Луки 2:21-40 – 2:41-52

Луки 2:21-40 – Семен і Анна

«Коли ж виповнились вісім день, щоб обрізати Його, то Ісусом назвали Його, як був Ангол назвав, перше ніж Він в утробі зачався. А коли за Законом Мойсея минулися дні їхнього очищення, то до Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господнім написано: Кожне дитя чоловічої статі, що розкриває утробу, має бути посвячене Господу, і щоб жертву скласти, як у Законі Господньому сказано, пару горличат або двоє голубенят. І ото був в Єрусалимі один чоловік, йому ймення Семен, людина праведна та благочестива, що потіхи чекав для Ізраїля. І Святий Дух був на ньому. І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього. І Дух у храм припровадив його. І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля! І дивувалися батько Його й мати тим, що про Нього було розповіджене. А Семен їх поблагословив та й прорік до Марії, Його матері: Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!

Була й Анна пророчиця, дочка Фануїлова з племени Асирового, вона дожила до глибокої старости, живши з мужем сім років від свого дівування, удова років вісімдесяти й чотирьох, що не відлучалась від храму, служачи Богові вдень і вночі постами й молитвами. І години тієї вона надійшла, Бога славила та говорила про Нього всім, хто визволення Єрусалиму чекав. А як виконали за Законом Господнім усе, то вернулись вони в Галілею, до міста свого Назарету. А Дитина росла та зміцнялася духом, набираючись мудрости. І благодать Божа на Ній пробувала.»

Якось я спостерігав за роботою вітражного майстра. Він акуратно вставляв у віконний отвір металевий профіль зі свинцю, роблячи раму для красивого скла, яке він перед тим розфарбував. І от сталося: де раніше було звичайне вікно, тепер – багатство фарб і витонченість форми, історія, що ожила та виблискувала.

Лука накидав контури картини. Він виготовив раму зі свинцю. Який вітраж він збирається тепер у неї вставити? Яку історію він розповість, і якими кольорами змусить її виблискувати?

На його картині зображений Ісус: Господь, Месія, Спаситель, справжній Цар, у протилежність уявному – Цезарю. Як просто було б надати картині блиск і парадність за рахунок соковитих і яскравих фарб, даючи нам відчути прийдешню славу, панування над світом, владу і велич.

Лука діє навпаки, обираючи темні тони. У міру того як він пише свою картину, ми все більше усвідомлюємо, що йдеться про абсолютно інше Царство, ніж царство Августа. Це царство безпосередньо пов’язане з тим, що обіцяв Бог; але воно – Лука постійно це підкреслює – виглядає не так, як думав народ.

Особливість його в тому, що воно не віддільне від історії страждань. Семен чекає Бога як утішителя Ізраїлю. Анна спілкується з людьми, які очікують порятунку Ізраїлю. Вони обоє живуть у світі, що страждає, чіпляючись за залишки надії. І тепер з’ясовується, що визначений Богом Визволитель сам розділить страждання людей. Семен вимовляє наповнені трагізмом слова про неминучу ворожнечу і про меч, який прошиє серце Марії.

Саме це, каже Лука, відбувається, коли Царство Боже стикається з царством світу. Лука запрошує нас простежити крізь усю цю історію, як виконуються пророцтва. Марії призначено в замішанні побачити, як Її Сина відкине те саме місто, якому Він запропонував шлях миру, як Його відкине той самий народ, який Він прийшов врятувати. Врешті-решт, Немовля, яке, як каже Семен, лежить «багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі», пройде саме через смерть і воскресне, увібравши в Себе всі сподівання і страхи міста, народу і всього світу.

Але, забарвлюючи свою картину в похмурі тони страждання, Лука показує також, що Царство, принесене цим Немовлям, призначене не одному тільки Ізраїлю, але і всьому світу. Семен уловив істину, що знаходиться в самому серці Старого Заповіту: коли історія Ізраїлю досягне зумовленої Богом мети, над світом, нарешті, засяє світло. Усі народи, не одні тільки євреї, побачать Божественний план спасіння людства. Ізраїль буде прославлений як носій обітниці, народ, в якому і з якого повстане істинний Правитель світу: «Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!». Не такого одкровення світу чекали і не такої слави сподівалися для Ізраїлю, але, проте, це істинне одкровення та істинна слава.

