Зилотом, Юду Якового, й Юду Іскаріотського, що й зрадником став.

Як зійшов Він із ними, то спинився на рівному місці, також натовп густий Його учнів, і безліч людей з усієї Юдеї та з Єрусалиму, і з приморського Тиру й Сидону, що посходилися, щоб послухати Його та вздоровитися із недугів своїх, також ті, хто від духів нечистих страждав, і вони вздоровлялися. Увесь же народ намагався бодай доторкнутись до Нього, бо від Нього виходила сила, і всіх вздоровляла.

А Він, звівши очі на учнів Своїх, говорив: Блаженні убогі, Царство Боже бо ваше. Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете. Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви. Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім’я ваше за Людського Сина. Радійте того дня й веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні. Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, тепер ситим, бо зазнаєте голоду ви. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та плакати. Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!»

Уявіть, що ви – шкільний учитель з фізкультури. Одного разу ви виходите на шкільний майданчик, де група дітей ганяє м’яч. Ви йдете до них і просите їх зібратися в коло. Потім ви починаєте, повільно, але вірно, відбирати з них одинадцять. Вам немає чого щось казати. Ви просто набираєте одинадцять чоловік і кудись їх відводите. Кожен здогадається, що ви робите. Ви складаєте футбольну команду.

Допустимо, ви починаєте працювати зі своєю командою, готуючи її до серйозних матчів. Що ви станете робити? Ви припускаєте, що вони щось розуміють у футболі і знають якісь правила гри. Але ви повинні сказати їм, що ситуація змінилася. Гра стала іншою. Тренуючись на ігровому майданчику, вони повинні грати так само, як у реальному матчі.

Марно годинами читати їм лекції про те, як треба грати. Їм слід запам’ятати лише три-чотири речі, які потрібно робити, і три-чотири речі, яких вони робити не повинні. Пізніше, у запалі гри, основні правила згадаються самі (принаймні, ви на це сподіваєтеся) і підкажуть для них, як краще грати.

Тепер подумайте – що робив Ісус? У Його дні не було футбольних команд, і, вже в усякому разі, те, що Він робив, було важливіше за футбол. Тоді в пам’яті зберігали ті часи, коли Бог призвав дванадцять колін Ізраїльських – за числом дванадцяти синів Якова – і зробив їх Своїм особливим народом, з тим щоб через них здійснити Свої задуми у всьому іншому світі. І от Ісус виходить, так би мовити, на ігровий майданчик, де несхожі один на одного люди по-різному поводяться згідно з власними уявленнями про Божий народ. В одних – нові правила поведінки, у других – нові проекти насильницького перевороту, треті спираються на Ірода і його режим, четверті пропонують віддалитися в пустелю і молитися нишком, і є, поза сумнівом, п’яті, шості і т. д. З людей, що зустрілися Йому, Ісус обрав Дванадцять. Навіть якщо б Він не вимовив при цьому ні слова, всякому було ясно, що Він робить. Він набирає команду Ізраїлю. Вони повинні стати ядром, центром і відправною точкою того, що Бог збирається тепер зробити. Вони – саме серце оновленого Божого Ізраїлю.

Ісус чітко пояснив їм, якою Він бачить Божу роботу. Чотири обіцяння і чотири застереження за формою нагадують великі статути Ізраїлю, що містилися в Писанні. У Книзі Второзаконня наводилися списки «благословень» для тих, хто дотримує Закон, і «проклять» для тих, хто його не дотримує. Благословення і прокляття були частиною договору, або Заповіту, регулюючого стосунки між Богом і Ізраїлем. І от тепер Ісус пропонує Свою версію цього договору товариству Своїх послідовників, що формують новий Ізраїль.

І версія ця радикальна. Фактично, це перевернутий статут, або, якщо бути точніше, правильний статут натомість перевернутим постановам, які раніше наслідували люди. Бог творить щось абсолютно нове. Як підкреслив Ісус у Назаретській синагозі (роз. 4), Бог, нарешті, виконує Свої обіцянки, а це означає небачену досі Благу звістку для всіх людей. Жебраки, голодні, ті, що плачуть, ненависні, – усі вони блаженні! Голод або убогість самі по собі не є чеснотами. Але коли панує несправедливість, світ повинен повернутися на істинний шлях, що веде до відновлення Божої правди і втілення Царства. А це викличе опір у людей, яким речі подобаються такими, які вони є. Мова Ісуса про обіцяння і застереження, благословення і прокляття звучить як продовження звістки древніх юдейських пророків, і Він прекрасно розуміє, що і реакція людей буде такою ж, як і в пророчі часи.

Якщо Ісус прийде на наші «шкільні майданчики», де ми пустуємо зі своїми ідеями і стереотипами, де ми різними способами намагаємося надати життю сенс, зазвичай з дуже невеликим успіхом, – то яку команду Він стане набирати? Кого вибере і яке поставить завдання? Які Його обіцянки і застереження нашому світу, тим, хто почує Його заклик і піде за Ним? Кожен для себе повинен відповісти на ці питання. Але як християни, ми віримо, що почате Ісусом тоді, коли були покликані Дванадцять і прозвучало вчення про блаженства і прокляття, залишається в силі і сьогодні. Це форма Його Царства, Царства, яке і сьогодні перевертає світ, або, точніше, приводить його в правильне і єдине можливе положення.


[*] В автора – «хліб Присутності». – Прим. пер.

Попередній запис

Луки 5:17-26 – 5:27-39

Луки 5:17-26 – Зцілення розслабленого «І сталось одного із днів, коли Він навчав, і сиділи фарисеї й законовчителі, що посходилися ... Читати далі

Наступний запис

Луки 6:27-38 – 6:39-49

Луки 6:27-38 – Любов до ворогів «А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить ... Читати далі