Лука вносить в історію ще один вимір. До того моменту, коли перші два розділи Євангелія будуть закінчені, майже всі його читачі знайдуть у його розповіді персонажів, з якими вони зможуть співвіднести самих себе. Ми познайомилися з літньою подружньою парою, у якої, на її подив, нарешті, народилася запізніла Дитина. Ми побачили юну дівчину, не менш здивовану звісткою, що незабаром у неї буде дитина, і її чоловіка, який йде разом з нею в Храм, щоб принести особливу жертву. Далі ми побачимо Юнака – самого Ісуса. У цьому фрагменті ми бачимо літніх чоловіка і жінку, які очікують своєї смерті і поклоняються Богу вдень і вночі та моляться про порятунок свого народу. Лука бажає залучити у свою історію людей різного віку і верств. Неважливо, хто ви і звідки, – історія Ісуса, від ясел Віфлеємських до порожньої гробниці і далі, може стати вашою власною історією.

Стаючи вашим життям, вона стане і вашим покликанням. У кожного є своя роль у Божому задумі. В одних вона буде активною, очевидною і публічною – можливо, вони стануть проповідувати Євангеліє чи заповнювати Божою любов’ю насущні потреби світу. Інших чекає тиха і непомітна роль: щира і невпинна молитва Богові про те, щоб Він виконав Свої обітниці. Для багатьох вона стане і тим, і другим. Марія і Йосип потребували в той момент підтримки Семена та Анни; для них виявилися потрібними ці двоє літніх людей, які дочекалися їх приходу і тепер дякували за них Богові. Служіння Івана Христителя та Ісуса Христа, що привертає всіх людей до оновленого шанування Бога і братерства, почалося з моменту їх народження.

Луки 2:41-52 – Хлопчик Ісус

«А батьки Його щорічно ходили до Єрусалиму на свято Пасхи. І коли мав Він дванадцять років, вони за звичаєм на свято пішли. Як дні ж свята скінчились були, і вертались вони, молодий Ісус в Єрусалимі лишився, а Йосип та мати Його не знали того. Вони думали, що Він із подорожніми йде; пройшли день дороги, та й стали шукати Його поміж родичами та знайомими. Але, не знайшовши, вернулися в Єрусалим, та й шукали Його. І сталось, що третього дня відшукали у храмі Його, як сидів серед учителів, і вислухував їх, і запитував їх. Усі ж, хто слухав Його, дивувалися розумові та Його відповідям. І як вони Його вгледіли, то здивувались, а мати сказала до Нього: Дитино, чому так Ти зробив нам? Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе… А Він їм відказав: Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві? Та не зрозуміли вони того слова, що Він їм говорив. І пішов Він із ними, і прибув у Назарет, і був їм слухняний. А мати Його зберігала оці всі слова в своїм серці. А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей.»

Коли я був маленьким, я кожен ранок йшов півтора кілометри до автобусної зупинки, один або з сестрою. Потім, вже один, я добирався до школи. Увечері я так само повертався додому. Я ніколи не почував себе в небезпеці, навіть взимку, коли рано сутеніло. А тепер дітей часто возять у школу на машині. Батькам раз у раз увижаються небезпеки, що підстерігають їх дітей на кожному розі.

У цьому фрагменті, можливо, найчудовіше те, що Марія і Йосип спокійно відправилися в далеку подорож з великою групою паломників з Галілеї, не перевіряючи, чи з ними Ісус. Це немало говорить нам про той світ, в якому люди жили спільно, великими сім’ями, в атмосфері взаємної довіри. Але, коли батьки Ісуса, покинувши з усіма Єрусалим, все ж спохопилися Сина і були вимушені одні повернутися в місто, столиця вже здалася для них великою і небезпечною, повною темними вулицями і чужими людьми, солдатами і торговцями, – зовсім не тим місцем, де із спокійним серцем можна було залишити свою дитину.

Хвилювання Марії та Йосипа, які шукали Ісуса впродовж трьох днів, різко контрастує з тим, як спокійно Він відповідав їм, коли вони Його знайшли. У Марії виривається докір, в якому, мабуть, перемішуються відчуття провини і полегшення, зрозумілі більшості батьків. Замість правильнішої фрази: «Як могла Я так вчинити з Тобою, забувши Тебе тут?», вона каже: «Як міг Ти вчинити так з нами?» Ісус не приймає звинувачення і дозволяє Собі відповісти матері м’яким докором, що, з погляду Луки, має величезне значення, оскільки показує зростаючу самосвідомість Ісуса. «Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе», – каже Марія. «Ні, – відповідає Ісус, – Я був у тому, що належить Моєму Отцеві». Сьогодні деякі сім’ї зберігають записи про дивні події в житті своїх дітей. Марія зберігала такі записи у Своєму серці, а цей спогад згодом не раз відгукувався уколом у серці.

Уважний читач Євангелія напевно повинен зауважити, як перекликається в Луки ця історія з іншою, утворюючи разом широке концептуальне окантування основної історії. Один з найулюбленіших читачами фрагментів його Євангелія – це розповідь про те, як по дорозі в Еммаус (24:13-35) двоє учнів засмучувалися з приводу смерті Ісуса, з моменту якої також минуло три дні. Сам Ісус зустрічає їх і розтлумачує, що всім цим подіям належало статися. У нашому фрагменті ми бачимо іншу пару, яка повертається в Єрусалим. Після трьох днів ці двоє знаходять Ісуса, Якого вважали було втраченим, а Він пояснює їм: «Повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві». Обидві історії про те, як був знайдений Ісус, Якого вважали ніби «загубленим». Схожість обох фрагментів наводить на думку, що Лука цілеспрямовано пише своє Євангеліє для людей, чиї уявлення про Ісуса смутні і приблизні.

Звичайно, знайти Його – це загалом сюрприз. Ісус не робить і не каже того, чого Марія і Йосип (чи учні, що йдуть в Еммаус) могли б чекати. Приблизно те ж трапляється і з нами. Варто нам розслабитися і почати думати, ніби ми дійсно Його розуміємо, Він йде далеко уперед або, навпаки, залишається позаду, тоді як ми бездумно йдемо далі. Учнівство завжди пов’язане з несподіванками.

Проте в центрі сюжету – Ісус у Храмі. Храм – важливе місце для Луки. Дія часто відбувається саме тут: видіння Захарії, зустріч з Семеном і Анною, дискусія з учителями Закону. Це Євангеліє і завершиться тим, що учні прославлятимуть Бога в Храмі. Але між початком і завершенням Храм і Єрусалим стануть предметом найсуворіших попереджень з боку Ісуса. Віднині Ісус кидає виклик Своїм сучасникам, кажучи, якщо вони не сприятимуть виконанню обіцянь, що стосуються Храму, Храм буде зруйнований.

Коли ми молитовно читаємо цю історію, ми легко можемо увійти до положення Марії і Йосипа – а, можливо, і Ісуса, Який демонструє твердість духу і вірність покликанню, а також послух земним батькам. Можливо, ми згадаємо, як самі загубили дорогу нам людину чи річ. Можливо, ми замислимося про те, наскільки відповідають дійсності наші уявлення про Христа; вже якщо Марія з Йосипом чекали від Нього іншої поведінки, то і ми можемо помилитися у своїх очікуваннях. Ми не повинні думати, що Він супроводжує нас всякий раз, як ми вирушаємо у своїх справах. Але якщо раптом ми відчуваємо, що нам Його бракує, то ми маємо бути готові шукати Його – у молитві, у Писанні, у таїнствах – до тих пір, доки знову не знайдемо Його.

Але, навіть знайшовши Його, ми маємо бути готові і до того, що Він не скаже чи не зробить того, чого ми очікуємо. Він «належить Своєму Отцеві» і зайнятий виконанням батьківської волі. І нам личить те ж саме.

Попередній запис

Луки 1:57-80 – 2:1-20

Луки 1:57-80 – Гімн Захарії «А Єлисаветі настав час родити, і сина вона породила. І почули сусіди й родина її, ... Читати далі

Наступний запис

Луки 3:1-9 – 3:10-20

Луки 3:1-9 – Проповідь Івана Христителя «У п'ятнадцятий рік панування Тиверія кесаря, коли Понтій Пилат панував над Юдеєю, коли в ... Читати далі